Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2630
Творів: 48073
Рецензій: 92821

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Сатира й гумор

Я вимагаю поваги

© Михайло Нечитайло, 20-04-2014
Ех, занапастили державу демократи. Нема, нема порядку. Не шанують у нас просту людину, трудівника. Колись як було: ледь хто тебе образив чи в душу плюнув, ти відразу листа в газету - так і так, мовляв, зобиджають; через день у тебе на подвір'ї кореспондент, ти перед ним у сльози, через тиждень уже й стаття в газеті, ще через тиждень біля тебе весь район крутиться, сам перший телефонує:
- То як, Денисе Миновичу, вирішилося ваше питання?
- Та спасибі, вирішується, - відповідаєш, - але якби ще отак і отак.
Через пару днів, дивишся, відбулося вже й отак, і ти задоволений, і ти щасливий, бо відчуваєш, як шанують у нас неправедно зобиджену просту людину, трудівника.
А зараз?
Я рідко коли їжджу автобусом. Я взагалі рідко коли їжджу - сиджу собі дома, гляджу гусей, кролів, свиней, є й дві корови: Квітка і моя Ганька.
Але якось сподобив був Господь побувати в місті. Напередодні жіночого свята 8 Березня. Справився, значить, я з ділами - купив тапки - та й заспішив додому, бо свято на порозі, а ми люди дарма що сільські, а звикли (особисто я) жінок з їхнім святом вітати - так приємно, як радіє жінка, що в тебе нові тапки.
Прийшов, отже, я на нашу районну автостанцію, став у чергу за квитком. Стояв-стояв, доки не надокучило (черга не посувалася), дай, думаю, запитаю, куди люди стоять.
- До Києва, - відповіли.
- А чого ж я тут стою? - здивувався я. - Мені ж на Бурмотилівку.
- Не знаємо, - мовили з черги, - вам видніше, де стояти.
- А могли б і розказати, - обурююсь я, - а то стоїте, наче вам позакладало.
Йду до другої каси.
- Тут білети на Бурмотилівку? - питаю.
- Тут, - кажуть.
- То відважте, будь ласка.
Касир на мене очі витріщила.
- Кіло чи два? - перепитала єхидно.
- Півтора, - відповів я, щоб не думала, що всі сільські - дурні, і з них як хочеш знущатися можна.
- Господи, яких тільки телепнів не надивишся за день, - прогуло за віконцем. - Скільки білетів, питаю?
- Ти що, сліпа, що я один? - розсердився я.
- А звідки мені знати? - визвірилася касирка. - Може, ви бабу десь надворі посадили.
- Я тебе зараз як посаджу, то ти й не встанеш! - гримнув я.
Касирка чомусь психанула, зірвалася з місця, кудись помчала. Через хвилину до мене підійшов миршавий чоловічок.
- Начальник автостанції, - відрекомендувався.
- Дуже приємно, - простяг я руку. - Денис Мендюк.
Начальник руки моєї не взяв.
"Гребує сільськими," - обурився я подумки і відразу втратив повагу до миршавого.
- Що ви хочете? - допитувався тим часом миршавий.
- Розтовкти твою гидку мармизу, - не втримав я обурення всередині.
Незабаром на автостанції вперше з'явилася міліція і з її допомогою я нарешті отримав належного мені по закону квиткка на Бурмотилівку.
Заходився чекати автобуса. Сів на лавці, вирішив перекусити. Відкраяв шмат хліба, дістав шинку, цибулину, хотів розікласти все це на колінах (більш ніде, на лавках тіснота), а воно не вмістилося - цибулина покотилася через весь зал.
- Гей, дівчино! - гукнув я до пасажирки з того кінця залу. - А принесіть-но мені цибулину, он біля вашої сумки лежить.
Дівчина сидить, мов статуя, мов глуха тетеря якась.
- Ей, ти, - гукаю знову. - Ну, ти, ти, що ніс, як картоплина, а рот, як рептух, принеси цибулину!
Дівчина зашарілася, зірвалася з місця, кудись помчала.
- От ледаче! - вилаявся я. - Таки доведеться йти самому.
- Потримайте, - дав шинку і хліб якійсь напомадженій тітоньці зліва. - Якщо голодні, можете трохи відкусити, але щоб і мені вистачило.
- От дурень, - булькнули напомаджені губи.
