- От є в нас такий діяч, - забарабанив Матвій Іванович пальцями по столу, - як Андрій Литка, який зумівся заморозити на ставку двадцять троє коней.
- Та чи й не шкідник, га? - обізвався завжди мовчкуватий Чмишко.
- Як же це ти дожився до такого, Андрію? - не звернувши уваги на Чмишка, запитав Лосєв у Литки.
- Та я... - підвівся Андрій, - я...
- Ну-ну, розказуй, розказуй, - підбадьорив його Матвій Іванович, - не соромся.
- Ну, ви знаєте, весілля було в мене, дочку заміж видавав, - спромігся Андрій на пояснення.
- І що з того? - знову зірвався Чмишко.
- Ну, і померзли коні, - закінчив Андрій пояснення.
- Матвію Івановичу, - схопилася з місця Тетяна Литка, - тоді мороз різко вдарив, ніхто за тих коней не винен, будь-хто проморгав би.
- Я б не проморгав, - заперечив Чмишко.
- То ставай на моє місце та й попробуєш! - вибухнув Андрій.
- То й стану! - пішов на прю Чмишко.
- То й ставай!
- То й стану!
- То й ставай, кажу!
- То й стану, ти що думаєш?!
- Досить! - бабахнув Матвій Іванович кулаком по столу. - Звелися, як півні. А ти знаєш, Андрію, у скільки ті мерзлі коні можуть тобі обійтися?
- Знаю, дорого, - пробубнів Андрій. - За вік не відроблю.
- А доведеться відробляти, - знову вставив своє слово Чмишко.
- Чмишко, замовкніть, - наказав Матвій Іванович.
- То я ж член правління, - заперечив Чмишко.
- Тим більше, - стояв на своєму голова, - вас не для того сюди обирали. - І звернувся до Андрія. - То що з тобою робити, Литко? Ти мені скажи - що з тобою робити?
Андрій мовчав.
Натомість схопилася Тетяна.
- Треба простити, - подала пропозицію.
- Як простити?! - аж зі стільця схопився Чмишко. - Тоді давай я трактора на п'яну голову втоплю, а ви мене простіть, я його розіб'ю, а ви мене простіть, я його вкраду і дома город оратиму, а ви прощайте, аякже. Он чоловік колгосп без коней залишив, йому нічого, то й без тракторів колгосп, виходить, також зможе перебитися.
- При чому тут трактори? - ображено підібрала губи Тетяна.
- А при тому, що й коні, - огризнувся Чмишко. - Колгосп один, і всі ми в ньому господарі. Чому це Литка вгробив мою частку, а я йому прощати маю? Хай вертає збитки - і квит. Інакше ми не вхазяйнуємось і дня.
- О, хазяїн об'явився, - перекривила Сергія Тетяна. - Матню спершу застібни, хазяїн!
Чмишко мимоволі лапнув себе за матню і - о, жах! - знайшов одного гудзика розстебнутим. Натягнув донизу светра, щоб той гудзик нікому не різав очі, і визвірився до Тетяни:
- Я б тобі сказав, що тобі треба застебнути, та діти й батьки тут разом сидять, незручно.
- Тихо, завелися, як джмелі коло груші, - знову грюкнув Матвій Іванович кулаком по столу, побоюючись, аби Чмишко в запалі гніву не почав часом пригадувати Тетяні події п'ятнадцятирічної давнини.
Але бурю, що розгулялася, не так легко зупинити.
- І-ій! - верещала Тетяна. - Чим він мене докоряє?! Я й сама знаю, де й що мені застібати, а ти, хапуго, неробо, ледацюго, ти весь город колгоспним гноєм закидав, колгоспною пшеницею посіяв, учора за колгоспну солярку напився, як свиня, а цьому чоловікові, - тицьнула у скоцюрбленого Андрія, - якимись двома десятками коней докоряєш?! Та він у сто разів менше за тебе взяв з цього колгоспу, та він у ньому іржавого цвяха не вкрав, бо не привчений красти, він... у нього дев'ятеро дітей, а в тебе одна вирлоока дівиця, яку ніяк заміж не можеш зіпхнути! Ах ти ж свиня, та як ти смієш на таку нещасну людину голос піднімати?! Та він же святий, а на тебе подивитися - чорт чортом! Посоромився б.
- А чого це я маю соромитися?! - кипів, булькав, варився Чмишко. - Він, - ледь не плюнув на Андрія, - пропив коней, він проп'є й свою хату, а мені що, власну йому віддавай, бо в нього дев'ятеро дітей? А осьо, голубчику, - дав Андрієві дулю.
- Матвію Івановичу, - схопився Андрій, - дозвольте врізати Чмишкові межи очі.
- Не дозволяю! - схопився й Матвій Іванович. - Всім сісти! Тетяно, сядь, таку твою!... Сядь, кому кажу?! Отак. Хай викажуть свою думку з цього питання інші члени правління. Лопатінський, що скажете?
- А що його казати? - піднявся зі стільця Лопатінський. - Що Чмишко дулю дав - неправильно зробив, але й Тетяна неправа. Не можна при людях про матню...
- Тьху! - сплюнув Матвій Іванович. - Я тебе питаю, що з Андрієм робити будемо?
Лопатінський знизав плечима:
- Хай буде, як ви пропонували.
- Я ще нічого не пропонував! - ледь не скрикнув Матвій Іванович.
- Ну, то осьо Сергій з Тетяною лаялися, - обвів Лопатінський рукою кабінет, - хай так і буде.
- Хай лаються й далі, чи що?! - не знав, чи його сміятися, чи сердитися, Матвій Іванович.
- Та ні, я кажу про Андрія, - аж упрів Лопатінський. - Тут казали, що його треба покарати і простити. То хай так і буде.
- Покарати чи простити? - перепитав голова.
- Та що я, один тільки член правління, чи що?! - обурився Лопатінський і сів на стілець.
- А ти, Володимире, що скажеш? - звернувся голова до Шлика.
- Я?! - схопився той.
- Ти, ти.
- Я, звісно, за те, - поправив Шлик фуфайку, - що коней треба доглядати - це питання ясне. Морозити коней не можна - за це треба карати. Але якщо людина не винна - то треба й простити. Я за те, щоб у даному випадку Андрій Литка доглядав коней, був покараний, а ми щоб його простили. Бо як же інакше? Коні - вони ж живі істоти. Отак.
І сів.
Голова почухав потилицю.
- Конкретніше, Шлик.
- Я все сказав конкретно, - відрубав Шлик. - Мені добавити нічого.
- А що скажуть керівники і спеціалісти? - запитав голова.
І піднімав усіх по черзі, але нічого нового, крім того, що сказали мудрі голови Лопатінського і Шлика, більше не почув.
- А що ви скажете, Чмишко? - запитав нарешті в активіста правління.
Чмишко поважно встав, пригладив рукою чуба.
- Шановні товариші, - мовив, - у мене складається таке враження, що то не коні вмерзли у лід на ставу, а ми з вами. Смикаємось, дригаємось, кожен боїться ворогів нажити, хоча чого цього Пиндика боятися...
- Попрошу без образ, - поправив Чмишка голова.
- Вибачаюсь, - виправився Чмишко. - Так от кажу - кожен боїться ворогів нажити, а на справу нашу спільну, на цей колгосп чхали з високої гори. Хіба ж так можна, товариші? Чоловік угробив двадцять троє лошат, ви уявіть, двадцять троє майже дорослих коней, а ми його хочемо по голові погладити - роби, Андрюшо, і далі так. Та де ж у світі є таке?! Та в будь-якій цивілізованій країні його б зобов'язали у двадцять чотири години сплатити збитки або ж пригнати в колгосп новий табун. Зобов'язали б без балачок, без оцього нашого сюсюкання. А не можеш розквитатися за гріхи свої, чоловіче добрий, іди за грати спокутуй гріх. Бо в людей закон, у людей влада. А в нас замість закону - лід, а ми, влада, як табун на тому льоду. Давайте ж братися за розум, інакше хана нам буде з таким хазяйнуванням. Люди добрі, саджаймо за грати цього Пиндика...
