Тепер Пітер умів усе. Він став супер людиною. Вікторії про це він і досі нічого не казав, взагалі, поки-що приховував це від усіх. Але як би він не старався, таке неможливо сховати від надокучливих людей.
Тоді, на звалищі металобрухту все ж хтось був. Хтось, хто не просто бачив фантастичне уміння чоловіка переміщати предмети силою думки, а й зняв це все на відеокамеру. Мало того, зробив дещо ще гірше.
Пітер йшов вулицею додому з роботи, коли проходив групу молодих людей, які стояли біля паркану і курили. І тоді чоловік почув за спиною:
- О, це ж цей мужик…
- Так, точно, це він…
- А хто це?
- Це той чоловік з інтернету, який вміє рухати предмети…
Тоді Пітер розвернувся і попрямував до хлопців.
- Про що ви говорите? – запитав він розлюченим голосом.
- Та ні про що…
- Кажіть що ви бачили?
- Та це всі бачили. Це відео.
- Яке ще відео?
Пітер не дочекавшись відповіді, вже знав, що скажуть хлопці, бо вмів читати думки людей. Він би міг взагалі не розмовляти ні з ким, але не хотів, щоб його хтось викрив.
Чоловік і один з хлопців стояли серед пустелі. Нікого не було навкруги.
- Що ти зробив? Де ми? – злякано кричав хлопець.
- Як тебе звати? – запитав у нього Пітер.
- Я Альберт. Альберт Нойер.
- Ти знаєш, хто це зробив?
- Зробив…
- Хто зняв мене і викинув це відео в інтернет!
- Я не…
- Ти знаєш!!! І якщо сам не скажеш, я залізу у твою голову і тобі від цього буде тільки гірше. Ти ще сумніваєшся, що я цього не зроблю???
- Ні, ні, добре…. Я скажу хто, але пообіцяйте, що не скажете звідки ви дізнались…
- Володимир Сміт?
- Звідки ви…
- Хто це і де він живе?
Знову ж, недослухавши що скаже хлопець, він, прочитавши його думки, схопив Альберта і вони знову опинились на тій самій вулиці, де були хвилину тому. Але дещо тут змінилося: усі люди навколо, тай птахи у небі, транспорт, навіть годинник на руці у якогось чоловіка, який йшов по іншій стороні - зупинилися. Все навкруги, а можливо, у всьому світі, зупинилося. Тільки двоє людей рухалися: Пітер і Альберт.
- Ти багато знаєш. Мені доведеться щось з тобою робити.
- Ні! Будь ласка, не вбивайте мене!
- Вбивати? Навіщо мені тебе вбивати, хоча, я можу ампутувати тобі зика, щоб ти мовчав.
- Не треба, прошу! Я нікому нічого не скажу! Чесно!
- Так, - Пітер подивився хлопцю в очі, - ти не брешеш. Ну добре, тоді мовчи. Я ще прийду до тебе, чекай!
З цими словами Пітер зник, а все, що секунду назад було наче заморожене, знову стало нормальним. Всі говорили і робили все те, що й до моменту з Пітером. Альберт дивувався, чому вони не зреагували на зникнення цього дивного чоловіка. Не менше його турбував і сам Пітер. Коли Альберт проглядав відео, то не вірив у це, думав що це просто розіграш, але коли побачив все це на власні очі, то просто не мав слів. Але він не боявся, він був у захваті, що побачив Пітер у його очах, і тому так легко обійшовся з хлопцем і пообіцяв повернутися.
Подумавши про це, хлопець попрощався з товаришами і побіг додому, адже здогадався, що Пітер вже знайшов Володимира, хлопця, який зробив величезну помилку. Як він і думав, відео вже було видалене. Альберт не думаючи побіг до Сміта додому. На його здивування, Пітер і Володимир сиділи на дивані і щось обговорювали.
- О, нарешті ти прийшов, нам уже набридло тебе чекати. – промовив Пітер до Альберт, коли той тільки-но увійшов до кімнати.
- Ви знали, що я прийду сюди?
- Звичайно знав. Сідай!
Альберт сів навпроти них двох.
- Ну що ж, Альберт, ми вже все обговорили з твоїм другом, тепер давай поговоримо і з тобою. Як ти відносишся до того, що я навчу тебе деяким своїм трюкам.
Альберт просто мріяв почути такі слова, і тому не вагаючись відповів.
- Так!!! Я згоден! Коли почнемо?
- Почекай. Куди так спішити. Ми ще все встигнемо.
- А Вова теж?
- Що теж?
- Ви його теж навчите?
- Всьому свій час. Ти хочеш знати все і одразу. Я ж тобі сказав, що ще прийду, чекай. Але ти не зміг дочекатись і прийшов сам.
- Так, але…
- Помовч, Альберт! – заткнув його Володимир.
- Сам заткнись!
- Тихо обоє!!! Я не для того вас зібрав, щоб слухати ваші сперечання!!! Я можу зробити так, щоб ви нічого не пам*ятали про цей день і все буде як і було, але ще я можу зробити так, щоб ви стали схожими на мене, тобто можу навчити вас тому, що вмію я!
- Ви навчите нас?!
- Якщо ви захочете цього. Без вашої згоди нічого не вийде. Але не поспішайте з відповіддю. Детально обдумайте найменші подробиці, адже ви жертвуєте нормальним життям заради цього, і ніхто не знає, як це все для вас обернеться. Завтра я знайду вас і ви мені дасте відповідь чи згодні ви чи ні. Якщо так – я почну вчити вас, якщо ж ні – ви забуду цей день і мене разом із ним. Ну що ж, до завтра. – після цих слів Пітер встав і пішов додому, хоча хлопці думали, що він знову просто зникне.
Наступного дня Пітер, як і обіцяв, прийшов до них. Вони вже чекали чоловіка.
- Ну що? Ви вирішили, як житимете все своє подальше життя? – він уже знав відповідь, але хотів почути це від них.
- Так. Ми вирішили. Ми хочемо, щоб ви вчили нас! – чітко вимовив Альберт.
- Так. – підтвердив Володя.
- Добре. Але тепер уже дороги назад немає! Це все.
- Ми розуміємо, ми хочемо цього!
- Я прийду до вас, коли ви будете готові навчатися…
- Але ми вже готові.