Я змовчав, дав потримати провіант якомусь хлопчакові справа, пішов забрав цибулину, вернувся, заходився лаштуватися на обід. Забрав у хлопчака хліб і шинку, хотів прогнати його з насидженого місця - а де ж мені розікластися?
- А чого це я маю тікати? - наприндився хлопчак.
- А де ж мені обідати? - здивувався я.
- Що за людина? - подала голос і тітонька зліва. - Та обідайте, де хочете, чого ви до дитини причепилися?
Я й розіклав хліб, шинку й цибулю у тітоньки на колінах - сказала ж, де хочете.
Тітонька верескнула, мов недорізане порося, звезла мене долонею по небритій щоці - і цибулина знову покотилася по залу. Та хай би вже сама цибулина, а то ще й хліб.
- Ах ти ж зараза! - вигукнув я навздогін тітоньці, котра щодуху мчала до виходу, і в пориві гніву запустив ув огидну постать шинкою.
Шинка небаченим зигзагом обминула тітоньку і натомість звезла по мармизі якогось лобуряку.
Лобуряка підняв шинку з підлоги, підійшов до мене і з силою запхнув ту шинку мені в самісіньку горлянку. Я добре-таки витріщив очі, але не вдавився, пропхав якось харч через стравохід (шинки, щоправда, з того часу більше не вживаю). Хотів закусити хлібом, але його вже гриз якийсь собака, а я ж не нелюд, щоб від бідолашної тварини останній шматок хліба відбирати. Заходився шукати цибулину, але так і не знайшов - зараз такі люди, що хіба після них що знайдеш.
Сів, надувся, дивлюся на лобуряку, що сидить навпроти і підморгує, чекаю автобуса.
- На, запий, - нарешті змилувався наді мною лобуряка і простягнув якусь пляшку.
- Запивай сам, - гордо відмовився я, як і належить поважному чоловікові.
Сиджу годину, другу, третю. Бачу - начальник автостанції крокує по залу.
- Ей, ти, миршавий! - гукаю. - Автобус на Бурмотилівку буде?
Не відповів. Погребував сільськими. Ну й Бог з тобою, думаю, я своє візьму - сам прийдеш скажеш, коли той розпроклятий автобус буде. Я примушу тебе просту людину, трудівника, поважати.
Сиджу, чекаю - четверту годину, п'яту.
Чую вкотре оголошення: "Відправляється автобус на Бурмотилівку." Але чекаю миршавого - щоби прийшов вибачився, особисто на автобус відвів. Люблю все-таки, як мене поважають, бо й сам з повагою до всіх ставлюся.
Автобус на Бурмотилівку пішов. Миршавий не з'явився. Я образився. Бачу - подали автобус на Сорокотяги. Миршавий особисто заходився квитки перевіряти.
Я пішов до автобуса, почав пхатися всередину. Розштовхав всіляких піонерів та пенсіонерів, пробрався до дверей. Тут якась бабця з корзиною ніяк не могла забратися на перший східець.
Я взяв бабцю на руки. Разом з корзиною.
- Ой, спасибі, синку, - подякувала бабця.
Я викинув бабцю за межі черги - що вона там собі вимислила, за що дякувала, не втямлю. Корзина в процесі польоту зачепилася за капелюх якогось очкарика, перевернулася, і біла пузириста сметана потекла по блискучих окулярах.
- Гвалт! - заволав очкарик.
- Ой, Боже! - забідкалася бабця.
- Ви мені заплатите! - коршаком напосівся очкарик на бабцю.
- То он те бурмило! - тицяла бабця пучкою на мене.
- Протри очі, сліпендяра! - дав я очкарику рекомендацію і, знявши з нього окуляри, подав якомусь п'яничці. - Візьміть, дядьку, витріть, оцей сметанник вам за це долар дасть..
Очкарик хотів схопити мене за барки й обтер сметану об шубу якоїсь панни. Панна ляснула очкарика по пиці, той заточився, вибив з рук п'янички окуляри і розтоптав їх на місці, мов ненависного ворога якого. Надворі здійнялася буря. Але я був уже в автобусі.
- Квиток, - витріщився миршавий.
- На, подавися, - подав я квитка.
- Це ж не на той автобус, - запротестував миршавий.