- Попрошу без образ, - знову втрутився голова.
- Ну, хай буде по-офіційному, - не заперечував Чмишко, - хай буде по-офіційному: саджаймо цього Андрія Литку в тюрягу, бо за крней цей п'яниця однак не розрахується, не хватить у нього духу, хай він хоч і лопне. Віддаваймо його до суду, то в майбутньому кожен оглянеться, перш ніж заморозити коней, а ми з вами збережемо не мільйони чи мільярди карбованців, а мільйони тонн золота. У мене все.
- Так, - прогудів голова, - бач, Андрію, на що воно верне? От тобі і весілля, от і гулянка. Догулявся, голубе.
- Товариші, - розплакався Андрій, - товариші, та що ж я вам поганого зробив? Ну, вгробив коней, то й що? Хіба хотів я? Ну, хто скаже - хотів я, га? Чи навмисне їх на лід загнав, чи навмисне заморозив? Ну, вийшло так, ну, простіть ради Бога. Як людей прошу - простіть. Навіщо ж суд? Сергій на мене за те, що міліцію на нього навів, бочку пре - це ясно. А ви всі за що? Ну за що? Коні ще народяться, а в мене одне життя, яке я в оцьому селі хочу прожити. З вами... В оцьому селі...
Сів на стілець, витирав сльози, хлипав, мов дитина, не соромлячись нікого.
Першим не витримало сліз жіноче серце.
- Товариші! - схопилася Тетяна Литка. - Чмишко гарно все розказав. І правильно розказав - нічого не скажу. Економіка, мільйони тонн золота - що тут скажеш? Але де наші душі, люди добрі? Ми з-за якогось примарного золота хочемо запроторити чоловіка за грати, хочемо посиротити дев'ятеро дітей. Андрій - мій родич, правда, і діти його - мої племінники. Але якби навіть не так було, якби цей Андрій круглий сирота був без роду-племені, хіба ж можна так з живою людиною, яка ненароком оступилася? Що дорожче нам, людоньки: дев'ятеро дітей чи двадцять троє лошат? Прислухайтеся до серця свого і скажіть - що? Матвію Івановичу, я вас, як нашого голову, прошу, скажіть, що вам дорожче - діти чи коні?
Й очима на голову, очима палаючими, сяючими, мов п'ятнадцять літ тому, коли в небі горіли зорі і купалися в очах, коли світ звужувався до однієї-однісінької людини - хай на місяць, на день, на годину, але ж звужувався.
І той світ звужений у душу Матвію Івановичу, і не витримала душа, і розверзла вуста, і не промовила, прошепотіла:
- Діти, звичайно, дорожчі, діти.
І рішення породила:
- Йди, Андрію, працюй далі. Як замерзне ставок - поприбираєш трупи. А за халатність твою позбавляю тебе всіх премій, додаткових оплат і зерна по пільгових цінах за цей рік. Усі згодні?
- Згодні, - полегшено зітхнули присутні, раді вирішенню такого спірного, непевного і важкого питання, яке розглядалося нині.
Тільки Сергій Чмишко шепотів нишком на вухо головному зоотехніку, що давно вже займав таємну опозицію до Матвія Івановича, бо не раз і не два примірявся, бувало, до його крісла; шепотів, поглядаючи нишком на Лосєва:
- Не голова. Баби послухався, не голова - онуча.
Андрій же, розмазуючи по щоках залишки сліз, усміхався, мов новонароджене дитя:
- Дякую вам, Матвію Івановичу. Сердечна ви людина, дуже сердечна. І вам, люди добрі, дякую, - ледь не кланявся присутнім у кабінеті.
- Іди, Андрію, йди, не заважай, - відмахувався від похвали Матвій Іванович. - Та дивися, працюй далі, як належить.
- Буду старатися, - запевняв усіх Андрій. - Буду старатися.
- Та знову коней поморозь мені наступної зими! - гукнув навздогін Андрієві голова.
А той, розчулений, радий, щасливий, уже нічого не слухав, одно белькотів лиш, причиняючи за собою двері:
- Буду старатися. Буду старатися.
