Вона завжди, як це не здавалося жахливим, шукала своїх власних демонів. Ні, не тих страхіть, що чатують за спиною, чекаючи, коли ти згадаєш про них бодай легким доторком думки. Її демонами стали втрата та забуття. Кожен день вона сомнабулічно рухалася довгими сірими вулицями, вимощеними шматочками неба, і здавалося шлях цей тривав з від учора, яке ще повинне здійснитися у майбутньому, аж до завтра, сліди якого збереглися у пам’яті. Коли так довго крокуєш, то майже нічого не помічаєш, зникають, розчиняються обриси знайомої, але чужої вулиці. Тягучі одноманітні площини цегляних стін із аритмічним зблискування байдужого скла вітрин, за якими ховався світ великого непотребу і зверхнього глузування.
Вона розшукувала свої загублені сни, які демони тримали під язиком, наче власний оберіг. Від того сни, здавалося були втрачені, але насправді вони були вкрадені, а значить ще не втрачені.
Рука повільно мацала грубезні камені фасадів, намагаючись відчути поверхню знайомих, відомих лише їй, знаків. Та марно. Очі ковзали по запиленому віконному склу, що як і будь-яка темна хмара, мало світлі краї. Жодного напису на сірих вертикальних площинах. Вона чекала, можливо отого спалаху слів, як звістки від Нього: “Я тут, я на Землі”. Він десь тут, поряд, хоча б і на Землі. Але мовчання цього світу – досить довге і тривожне. Та хіба схоже на тишу місце, де якісь люди з’являються і зникають, наповнюючи повітря вібраціями свого існування.
Інколи, подовгу вдивляючись у якийсь предмет, їй відчувалося, ще трохи і з’явиться таке очікуване розуміння. Але розуміння чого? Себе, своєї долі чи ще чогось?
Все, що повинно відбутися, дає про себе звістку певними знаками. Прочитай їх і збагнеш – де ти, навіщо і куди поспішаєш. Взагалі світ був однією великою формулою, а ключ до розуміння, для прочитання знаходився у снах.
Роздивляючись обличчя чоловіків, які з’являлися поряд, вона відчувала себе приреченою залишитися без відповіді. Відповіддю, скоріше за все, була вона сама. Там глибоко у сновидіннях Він завжди знаходився поруч, дихаючи теплом у скроню. То була його душа. А вона тоді, усміхаючись, говорила: “Ти ніколи не впізнаєш мене, бо ще не разу не поглянув на моє обличчя”. А він тихо відповідав їй словами з Євангелія від Марії: “Душа відповіла і промовила: “Я угледіла тебе. Ти мене не помітила і мене не впізнала. Я була для тебе як шати, і ти мене не впізнала”.
Адже це вона ніколи не впізнає Його, попри всі ті накреслення на під їздах, на дахах. Прочерки на небі. І поєднання кольорів у певній послідовності.
Вона постійно зупиняла перехожих і запитувала про їх сни. Дехто злякано відсахувався, вважаючи її божевільною жінкою. Більшість не звертала на таке уваги. Але були й такі, хто починав пригадувати, копирсаючись у свідомості, дещо зі своїх сновидінь. “Чи бачили ви мене там?” – з надією заглядала ув очі, благала пригадати ще щось, але…
Вона дивилася на долоні людей, знаходячи там різні літери, проказувала уголос, і коли вгадувала їх колір, з вуст злітали метелики. Ці маленькі літаючі створіння існували недовго, бо лише встигала проказувати останні літери, як перші забувалися, а в повітрі розліталися різнокольорові цяточки.
Інтуїтивно здогадувалася: Його необхідно було зустріти тут, аби впізнати у своїх снах, не проґавити, не переплутати при наступній зустрічі. Вона напевно знала – кожного разу він з’являтиметься з новими обличчями, але з тою ж самою душею. Лише одне дихання в скроню – і більше ніяких ознак. Лише тому вона ніколи не дивилася на Нього – боялася запам’ятати обличчя і потім помилитися, вдруге побачивши одне й те ж саме обличчя. Але то буде вже не Він. То буде інший.
І знову вона приречено йшла між перехожих, інколи доторкалась до когось, питаючи: “Ви не пам’ятаєте місто поблизу моря і золоті кипариси у призахідному сонці?” Люди лише роздратовано знизували плечима, і поспішали далі. А на кожному з їх слідів залишалася золота монетка. А їй в цей час здавалося, начебто ці люди все забули – своє життя, свою долю і свої сни. І тому ніхто не може відповісти ні на яке запитання. Люди чомусь не пам’ятають головного. Мабуть, у них у всіх теж було вкрадено сни, де вони зустрічали когось, так само, як і вона.
День одночасно міг існувати з ніччю, а сонце висіло поряд з місяцем. Тоді її обличчя перебувало на межі – одне око бачило це місто, а інше – у темряві сну намагалося віднайти якісь контури. Але насправді важко знаходитися між двома світами одночасно. Це досить хиткий стан і найменшого поруху достатньо, аби знищити такий місточок.
Лише, коли вона знесилено опускалася у ліжко, і сил не залишалося навіть думати, несподівано їй здалося, що насправді її життя і є сон в якому постійно потрібно розшукувати його. Здригнулася від того. Здалося, начебто прокидається і ...
... тепле дихання в скроню ...