- Ні! Ви не готові до цього. Потрібно почекати трохи, недовго.
- Чим довше ми чекаємо, тим менше часу залишається на все це.
- Коли я почну займатися вами, ви зрозумієте, що час це лише слово, яке нічого не означає для нас. Це лише певні рамки для звичайних людей, але тільки не для таких як я і ви у майбутньому, ясно вам?
- Так, добре, ми будемо чекати – покірно погодилися учні Пітера, так, наче у них був вибір.
Пітер ще декілька секунд затримався на місці. Щось відбувалося із ним, точніше, із його головою, щось там змінювалося. «Чітер, що ти робиш?» - запитав Пітер у нього, але відповіді не було. «Ну що ж, як знаєш» - подумав чоловік і пропав з кімнати хлопців, які аж роти повідкривали від такого трюку.
Частина 10
Пітер прийняв нових учнів і почав займатися з ними. Пітер уже декілька тижнів пропускав роботу і його звільнили. Він, звичайно ж, про це дізнався перший, але потім дізналася і Вікторія. Вона не раз питала чоловіка, що трапилося, чому його звільнили і де він пропадає увесь цей час. Але від нього тепер мало що можна було почути.
Пітер Джейсон круто змінився. Він став відлюдькуватим. Навіть з дружиною перестав спілкуватись. Всі, хто мав для нього хоч якесь значення це були: Чітер і двоє його учнів. Інші, хто оточували чоловіка втратили сенс для нього. Його дружина, після багатьох невдалих спроб достукатись до Пітера, звернулася по допомогу до Фреда.
- Фред, мені потрібна твоя допомога! – просила його жінка.
- Що трапилось, щось із Пітером?
- Так. Я більше не впізнаю свого чоловіка. Я не знаю, що з ним сталось. Він не ходить на роботу, закинув наш бізнес. Він постійно десь дівається кожен ранок і повертається пізно ввечері. Я вже й не знаю що думати! – плачучи, розповідала Вікторія.
- Я поговорю з ним, взавтра. А ти можеш залишитися у нас наніч, як тобі така ідея?
- Чудова, дякую, Фред, за розуміння.
Вікторія гадала, що якщо не прийде вночі додому, то Пітер буде хвилюватися, дзвонитиме їй. Але ж ні. Пітеру вже було байдуже, якщо це взагалі був Пітер.
Пітер і справді змінився. Це було очевидно. Спочатку трохи помінявся його хід думок. Ну звичайно, він же тепер знав усе на світі. Як не як, це повинно якось відбитись на ньому. Так і сталося. Все почалося, коли він взявся за навчання Альберта і Володимира. Він тоді ще ходив на роботу, використовував свої можливості тільки осторонь від людей і дуже хвилювався аби ніхто не знав про нього. Але далі, коли почав сам навчати інших, з кожним днем ставало дедалі гірше.
На одному із початкових занять зі своїми учнями, Пітер помітив, що забув, який сьогодні день. Це злякало його, адже він вже й забув, що таке забувати, і тут таке…
«Що за…» - подумав він:
- Який сьогодні день? – запитав Пітер у хлопців.
- Середа. – відповів один із них.
- Ви що, забули який сьогодні день? – запитав Альберт.
Це, видно, дуже розізлило чоловіка, який миттю схопив хлопця і швирнув його об стіну, наче м*яча, що аж залишив вм*ятину у ній.
- Ей, ей, та що з вами?! – кричав Володя, захищаючи друга.
- Ніколи більше не розмовляйте зі мною таким тоном. Я ніколи нічого не забуваю, вам ясно!!!? – кричав на них Пітер.
Він і сам не розумів, що з ним коїться. Він не міг забути нічого, тому, що навчився пам*ятати усе, точніше Чітер його навчив.
«Чітер» - одразу ж згадав Пітер. Але як би він не намагався докричатися до своєї підсвідомості, нічого не виходило.
«Ну що ж, нехай так і буде» - погодився з тим що сталося він і продовжив своє заняття.
З того самого дня і почалися його негаразди. Він все частіше почав забувати. Це були неважливі спогади, але все ж, для такого типу людини, як він себе вважав – надлюдини, це неможливо. Він часто про це думав декілька днів, а потім помів ще дещо, від чого з*явилося більше питань. Та й ці самі питання: «Я ж знаю усе! Чому виникають питання???» - знову і знову мучив себе чоловік.
Він перестав спати, і це турбувало його найбільше. Мало того, інколи, серед ночі, він знаходив себе у парку або сидячим на лавці біля чужого дому… «Що я тут роблю?» - все, що лізло йому у голову, але далі він знову вставав і продовжував блукати вулицями.
Так відбувалося кожен день і ніч. Він не просто блукав, але й користувався своїми можливостями: телепортувався з місця на місце, занурювався у воду і проводив там годинами на недосягаємій глибині, парив у повітрі, наче птах та все, що тільки захотів.
Пройшло ще декілька таких днів. Пітер продовжував навчання. Його учні перейняли вже досить велику кількість навиків, але він не хотів зупинятися, все далі і далі вчив всьому, що знає. Альберт і Володимир могли вже багато чим похвастатись перед вчителем, своїми досягненнями, але це було заборонено самим Пітером. А вони його дуже боялися, адже помітили, що з ним не все гаразд, тому слухали усе, що він їм каже.
- А як ви цьому навчились? Ну я маю на увазі, звідки ви це все взяли, чи ви таким і народились? - якось запитав Альберт.
Він постійно розпитував Пітера про те чи інше, і це злило чоловіка, але він намагався стримувати себе, хоча почав ставитись до Альберта з обережністю, бо побачив, що у нього є якийсь прихований талант до цієї справи.
- Я навчився цьому у свого вчителя, так як ви вчитесь у мене, ясно тобі?
- А хто був вашим вчителем?
- Я сам ним був і є досі.
- Але як так? – докопувався Альберт.
- Тобі цього не зрозуміти, ці знання я вам не передам, тому що вони набагато сильніші за все, чому я вас навчив.
- Але чому?
- Перестань задавати тупі питання! – грубо говорив Пітер, - іди краще тренуйся, скоро будемо опановувати новий навик!
