Гугл і блимаюча риска, з якої починається світ. До якого я не маю запитань. Хіба що – чому ж все-таки літає літак? І яка в тому льоті різниця з літанням птаха? Робочі руки вже не так справно шльопають анархічним алфавітом ноутбука. Або бути юзером, або роботом. Якщо багато працювати руками – не розгинаються пучки, закляклі у праці. Більше не пишу про себе романів. Руки не романтичні. Художні книжки купують читати лише ті, хто їх пише, чи колись збирається написати. Але не кредо. Реальність успішності вимірюється купівельною спроможністю. Якщо писати – то не згірше Іздрика. Але тоді викреслити зумисне читацьку публіку, молодшу 25 років. Бо чим старший – тим вище вбачаєш землю і всяке суще на ній. Все одно – життя не вистачить, щоб подорослішати. З усіх тих треба, що розумієш, можна тільки понадкушувати і не наїстися ніколи. З такої позиції легко зрозуміти – навіщо планеті стільки людей – щоб бідкатися все життя над кількома квадратними метрами певної області знань, культивуй – скільки маєш можливості. У кожного розмір плантації - особистий. Хтось вважає, що владний над усіма землями, а хтось запізнився до себе на купу років. Жити і боятися свого дихання. Ніхто не переконає, що це не страшно. Ні, тільки не думати про те, що хочеш писати. Але якщо не напишеш – не справджуєшся, не відбуваєш термін, перетворюєшся на зимовий ранок, що довго не приходить. Кажуть, що так можна згубити життя даремно. Якщо собі не видно, тоді кому? У тому шаленство пошуку. Хочеться просто сипати словами – як великодніми посипками на білий липучий гіпс вічності, з’їдений на ранок найпершим. Бо смачно.