- А я не винен, що мене не повідомили, як відправлявся автобус на Бурмотилівку. Я вимагаю, щоб мене відправили цим. Подумаєш, зробить гака на якийсь десяток кілометрів.
- Ви, напевно, з глузду з'їхали, - знизав плечима миршавий.
Я відірвав миршавого від підлоги і посадив на коліна якійсь огрядній молодиці, що зі своєю торбою зайняла ціле сидіння на дві персони.
- Ось кавалера вам знайшов, - мовив, - приголубте його, а то лазить, сопливе, по автобусу, тільки людям заважає.
- У вас що, не всі вдома? - запитала мене молодиця.
Я їй повідомив, що в мене дома всі, а от її чоловік уже давним-давно, мабуть, утік, або ж є круглим дурнем, бо хіба в змозі нормальний чоловік обійти таку купу смальцю.
Молодиця обізвала мене грубіяном, а я їй повідомив, що ще не бачив людей, які б переймалися ніжністю перед жирними свиньми.
Миршавий тим часом покинув гніздо на колінах молодиці.
- Вийдіть з автобуса, - вимагав від мене.
- Тільки після вас, - поставив я вимогу.
Миршавий погодився і покинув автобус.
Я закрив за ним двері. Пасажири, які ще не влізли в автобус, здійняли бучу.
- Приборкайте того орангутанга! - кричало щось довгоносе за вікном.
Я знайшов ганчірку, якою водій витирав руки від мастила, привідкрив двері і висякав довгого носа крикунові.
- Ану, шкет, звільни дядькові місце, - прогнав я якогось піонера з сидіння.
- Яке ви маєте право проганяти мою дитину? - обізвалася матуся піонера.
- А ти, сухоребра, краще й сама сіла б, а то маячиш перед очима, як гойдалка, закачатися можна, - дав я матусі рекомендацію.
За матусю заступився лобуряка, що декілька годин тому годував мене шинкою.
Він відкрив автобусні двері, взяв мене за шкірки і поцупив до виходу.
Я почав репетувати.
Лобуряка витяг у мене з кишені купленого мною тапка і запхав мені моє ж добро до рота.
Я замовк, бо не хотів ковтати, як недавно шинку, ще й тапка.
Позбавленого права голосу трудівника, тобто мене, викинули з автобуса. Ще й поглумилися. Гаспидський довгоносий крикун десь роздобув ту ж ганчірку, якою хвилину назад я сякав йому носа, і допоміг при її допомозі висякатися й мені, а триклятий очкарик, дарма що сліпий, а вилив з бабиної корзини на мене рештки сметани.
Перед автобусом з'явився водій.
- Сьогодні на Сорокотяги не їдеш, - заявив я йому, витягнувши з рота тапка, ультиматум. - Сьогодні везеш мене на Бурмотилівку.
Водій знизав плечима.
- Ти не смикайся, як паралітик, - сказав я йому, - а слухай порядних людей.
Він же мені відповів, що вже років з десять не бачив тих порядних людей, а я взагалі більше схожий на дебіла, ніж на порядного.
Це була та остання крапля, яка переповнює чашу. І я вирішив боротися за зганьблену честь до останнього подиху свого.
- То не їдеш на Бурмотилівку? - перепитав я водія востаннє.
- Слухай, ану скажи мені правду, - замість відповіді запитав у мене водій, - ти на цегельному заводі часом не працював?
- Ні, - чесно зізнався я.
- А таке враження, наче на тебе років тридцять цегла сипалася і кожна цеглина в голову влучала, - повідомив мені водій.
- Ах, так, - продовжив я свою боротьбу, - тоді ти сьогодні нікуди не поїдеш!
І поліз під колесо автобуса. Влігся там, як на перині.
- Спробуй тепер поїхати, - сказав водієві.
Він завів двигун. Я лежав. Він заскреготів коробкою передач. Я лежав. Почало котитися колесо. Я не піднявся. Колесо наїхало мені на полу пальта і завмерло.
- Ти що, дійсно здурів? - заглядав до мене водій.
- Я вимагаю поваги до чесної людини, - відповідав я.
Мене пробували витягти з-під автобуса силою. Але колесо машини, що наступило на полу мого пальта, не дало цього зробити. Хоча самі настирливі продовжували мене тягти. Хтось здер з мене чобота і закинув на дах автостанції. Я лежав. Другого чобота подали замість милостині якомусь одноногому інвалідові, що жебрав неподалік. Я лежав.