Так минали тижні. Якось Пітер прийшов додому і не побачив речей Вікторії. Тільки записка на табуретці в кухні, в якій вона написала, що поїхала жити до батьків, і що більше не збирається терпіти «такого» його. Пітеру було на це байдуже, як на більшість того, що відбувалося навколо нього. Можливо, це було байдуже Чітеру. Пітер якось подумав про це: «Я ж люблю її! Чому ж так легко відпустив?» - але одразу ж забув про це і зайнявся своїми справами.
Тепер все було зрозуміло: Чітер вдерся до голови чоловіка і керує ним. Тепер це не Пітер, Пітера більше нема, це вже було щось інше, якась істота захопила його свідомість і не давала розслабитись. Тільки інколи, тоді якраз і виникали різні думки у його голові, але Чітер одразу ж брав усе під контроль і блокував Пітера.
Пітер став неконтрольований. Він уже був не він. Це, напевно, навіть не Пітер познайомився з тими юнаками, це все Чітер організував. Але для чого? Навіщо йому вчити ще когось таким можливостям? А не тому, що Чітер зовсім не той, за кого себе видавав? Можливо, він – це щось більше?
Пітер все менше і менше почав контролювати увесь процес. Він тільки іноді зринав у свідомості і одразу ж зникав назад, куди його запихав Чітер. Але за цей момент, він встигав подумати, зрозуміти, що щось іде не так. І він це зрозумів: тепер Пітер був ув*язнений у голові у Чітера!
«Ось для чого він учив мене увесь цей час. Щоб я йому довірився настільки, щоб таке вийшло» - думав чоловік у своїй голові. Тепер вони помінялися місцями. Тому-то Чітер і не лягав спати. Для чого йому було бачитись з Пітером і слухати його ниття.
Але йому інколи доводилось. Пітер, точніше, його людська оболонка, його тіло, почало мутувати. Він геть повністю облисів, усі частини тіла залишились без волосся. Колір його тіла став більш схожим на темно-синій відтінок, так, наче увесь був у синцях та ссадинах. Його голова трохи видовжилася назад і стала помітно більшою. Це все, звичайно, відбувалося не одразу, а зайняло близько місяця.
З ним ніхто не спілкувався, окрім учнів та намагань Фреда поговорити. Отже, мало хто міг помітити зміни, але всі хто помічав дуже дивувалися.
- Що з вами сталося? – питав Альберт.
- Нічого зі мною не ставалося, ти про що?
- Ну я про ваш вигляд.
- А що не так? – запитав Пітер і підійшов до дзеркала.
Раніше він ніколи в нього не дивився, мабуть, був зайнятий, або просто Чітеру було байдуже на це, хоча, зараз теж не було ніяких емоцій. Він уважно подивився на себе і промовив:
- Ну так, дещо змінилося, але ви не звертайте на це увагу, домовились?
- Але пане Пітере, я…
- Що ти сказав??? Ти назвав мене Пітером… Більше не кажи так. Називай мене краще… Але байдуже, кажи Пітер.
Ще він став вищим від усіх інших, це вже важко було не помічати звичайним перехожим, і тоді він був змушений змінюватись. Але це було легко. Подумавши лише про це, він одразу ж, ставав тим самим Пітер, якого всі знають. Це була здатність змінювати свій вигляд.
Так проходили дні. Вже й Фред покинув свої спроби і почав жити своїм життям, забувши про старого друга. Але Чітер помітив, що в нього явно зменшились сили. Він зрозумів, що це через його перевтілення. Ця здатність хоч і була простою, але пройшло вже багато часу, коли він вперше її використав, і після того ще ні разу не повертав собі звичайний вигляд. А це вимагало великих затрат сил, що і сталося з Чітером. Він був вимушений лягти спати, бо вже нічого йому не допомогло б, окрім сну. Йому не хотілось цього робити, адже там Пітер, і він обов*язково вже зрозумів, що відбувається і що Чітер надумав робити. Але, все ж, Пітер більше нічого вже не в змозі зробити, він не може протистояти вищому інтелекту.
Чітер занурився у глибокий сон. Звичайно ж, Пітер прийшов тут як тут. Він відчув, прихід свого старого друга.
- О, Пітер, привіт, як справи? – побачивши його, почав Чітер.
- Ти що робиш??? – накинувся на нього чоловік.
- Ти про що? Я тебе не розумію? – посміхаючись, знущався над ним Чітер.
- Поверни мене назад у мою реальність! Негайно!
- ХА-ХА! Ти думаєш я стільки часу потратив на все це діло, щоб потім ти попросив мене про таке і я погодився? Ти що, геть тут здурів?! – насміхався з Пітера.
- Якщо ти цього не зробиш, я сам повернусь.
На ці слова Чітер розсміявся ще сильніше.
- Мені ніколи не вдавалося зробити це самостійно, я довго чекав, і доклав чимало зусиль. А ти сам це зробиш?! – ХА-ХА-ХА!!!
- Тобі кінець, ублюдок!
Пітер накинувся на Чітера, наче вовк на здобич. І хоч як він не старався завдати шкоди противнику, але це не мало ніякого значення у сні. Це було лише сновидіння, але вже не Пітера, а якогось загарбника, який заволодів свідомістю чоловіка, і мало того, ще й керував підсвідомістю. Пітер був там уже як частинка прихованого. І хоч це й так, він зумів придумати щось цікаве.
Після декількох «потойбічних» годин боротьби, яка ні до чого не привела, Чітер прокинувся. Він відчував прилив енергії. Він дуже давно спав останній раз, і тому це відчуття було таким приємним.
Тепер Пітер знову на довгий час залишився десь далеко у свій голові, навіть не маючи змоги спостерігати за діями Чітера. Поки ще його підсвідомість не втомлювалася, Пітер міг тільки чекати, але з часом, все ж, Чітеру знову був потрібен відпочинок, і коли він починав втрачати сили, Пітер мав можливість на деякий час проникати у свідомість. Хоча тільки як глядач, але все ж, і це вже давало якусь надію.
Одного з таких проникнень Пітер аж злякався. Він, ставши собою на декілька секунд, повертаючись назад, забрав із собою деяку інформацію з нового життя Чітера. І те, що він побачив просто шокувало чоловіка. Чітер не просто хотів пожити людським життям, він хотів породити нову еру людства, де на планеті панували б такі ж як він, якісь незрозумілі істоти. Тепер уже Пітер не був точно впевнений, чи то його підсвідомість таке виробляє, чи то може які інопланетні мутанти захопили його розум і проробили з ним таку історію.
Але це ще не найстрашніше. Найгіршим було те, про що Пітер дізнався далі. Це не він тоді брав собі в учні тих двох хлопців. Це вже Чітер тоді, на той момент ним заволодів, і саме він це зробив. «Але для чого? Навіщо йому послідовники???» - думав чоловік. Відповідь одразу ж спливла у голові чоловіка: «Бо він і справді хоче навчити цих двох своїм навикам, а потім він візьме собі нових учнів, а Альберт і Володимир візьмуть собі нових, і так нормальні люди почнуть перетворюватись на якихось потвор!!! – аж злякався своїх думок Пітер – І все через мене! Я впустив Чітера у свою голову, і я дозволив йому вийти!». Також, Пітер побачив деяку інформацію з пам*яті Чітера, а саме те, що він скоїв вже немало вбивств. Він вбивав кожного свідка, який натикався на нього за своїм ділом. Він розправлявся з ними по різному, а правоохоронні органи відправляли цих людей у список зниклих безвісті. І їх було вже до двадцяти на той момент. Але ніхто не звертав увагу. І Пітер знав чому: Чітер все так облаштував. Він щось поробив усім людям їхнього міста. І це лише початок! Далі будуть інші міста і села. І буде все набагато швидше, адже у нього будуть тепер сподвижники. «Можливо, він, навіть, хоче стати якимсь імператором всієї планети, так як вважається найсильнішим, першовідкривачем, «батьком» всіх інших!».
Це не могло продовжуватись. Пітер не міг дозволити статися всьому цьому, плану його підсвідомості. Він сам почав складати план. Він сховався десь далеко в глибині своє голови, що Чітер не знайшов і не почув його. Хоча, правду кажучи, Чітеру вже було байдуже на Пітера. А після останнього сну, коли Пітер не з*явився, як завжди, Чітер, взагалі, перестав про нього згадувати.
Потрібно було придумати щось таке, що заставить Чітера повірити у це. Але такого не існувало! Чітер був в сто разів розумніший Пітера у всіх проявах розуму. Він хоч і передав свої знання чоловіку, проте лише мізерну частину того, що мав сам. Тоді Пітер вирішив загнати Чітера у пастку. І для цього він вирішив використати щось примітивне, на що Чітер ніколи не зверне увагу, адже не повірить, що Пітер, знаючи вже так багато, спробує перечити йому, та ще й в такий спосіб.
І так, потрібно було лише дочекатися поки в Чітера закінчаться сили. Пітер допомагав йому у цьому як тільки міг, переглядаючи різноманітну інформацію з пам*яті, ту що мав у своєму розпорядженні. Це, звичайно, не дуже допомагало, але хоч декілька відсотків втоми своєму загарбнику це надало.
Пітер зрозумів, що Чітер слабшає, коли знову почав проникати у свідомість. Це ставало все частіше і частіше, аж доки Чітер не заснув. Тут-то все й почалося, «…почалися мої часи» - казав сам до себе Пітер.
Чітер заснув і одразу ж опинився у своєму сні. Він, звичайно ж, був усвідомленим. Пітера не було. Чітер не дивувався цьому, він вже й справді забув про його колишнього хазяїна, якого він по-щурячі підставив і покорив.
А Пітер тим часом почав своє власне діло. Чітер вмить відчув чоловіка.
- А, це ти? – сказав він, коли Пітера ще не було поруч. Але Пітер ці слова почув і зрадів, бо так і треба було за його планом.
- О, Чітер, привіт, як справи? – з усмішкою промовив до нього чоловік.
- Мені дивно чути від тебе такі слова. Що сталося?
- Нічого. Просто радий тебе бачити. Ти останнім часом рідко сюди навідуєшся, а я не маю змоги поспілкуватись із кимось більш реальнішим ніж колись створені мною образи.
- Ти не можеш тут ні з ким спілкуватись. Там де ти знаходишся це не можливо.
Пітер і сам це чудово знав, і дуже зрадів, що Чітер спитав саме це:
- Може ти щось поплутав?
- Можливо й так. Але Фред і Вікторія з моїм сином так не думають. Та і я не думаю. Я б тут здурів, якби був сам-самісінький.
- Цього не може бути!
- Але чому? Ти не хочеш, щоб я спілкувався з кимось крім тебе, чи що? Я і так виходжу тільки декілька разів на тиждень у той світ, та ще й не більше ніж на добу, а ти ще й хочеш щоб я тут сидів мовчки і сам?! Ну ти і загнув! – з подивом промовив Пітер.
Чітер різко засумнівався. Пітер побачив це. Він вже хотів розсміятися і розказати Чітеру, який він все ж таки дурень, що ведеться на таку маячню. Але якби Пітер сказав хоч одне не те слово, Чітер міг би про все здогадатись, і тоді шлях «додому» для Пітер закритий назавжди. Але це не головне, головне, що через це постраждали б усі люди! Тому чоловік стояв тихо, без усяких емоцій, навіть без думок, які легко прочитав би Чітер. Пітер за довгий час у себе в голові навчився самотужки це робити.
Чітер хотів спитати, чи не розігрує бува він його, але боявся образити чоловіка, бо той міг би не показати те місце, якби це було правдою. А якби так, то це могло би бути проблемою у майбутньому. Адже Чітер був безсмертний. А разом із ним і Пітер у його голові. І створюючи нові образи, він би міг щось зробити із самим Чітером. Цього не можна було допустити.
- А де ж ти тримаєш ті образи? – запитав він у Пітера.
- Там, де ти мене тримаєш, поки сам користуєшся моєю головою і тілом.
- Ти покажеш мені?
Це було саме те питання, яке так чекав чоловік. Це і була пастка. Пастка, в яку повинен був потрапити Чітер і залишитись тепер у ній назавжди.
- Я міг би, але навіщо це тобі? – запитав Пітер. Він не хотів викликати підозри різкою згодою, тому хотів ще трохи помучити Чітера.
- Я просто хочу переконатись, що все так і є.
- Ти що, мені не віриш?
- Я вірю. Просто хочу подивитись тай все. Що тут такого?! То що, ти покажеш?
- Ну добре, ходімо.
І вони пішли. Ну звичайно не пішки, а уявно. Це не можливо пояснити словами, вони наче пересувались через мільярди шматків інформації, шукаючи потрібну. Вони були у центрі всіх подій, а все оточувало їх з усіх боків. Це наче 5D кінотеатр, тільки десь в мільйон разів краще і цікавіше.
Пітер ішов попереду і вів розгубленого на той момент Чітера за собою. Він знав, де знаходиться та інформація, але не хотів спішити, і тому водив Чітера по колу. Пітер міг володіти дуже малою частиною інформації у підсвідомості, але і цього було вдосталь, щоб водити Чітера туди-сюди, щоб той нічого не запідозрив. Але він запідозрив, хоча думав, що Пітер просто забув, чи може взагалі здурів тут, тай все. Та Пітер не здурів, тим паче не забув. Це все був його заздалегідь продуманий план, в якому не могло бути нічого непередбачуваного. Він передбачив усе, і це був, на його думку, ідеальний план.
Чоловік вирішив, що настав час. Він зупинився і, вибравши частину ілюзії, яку мав під своїм керівництвом, попрямував туди, ведучи за собою Чітера. Коли вони прийшли на місце навкруги було порожньо.
- Ну, і де вони, твої образи, персонажі?
- Почекай.
Чітер уже майже передумав і хотів уже прокидатися і залишити Пітера назавжди, як із-під землі почало з*являтися навколишнє середовище. Зліва вилізла галявинка із дитячим майданчиком на ній, справа – невеличке озерце, яке освічувалося веселкою, що проходила над ним. Прямо перед ними, десь далеко, з*явилися дерева, а трохи ближче невеличкий будиночок, який був схожий на будинок Пітера у реальному світі, але набагато менший.
Поки-що це було все. Тільки локація, але не було персонажів сну.
- Це все? – запитав з полегшенням Чітер.
Але ще Пітер не встиг щось промовити, як із усіх сторін почали з*являтися різні люди. Звичайно, не справжні, а лише створені колись давно Пітером. Колись, коли він ще просто розважався і тішився усвідомленими снами. Так думав Чітер. Але він глибоко помилявся. І це була фатальна для нього помилка.
- Звідки вони тут? Що за? – говорив він.
- Ну от, я ж казав.
З дому вийшли Вікторія з Артуром і позаду них Фред. Вони дивились на Пітера з його другом і махали їм рукою.
- Піт, іди до нас. Ми тебе так довго тут чекали – кричала йому Вікторія.
- Довго чекали? – перепитував Чітер, - Це ж неможливо!
- Ну як бачиш можливо. Та що тут такого. Я просто хотів хоч з кимось проводити час, хай навіть це будуть мої спогади. – казав Пітер.
- Але як ти це зробив? Як вони потрапили сюди, до тебе? Я ж замкнув тебе далеко від всього цього, ти не міг без мого втручання таке зробити!!!
- Я міг, бо зробив. Мало того! Ти ж ще не бачив, що у будинку… - сказав Пітер, і його уявне серце зупинилося.
Тепер це був момент істини: або Чітер плюне, та й піде собі геть – що було мало ймовірно після його здивування; або він одразу ж побіжить у будинок, щоб перевірити, що ж там таке.
Чітер, вже ні про що не думаючи, кинувся туди. Це і була пастка Пітера. Весь обман полягав у тому, щоб заставить Чітера розгубитись настільки, щоб він на деякий час забув про те, що він тут головний. Цим Пітер і скористався. Чітер вмить опинився посеред темноти. Він впізнав це місце, бо колись тримав тут Пітера.
- Я мав би здогадатись, що ти просто пожартував.
- Можеш називати це як хочеш…
- Але як ти все ж перевів ці образи туди?
- Я цього не робив!
- Що???
- Це було одне з моїх умінь, якому ти сам мене і навчив, пам*ятаєш?
- Але це неможливо. Я навчив тебе створювати копії, клони. Але там не було нікого, щоб скопіювати. Там були лише ми двоє! І вони говорили. Це неможливо!
- О… Повір, це можливо. Я створив їх із пам*яті. В мене було багато часу, щоб потренуватись. І ти правий, вони не говорили. Це ти був настільки здивований побаченим, що й не помітив, як я застосував іще один вивчений навик – галюцинації. Звичайно, ти б це помітив, але я використав лише звук, і тим самим заставив їх говорити. Але ж ти був такий шокований, що не зміг відрізнити його від справжнього голосу, так?
- Ха-ха-ха…. – розсміявся Чітер, - ну ти й молодець! Обдурив мене як дитину. Давно такого зі мною не було! Ну що ж, дякую що підняв мені настрій, але мені вже час повертатись до реальності.
- Ти так думаєш? А ти впевнений, що зможеш?
- Знову твої жарти… - промовив Чітер, але злякався, що Пітер міг щось ще зробити.
- Я не жартую, тварюка, - перейшов Пітер на більш серйозний тон, - тепер ти будеш гнити тут до кінця мого життя.
- Ти геть здурів, якщо наважився говорити зі мною таким тоном.
- Заткнись!!! Тепер я тут головний! Ми знову міняємось місцями, тільки тепер назавжди…
Чітер, не чекаючи, хотів уже перейти на інший рівень сну, кудись подалі від Пітера і заблокувати його десь глибше, але нічого не вийшло, з чого Пітер тільки розсміявся.
- Що за… Чому? – все, що зміг спитати Чітер.
- Я знаю, що ти нічого й не зрозумів, але я перебрав усі сили на себе.
Пітер схопив Чітера. Той намагався щось промовити, але чоловік не став його слухати, хотів по швидше закінчити справу. Чітер кричав, питав щось типу : «Як це вийшло? Чому він це робить?» та інше, але Пітеру було байдуже. Він не мав ані краплі жалю до нього.
Пітер залишив Чітера далеко-далеко в «ямі» свого мозку. Там, де йому ніколи не вибратись. Якщо Пітер вигадав щось, то й Чітер міг би, тому чоловік подбав про те, щоб цього не сталось, але ніяких гарантій не було.
Частина 11
Пітер прокинувся. Це було щось дивовижне. Після стількох років, проведених разом з Чітером у голові, він відчував себе звичайною людиною, без усіляких там «супер сил», хоча і мав такі. Але він більше не хотів використовувати їх, після того що пережив, що втратив, він просто хотів почати заново, як звичайна людина. Це все, що йому було потрібно.
Але тут він згадав про дещо: «Чорт! Ще ж Альберт і Володимир, ті двоє юнаків, які вже мають вдосталь різноманітних вмінь, щоб дати мені відсіч. А якщо Чітер попередив їх, що таке може статися? Він міг би таке передбачити. Але ж ні, він сам потрапив у пастку, а значить і не здогадувався, що я зможу його обманути. Хай там як, але я повинен їх зупинити!» - думав чоловік.
Він озернувся: це був його дім, але тепер зовсім не схожий на той, яким він його пам*ятає. Тепер це була порожня розвалена хатина. Він помітив, що тут немає речей Вікторії і зрозумів, що вона пішла. Але на інше Пітер і не очікував. Це все Чітер винен, але все ж, з самого початку саме Пітер дозволив цьому статися.
Чоловік дуже хотів взяти телефон та зв*язатися з дружиною, з Фредом, але не мав зараз на це часу. Треба було негайно навістити учнів Чітера. Саме це Пітер і зробив. Він переглянув останні дні у своїй пам*яті, яку Чітер для нього залишив. Там він і знайшов адресу хлопців. Ще він побачив багато страшних речей, скоєних його противником, але, по суті, це все зробив він, ну хоча б в очах інших людей, тих, з якими розпрощався назавжди Чітер.
Пітер подався до будинку Володимира. Хлопець був сам, але скоро мав прийти Альберт. Вони мали тренуватися.
- О, Пітере, доброго дня. А Чому ви сьогодні так рано? Тренування зазвичай починаються після обіду.
- Послухай, Вова, тренувань більше не буде…
- Що? Чому?
- Дослухай мене до кінця: той, хто займався з вами, його звати Чітер. Він і мене навчив…
- Але ж ви нас вчили…
- Так. Я розумію, це важко зрозуміти, але ти повинен. Хоча, я, напевно, зроблю краще.
Пітер підійшов до Володимира і поклав свою долоню йому на лоб і голову. Постоявши так декілька секунд, хлопець відчув прилив інформації у своїй голові. Чоловік передав потрібні знання, щоб не тратити часу на безглузді пояснення та оправдання.
Тепер Володимир зрозумів у чому справа. Він побачив, що з Пітером зробив це його внутрішній голос. Володя був розумним хлопцем, і Пітер легко зумів переконати його. Хоча він не дуже хотів позбуватися нових можливостей, якими ще навіть не встиг насолодитися, але все ж, юнак перейнявся більш глобальною проблемою, яка могла би статися, якби він відмовився. Та й на додачу він знав про безмежні сили Пітера, тому трохи боявся його. Це все сприяло на користь чоловіка.
- Добре, я згоден.
Пітер знову підійшов до хлопця і поклав уже дві руки йому на голову, стиснувши по боках. Він стер Володимиру пам*ять, але не все, що тільки можна, а лише ту частину, що стосувалася знань про нові вміння. Тепер Володя все пам*ятав про те, що відбувалося між ними, але не вмів нічого з вивченого, а можливо, просто забув, як цим користуватись.
- Я міг би стерти тобі взагалі всі спогади про мене і про останній рік твого життя, але не хочу. Я вірю тобі, вірю, що ти будеш тримати це в таємниці.
- Так. Я буду мовчати. Але як же Альберт?
- Тепер його черга! – відповів чоловік.
Пітер перемотав час вперед. Тепер годинник показував третю годину дня. Він знав коли треба зупинитися, тому що одразу ж у двері постукав Альберт. Володимир підірвався відчиняти двері, але Пітер його зупинив і сам відчинив.
- Проходь. – сказав він Альберту одразу ж, як тільки відкрив двері.
Хлопець, не промовивши ні слова, увійшов у будинок.
Володимир почав розмову з другом, щодо того, щоб відмовитись від своїх умінь.
- Нізащо! – одразу ж негативно відреагував він, - я не хочу відмовлятись!
- Альберт, послухай, у нас немає іншого вибору. Це занадто небезпечно. Ти і так дуже довго був під дією цього, треба зупинитися, поки ти не почав перетворюватись на якогось мутанта.
- На якого мутанта, про що ви говорите?
- Ось, дивись – після цих слів Пітер зупинив свій навик перевтілення і показався їм у тому вигляді, який мав зараз насправді. Його учні аж повідходили від нього. Це і справді було страшне видовище. Він був схожий на якусь потвору із фільмів жахів. Проте це все ще був Пітер Джейсон. Далі він обернувся назад на людину.
- Що це з вами??? – злякано спитав Володимир.
- Це сталось би і з тобою, якби ти продовжував. Ці нові уміння якось впливають на тіло, на мозок, на людину в цілому. Вони змінюють її. Можливо, колись, в далеко майбутньому, це буде нормою, але точно не зараз, точно не для нас.
- Звідки ви знаєте, що це далеке майбутнє не настало саме зараз. Можливо прийшов час якихось змін. Це ж які можливості ховаються за цими силами. Ми могли би правити всіма людьми, як би тільки захотіли.
- Що ти таке верзеш? Ти що, геть уже здурів? – кричав на нього Володимир.
- Чому ви вчили нас цьому? Щоб потім відмовляти???
- Це не він нас учив! Дозволь нехай він покаже тобі! – намагався вмовити його Вова.
Пітер підійшов до хлопця, але Альберт відштовхнув його руку. Пітер продовжив і доторкнувся до його голови. Чоловік одразу ж відчув, що щось пішло не так. Альберт відпригнув від Пітера.
- Альберт, дозволь йому це зробити, не будь дурнем!
- Заткнись.
Хлопець підбіг до Володимира і вдарив його у груди, що той аж відлетів убік.
- Я знаю, що ти зробив і з ним. Але я не дозволю зробити це і зі мною також.
Пітер здогадався, що він говорить не про свого друга, він говорить про Чітера. «Але як він дізнався?» - подумав Пітер, але за цим послідувало логічне пояснення: «То Чітер все ж таки попередив його!».
- Ну добре, не хочеш по хорошому, доведеться тобі побачити, що таке біль! – спробував налякати хлопця Пітер, але це було не вдало.
- І що ж ти мені…
Пітер не дослухавши банальне запитання хлопця, скочив на нього і вони опинились десь високо у повітрі, а під ними виднівся океан. Двоє людей на шаленій швидкості летіли донизу. Кожен з них міг би телепортуватися звідти геть, але вони заважали один одному, і тому нічого не виходило. Хоча, Пітеру це було і не потрібно. Він знав, що для нього все закінчиться добре.
- Зупинись поки ще не пізно! – пропонував чоловік.
- Ніколи! Тобі мене не зупинити.
- Ти нізащо не витримаєш такий удар об воду, а далі твоє тіло поїдатимуть акули.
- Ти помреш разом зі мною.
- Отже так і буде. І ми назавжди покінчимо з цим безумством щодо наших можливостей.
- Але чому! Подумай, ми могли би покорити весь всесвіт, мало того, ми могли би просуватися і відкрити собі і всьому людству, що там далі…
- Ні! Я не дозволю ні тобі, ні йому цього зробити. Ще не настав той час, коли це буде потрібно людям. Зараз ми маємо те, що маємо, і не потрібно виходити за рамки наших можливостей.
- Ти просто боїшся. Ти говориш як слабка людина.
- Можливо так і є. А можливо і ні. В мене вистачає сил, щоб перемогти самого себе, подолати бажання перед невідомим.
Більше часу для розмов не було. Відблиски синьої води були вже так близько.
- Я останній раз тобі пропоную допомогу!
- Мені твоя допомога не потрібна!
- Ну тоді нам тільки одна дорога…
Двоє людей, наче комета, врізалися у воду на неймовірній швидкості. Бах! І все, більше нічого немає. Покінчено з усім. Більше немає через що переживати.
Але, насправді, це ще був не кінець. У кімнаті Володимира все ще знаходилося двоє людей: він та Пітер. Він знову ж, використав той самий навик, яким загнав Чітера у пастку. Чоловік настільки натренував сам себе у цьому, що зміг створити ілюзію самого себе, в яку ж сам і перейшов на момент їх падіння. Мало того, він зумів управляти нею, сидячі у той час на дивані за багато тисяч кілометрів від подій. Він бачив смерть Альберта, вона тепер завжди буде зринати у його пам*яті, наче страшний сон. Але це не сон. Це сталося, він навмисно вбив людину, хоча, можливо, це вже було щось інше, аніж людина.
- А де Альберт? – засмучено спитав Володимир.
- Його більше нема…
Цих слів хлопцю було достатньо, щоб зрозуміти, що сталося.
Пітер піднявся і пішов геть. Він і досі хотів зателефонувати своїм, але ж тільки що вбив Альберта. Він не міг просто це терпіти або забути. Тому він здався. Він прийшов у міліцейський відділок і заявив, що причетний до зникнення сімнадцятирічного хлопця на ім*я Альберт Нойер. Його завели у офіс і наказали зачекати. Альберт пропав тільки-що, тому його ще не віднесли до зниклих безвісті. Та й взагалі, ще не було відомо, що Пітер каже правду.
Але через декілька днів його заарештували. Доказів не було, але було признання Пітера. Відбувся суд, на якому чоловіку дали два роки в*язниці суворого режиму. Йому світило набагато більше, але ніяких доказів і справді не було.
Частина 12
Тюрма стала справжнім випробуванням для Пітера. Він з перших же днів потрапив під жорстоке панування там групи чоловіків. Їхнім лідером був «Косий», так його всі називали, хоча на вигляд він був звичайним чоловіком. Йому-то Пітер і не сподобався, а значить і всім, бо його вплив поширювався на усю в*язницю. По розповідям Пітер дізнався, що на свободі у нього був і залишився процвітаючий крупний бізнес, і для такого типу людей прибрати свого противника нічого не варто. Тому усі його боялися і там, і тут. Багатьом пощастило стати під його крило, бути кимось корисним для нього, але не Пітеру.
В перший час його постійно били і знущались над ним, де він не знаходився. Але як там не було, Пітер не використав ні одну зі своїх можливостей. Він усе терпів, адже з цим для нього покінчено назавжди, казав він сам собі постійно.
Пітер також помітив, що і варта була підкуплена цим Косим. Якось чоловік хотів переговорити з одним із службових, але той, натомість, відгамселив його своєю дубинкою і вдарив шокером. Пітер часто бачив, що так з багатьма тюремниками поводились, але йому ще сказали на додачу: «Привіт тобі від Косого. Ти тут і здохнеш!».
Так пройшов цілий рік і попереду був іще один. Пітер більше не міг просто терпіти цих знущань і тому був вимушений скористатися одним зі своїх умінь. Чоловік зробив так, щоб ніхто не звертав на нього увагу. Це було дуже просто для нього.
Тепер все стало набагато краще. Пітер нарешті зміг розслабитись. Його навіть прийшла навістити Вікторія. Їй нелегко було впоратися з тією думкою, що її чоловік вбивця, та ще й неповнолітнього хлопця. Але це ж був її чоловік, якого вона кохає. Тому вона зібралась і приїхала до нього. Пітер був дуже приємно здивований цим. Артура не було, але це і не місце для дітей, навіть у якості відвідувачів.
Вікторія довго розпитувала чоловіка про все, що тільки могла, але все ж, час закінчився, і вона, попрощавшись, пішла. Це був останній раз, коли Пітер її побачив.
Так все тривало, і його термін підходив до кінця, коли сталося ще дещо. Однієї ночі Пітер почув його, Чітера. Він спав, але це не був сон. Це просто голос у його голові, але голос напрочуд знайомий. Пітер одразу ж прокинувся. «Чорт, це він!» - спало на думку. «Але як?»… І тоді він зрозумів, що дарма використав свою можливість, та ще й для своєї користі. Тепер було ясно, що Чітер зумів вирватись, через Пітера, через те, що він допоміг сам собі.
Спочатку він чув голос свого внутрішнього «Я». Це не переходило у щось більше, і тому Пітер заспокоївся і перестав про це думати. Але з часом ставало все гірше і гірше. Тепер він бачив якісь незрозумілі образи, коли лягав спати. Нічого конкретного, але чоловік розумів, хто їх йому наштовхує. Все починалося так, як і колись. Тепер він знову бачив усвідомлені сни. Чітера там не було, аж до одного моменту.
