Прийшов Степан до брата Івана та й каже: тепер ця оселя моя, можеш тут жити, працювати, будуватися, але усе буде за моїми правилами. Почав Іван радитися із дружиною, що їм тепер робити? А та й відповідає:
- Точи сокиру, чоловіче, готуй вила, завтра гнатимемо його із нашого дому. Має свою господу, доньку, синів та невісток, то ж нехай командує, а ми вже якось самі розберемося.
- Не можу я, жінко, руку на брата підняти, гріх це робити, - відповідає чоловік.
Почув син батьківську розмову, та й каже: «Тато, мамо, не сумуйте, дядько авторитетна людина у селі, він не посміє цього зробити. Що ж люди скажуть? Може він з глузду з’їхав, чи п’яний був, що таке наговорив!».
Зранку усе село знало про конфлікт між братами. Що вже сусіди не говорили та не вигадували! Прозвали люди жадібного брата Загребучим. Зібрали сільську громаду і передали послання Степану, щоб не сунув носа у чужі справи та не зазіхався на Іванову оселю. Але жадібний брат ніяк не хоче змінити своїх намірів. Ніякої управи на нього немає.
Таке у тому селі почало відбуватися: зарізав Загребучий кабана на продаж, а м’ясо ніхто не купує, погнала дружина корову в череду, а пастух відмовився її пасти. Донька, вправна майстриня-швачка, і та усіх клієнтів утратила, ніхто більше не звертався до неї щось замовити. Згуртувалися люди і кажуть: «Сьогодні він прийшов до Івана, а завтра до нас прийде? Знаємо ми його, не раз дружина жалілася на жорстокість чоловіка. Тепер і вона мовчить, залякав, мабуть, проклятий!». А що їй, бідній, казати, коли у хаті чоловік командує, не тікати ж з дому. Звикли вони із донькою його слухати, не можуть набратися сміливості перечити.
Піднявся духом Іван, коли відчув народну підтримку, адже брат-братом, а сім’я у кожного своя, город, худоба, хата. Але, маючи добре серце, не може він відігнати Загребучого, не піднімається рука на рідного брата, у дитинстві ж мали спільні іграшки, навіть гойдалку, та й зараз трактори у одному гаражі тримають, поле разом сіють. Не витримав батькових страждань Іванів син та й каже:
- Варіть, мамо, борщ, печіть хліб, ліпіть вареники, а я йду дядька на обід кликати!
- Та чи ти здурів, сину, - каже мати, - із такою гидотою я й за столом поряд сидіти не хочу.
- Роби, жінко, як син сказав, подивлюся йому в очі, може хоч соромно стане, все ж свої, - втрутився в розмову чоловік, - може щось вирішимо.
Так і зробили: поки вдома готувалися страви, син пішов кликати дядька, а той, на подив, не відмовив і прийняв запрошення.
Каже Степан дружині:
- Щось тут не те, нечистим пахне. Чого це вони нас на обід кличуть?
- Може не підемо? Хіба у нас немає що їсти? – відмовляє дружина Загребучого.
- То ми вдома й поїмо, бо хто знає, що вони там надумали? Накривай, жінко, на стіл!
Гарненько наївшись, Степан із дружиною пішли до Івана. Ніхто із ними не щебетав, не примовляв, а лише син сказав: «Сідайте, гості, спочатку пообідаємо, а потім вирішуватимемо, як нам далі жити.»
Сів Загребущий за стіл, хоч і неголодний, але тяжко втриматися, коли найкраща кухарка на селі обід приготувала, та ще й пригощає на дурницю! Сальце, борщик з часничком, горілочка, вареники з картоплею. Господиня не встигала подавати ще, ще, ще…. Наминає ігість, аж за вухами лящить.
«Чого б не поїсти, я ж сказав, що це моє, скільки хочу, стільки й їм!»
Отак їв він, їв, аж поки живіт не луснув.
Я, правда, того борщу не куштувала і варениками не смакувала, але чула, як пах хліб із Іванової оселі.
На похорон Степана Загребущого зійшлося усе село, прийшли провести в останню путь дбайливого господаря. Насправді, не такий він уже й поганий був… Про покійних, або добре говорити, або нічого.
Я теж там була, водицю на руки людям зливала після кладовища, рушник подавала, та ще й чарчину за упокій Степанової душі випила.
А Іванового сина вибрали сільським головою: що не кажіть, а мудра молодь у нас росте.