Огрядна молодиця кричала, що якщо не виїде звідси через півгодини, то порішить мене на місці.
І здерла з мене, погань товста, штани, ще й розірвала їх навпіл.
- Везіть мене на Бурмотилівку, - вимагав я.
Довгоносий крикун з очкариком заходилися біля моїх кальсонів.
- Знімай! - репетували.
Я якось устиг, слава Богу, вхопитися за труси, тож зберіг хоч сексуальну честь.
А кальсони розіп'яли на дорожньому знакові і всім перехожим пояснювали, що це прапор отого терориста, що заліг під автобусом.
Нарешті всі здалися.
- Добре, завеземо на Бурмотилівку, - погодилися. - Вилазьте.
Я попросив водія від'їхати і звільнити пальто.
- Не рушу, - вперся той. - Не вистачало ще задавити того дурня.
- Вилазь, - вимагали від мене пасажири, - та будемо їхати.
Я хотів скинути пальто, але воно було так притиснуте колесом, що даний маневр мені не вдався. Тож мусив я попросити ножа і відтяти полу свого пальта.
Білий світ зустрів мене криком якогось малюка:
- Ма, дивіться, які в цього дядька криві ноги!
Я мовчки поправив труси і підтягнув шкарпетку, що якимось чудом уціліла на лівій нозі. Хотів ще зняти зі знака кальсони, але вітер звіяв їх у калюжу, а якийсь автомобіль, що вперся туди, намотав їх на задні колеса і поволік по місту кудись у безвість.
Я пішов до автобуса. Але переді мною закрили двері, огрядна молодиця дала мені дулю, а автобус тої ж миті рушив з місця. У вікні смачно сміялися очкарик з довгоносим крикуном, а лобуряка, що нагодував мене шинкою, махав на прощання рукою. Я в розпачі кинув по лобуряці тапком, який влетів у відкриту шибку і згинув у чорній пащі переповненого автобуса.
І тоді я пожбурив по вікну камінцем. Брязнула шибка, перестав сміятися очкарик, а довгоносий крикун заходився чухати обдертого носа. Я пожбурив ще одну каменюку. Вона висадила друге вікно і склала компанію грудям-відрам огрядної молодиці.
Автобус зупинився. Я ще хотів поцілити каменюкою по лобуряці, але він десь заховався, тож я кинув каменюкою по найближчому кіоску.
- За що? - визвірився власник кіоску.
- За те, що не допоміг порядній людині, - пояснив я.
Переді мною виріс миршавий. Я засунув його головою в урну для сміття.
Кіоскер кинув по мені зі злості пляшкою горілки. Я пригнувся. Пляшка влучила в груди п'яничці, котрий і досі тупцяв над розбитими окулярами. П'яничка впав і почав відкорковувати пляшку.
До мене підбіг водій. В руках у нього була якась залізяка. Він розмахнувся. Я відскочив убік. Залізяка влучила в другу, цілу на той час, вітрину потерпілого від камінця кіоску. Кіоскер вискочив надвір і чмихнув водієві в мармизу з газового балончика. Водій втратив тяму.
Пасажири вивалили з автобуса, відірвали кіоск від землі і поставили його впоперек дороги догори дном. До перевернутого кіоску збіглися дітлахи і п'яниці - почалася експропріація. Кіоскера почали бити. Він утік.
Я теж вирішив іти на Бурмотилівку пішки. Але мене не пустила міліція. Мене закрили на п'ятнадцять діб.
А за що?
За те, що я проста людина, трудівник. У мене ж дома і свині, і кролики, і птиця, і дві корови - Квітка і моя Ганька.
За правду закрили.
Я поскаржився в газету.
А мені відповіли, аби я звертався до суду.
А нащо мені той суд? Я що, в тюрму когось засадити хочу, як мене засадили? Про мене, як про чесного трудівника, статтю в газету хай напишуть, і хай про мене влада потурбується.
Як про просту людину, чесного трудівника.
Я більше нічого не хочу.
Я вимагаю одного - поваги.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ганна Фельцан, 24-04-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 23-04-2014

Давно не читала щось тут хорошого

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Надія, 23-04-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олеся Сімон, 22-04-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 22-04-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 21-04-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій , 21-04-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.73831987380981 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …