Чашка гарячої кави опиняється на столі біля монітора. Я сідаю у крісло і вмикаю комп’ютер. Витягую під столом ноги і намагаюся розслабитися. Нічна зміна на роботі видалася не з легких. До нашого відділення привезли аж п’ятеро травмованих, і після десяти годин на ногах я почуваюся трішки зламаним.
Серж уже в чаті.
«- Як справи?» - пише він мені.
«Все ОК. Завдяки тобі».
Класно мати друга, котрий знає відповіді практично на усі запитання. Ми з ним познайомились в Інтернеті більше року тому. А в реалі ніколи не зустрічались. За іронією, його, як і мене, звали Сергієм. Але я називаю друга Сержем. За його ніком в чаті.
Серж виявився цікавим співрозмовником, і хоча був лише на рік старшим від мене, розумівся у цьому житті набагато краще. Він завжди мене підтримував, давав безцінні поради, з якими весь час потрапляв у яблучко. Завдяки його підказкам я вирішив квартирне питання, отримав підвищення зарплатні, помірився зі своєю дівчиною і провернув одну вигідну фінансову оборудку. Я й не помітив, як він почав керувати моїм життям. Але я сам радо довірив йому борозни правління.
«- Дякую, що підказав хороший автосервіс», - пишу я і тисну на Enter.
«- Радий допомогти. З тебе автограф Лани».
« - Буде зроблено».
«У кого не буває вад?» - запитую я себе , міркуючи, як виконати його прохання. Серж у всіх відношеннях здається ідеальним. Єдиною плямою на сонці є його захоплення починаючою естрадною співачкою Ланою – довгоногою білявкою, чиї форми запам’ятовуються краще, аніж пісні.
«У неї сексуальний голос», - запевняє він, а я намагаюся виконувати його дрібні доручення. Серж живе не в Києві і тому інколи просить мене купити і переслати йому по електронці її новий диск або сходити на концерт, зробити фото і подарувати квіти, чи, як сьогодні, взяти автограф.
«- Чому ти не переберешся до столиці? – запитую я. – З твоєю головою ти тут не пропадеш».
«- Та якось не доходять руки», - завжди жартує він.
Я відкриваю сайт Примадонни Сержа і дивлюся розклад її концертів. Немає жодного бажання слухати виступи даної кралі і пробиратися крізь охорону для того, щоб вона поставила на своєму плакаті кілька закарлючок. Але хіба я можу відмовити людині, перед якою в такому боргу?
З дитинства нас застерігають не довіряти різним незнайомцям. Але з віком ми стаємо надто крутими і безпечними, щоб боятися дитячих страшилок. Коли я їхав за тією адресою, щоб передати знайомому Сержа від нього повідомлення, у мене не було жодної задньої думки. І саме тому побачене мене так шокувало.
Я п’ять років проробив лікарем, але ще ніколи не бачив такого моря крові…
Мене не зупинило те, що двері потрібної квартири були не замкнені. Я покликав господаря, а коли ніхто не відгукнувся, увійшов у середину і намацав на стіні вимикач. На мить мене засліпило яскраве світло, а потім я побачив, що стіни замість шпалер обклеєні чиїмись фотографіями. На підлозі у калюжі крові лежала жінка. Я підбіг до неї і, торкнувшись рукою липкого волосся, спробував її перевернути. І тут почув голосний жіночий крик…
Це була Лана… Тіло Лани. Сам би я нізащо її не впізнав, бо той, хто був тут до мене, перетворив обличчя співачки на криваве місиво.
Міліцію викликала сусідка, котра застала мене над тілом знаменитості. А далі все відбувалося за шаблонами закордонних трилерів. «Цей хлопець псих», - перешіптувались між собою міліціонери, знімаючи зі стіни, перетвореної на моторошне святилище, культ особи, фотографії Лани.
Мене доправили до відділку, а після того, як з’ясували, що квартира, у якій знайшли тіло, знята на моє прізвище, пообіцяли, що я вийду звідси не скоро. Якимось дивом з мого домашнього телефону на номер співачки було зроблено кілька дзвінків. В моїй квартирі знайшли два диски Лани і вирізки із журналів з її зображеннями, електронні варіанти яких я пересилав Сержу.
- Це все не для мене! – кричав я, а вони іронічно посміхалися. Мовляв, розкажи це комусь іншому.
Лана померла за кілька хвилин до мого приходу. У мене не знайшлося переконливого алібі. Зранку я просто був вдома. Один. У мою розповідь про друга Сержа ніхто не повірив. Я не знав його прізвища і адреси, окрім електронної. Чомусь з моєї електронної скриньки зникла уся наша переписка. Не було жодних доказів його існування. Зате докази моєї провини вже не перелічити на пальцях.
- Вас бачили на концерті Лани. Ви поводили себе як надокучливий прихильник.
Звісно, усі запам’ятали рудоволосого хлопця з гігантським букетом рожевих троянд, до якого додавалася записка: «З любов’ю, С.» Як пояснити людям у формі, що «С.» - це Серж, а не Сергій, якщо у мою історію про Сержа-привида ніхто не вірить?
Навіщо він убив Лану? Чому мене підставив? Звідки мені було знати, що коїлось в голові того психа?
Знаряддя вбивства поки що не знайшли, але я нічому вже не здивуюся. Навіть тому, що на ньому виявлять мої відбитки. Він усе прорахував. Серж, людина з визначним інтелектом. Я всоте пояснював, що не переслідував Лану, не зізнавався їй у коханні і не вбивав. Скільки разів мені ще повторювати усі ці «не» людям, у котрих замість голови кримінальний кодекс?
Мені дозволили зателефонувати близьким, але моя дівчина Віта, чуючи мій голос, кидала слухавку. А адвокат, слухаючи мою історію, невдоволено хитав головою. Після чого порадив мені визнати свою провину. Щоб зменшити строк…
В обличчя мені світять свічкою. Людина, чиє лице я не можу розгледіти. Вогонь стає яскравішим, наближається і торкається моєї шкіри. Від крику я прокидаюся і падаю з ліжка. У камері темно і тихо, а ще душно і тісно, наче у кротячій норі. Я ніколи не страждав на клаустрофобію, але тепер пітнію і відчуваю, що мені не вистачає повітря.
Вдруге мені забракло повітря вранці, коли Віта, опустивши очі, сказала:
- Ти мені збрехав. Заявив, що будеш вранці вдома, а я бачила тебе в місті.
- В місті. Коли? – вражено перепитав я.
- Десь о десятій. На парковці.
- А ти бачила моє обличчя? Бачила? – кричу я.
Віта здригається і відходить.
- Я бачила твою чорно-білу куртку. Таких більше немає. Ти ж знаєш.
Знаю. Ту куртку мені пошили на замовлення. На спині викарбуване наше з Вітою зображення. Ми довго сперечалися, вибираючи фотографію, на якій ми особливо симпатичні. А ще знаю, що куртку у мене не крали. Бо коли я знайшов тіло Лани, вона була на мені. Або я збожеволів і справді прикінчив бідолашну співачку, або Серж має таку саму куртку. Щоб його план спрацював, цей псих мав стати мною. До найменших деталей.
Я дивлюся в очі своїй дівчині і ледь стримую крик, який рветься назовні. Байдуже, що мені не вірять усі ті люди. Але я не можу дозволити, щоб мені не вірила вона.
Віта розвертається і йде до виходу. Я біжу за нею, але мене зупиняє охоронець.
- Куди зібрався? – легкий, зневажливий смішок. – Все! Своє на волі ти вже відбігав.