Пітер заснув. Він літав у незрозумілому місці. Навколо було купа зірок, але так далеко, що й не видно було чи то і справді зірки, чи просто якісь світлі цятки. Він летів у якомусь напрямку, і не розумів, що відбувається. Тоді він опинився біля кладовища. Це був той самий день коли ховали Джо. Пітер усвідомив, що відбувається. «От блін!» сказав він і побачив усе зі сторони. Він бачив себе, Фреда, Степана і Костю, свою дружину Вікторію. І знову ж усе, як і відбулося у тому сні. Він бачив, як із труни вилазить Чітер, тоді ще Джо. Він підходить до Пітера і вони разом дивляться на нього. Тоді Пітер опинився десь посеред якоїсь вулиці. Вона була чоловіку знайома, але він ніяк не міг зрозуміти, де знаходиться. Тоді Чітер і вийшов знову:
- Давно не бачились, Піт! – скрикнув він.
- О, давно, я б тебе не хотів і ціле життя більше бачити.
- Чому так грубо? Ти що, забув, як нам колись весело було, коли я навчав тебе всьому тому, що ти зараз вмієш?
- Краще б я ніколи тебе не знав. Саме через тебе я потрапив сюди, через тебе все це сталося.
- Ну ти ж раніше погоджувався, що ти це я, а отже, якщо це все через мене, то значить – через тебе!
- Ну годі мені голову забивати своєю балаканиною. Як ти тут опинився?
- А чому ти питаєш, якщо і сам знаєш відповідь?
- Я не хотів цього робити, але більше не міг терпіти тих знущань…
- Ну от і сам винен…
- Ні. Винен ти. Я знаю, чого ти хотів добитися, використовуючи мене…
- Ми хотіли добитися. Чому ти всю провину перекидаєш на мене? Ти що, і справді думаєш, що весь цей час я керував тобою?! ХА, це просто смішно! Ти теж багато чого зробив для нашого тріумфу.
- Ні, ти брешеш…
- Але ж ти можеш легко перевірити чи це правда, просто використай ще одну з можливостей…
- Не буду… я вже жалію, що зробив це раніше, більше цього не повториться…
- Повториться. Уже повторюється. Тільки цього разу програєш ти, і вже назавжди, чуєш! Тепер я не допущу таку помилку.
- Я тобі не дозволю!
- Ти вже дозволив, коли став непомітним для оточуючих… ти весь цей час думав: «Як це так зробити, щоб Чітер не вирвався?» - а відповідь була під носом, але ж ти ще не настільки розумний, щоб додуматись… але я можу тобі дати цей розум! Ну, що скажеш? Як колись, тільки тепер я дам тобі набагато більше?!
- Ти вже дав мені достатньо, достатньо щоб сказати ні!
- Ну ти сам напросився! Зараз нічого, а от наступного разу, коли ти заснеш я почну, тож чекай…
- Значить я не спатиму!
- Це звучить доволі тупо, та ще й від тебе. Навіть я не зміг спати довше ніж місяць, а ти й половину не протримаєшся. Знай, що якщо відмовишся, я не тільки тебе погублю, але ще до Вікторії і твого синочка завітаю! – усміхався Чітер.
- Тільки спроб…
Пітер прокинувся. Це було серйозною проблемою. Він більше не міг цього допустити. Але що ж, він і справді не зможе протриматись без використання сил і більше тижня. «Ні! Я більше ніколи не скористаюся ні однією з можливостей!» - запевнив себе чоловік.
Пройшло декілька днів. Пітера відпустили на волю. Він повернувся додому. Там нічого не змінилося. Він був дуже стомлений, але спати не лягав. І тоді в нього виникла остання, на його думку, дуже розумна ідея. «Покінчити з життям? Так! Тоді і Чітера не буде.». Він не думав більше ні про що. Це треба було зробити швидко, адже він уже ледь тримався, щоб не заснути. Пітер пішов на кухню. Там, за великою тумбою, був його таємний сховок. Вікторія про нього знала, але ніколи туди не заглядала. Пітер збирав гроші на крайній випадок. Такий якраз і настав в той день. Він швидко вийняв гроші. Це була вже досить солідна сума. Він задумався. Звичайно, Пітер міг би повіситися чи стрибнути з моста, але він хотів зробити це з вогнепальної зброї.
Він знав одного хлопця, який жив неподалік. Той хлопець знав іншого хлопця, друг якого міг би дістати пістолет. Але це зайняло б стільки часу. Тому Пітер взяв усе, що мав і пішов на вулицю.
- О, пане Джейсон, ви щось хотіли? – запитав хлопець, відчинивши двері.
- Мені потрібна зброя…
- Заходьте.
Пітер зайшов у середину, але дуже спішив, тому одразу почав:
- В мене немає часу. Мені потрібно терміново. Гроші не проблема. Я заплачу потрійну суму.
Чоловік показав гроші хлопцю.
- Я маю свій. Я міг би вам продати його, але ви не кажіть нікому де взяли?!
- Повір, від мене вже ніхто нічого не дізнається. – хлопець здивувався на таку відповідь, але миттю побіг в іншу кімнату, попорпався десь у своїй шухляді і приніс револьвер, замотаний у ганчірку.
- Ну ось, - він простягнув Пітеру його і також дав цілу коробку набоїв, - він ваш.
- Пітер віддав усе що в нього було. Це навіть вийшла в шість раз більша сума, але йому гроші вже не були потрібні.
Чоловік прийшов додому. Він був готовий. «Але як же Вікторія і Артур?» - засумнівався він. Він розумів, що якщо не зробить цього, то становитиме велику загрозу для них, а цього він допустити не міг. Пітер тільки набрав номер дружити зі свого старого домашнього телефону:
- Вибачте, мене зараз немає в дома, залиште своє повідомлення. – все що почув він.
- Вікторія, це я, Пітер. Я вже вдома. Навіть не знаю з чого почати… Мені треба сказати тобі так багато, але часу в мене так мало. – Часу і справді було мало, Пітер вже ледь стояв на ногах. – Пробач мене за все, що я зробив для тебе не так. Я і досі не можу пояснити всього цього… Я просто хочу, щоб ти знала, що я тебе дуже кохаю і Артура також, і мені щиро жаль, що все так вийшло. Я в усьому винен. Не тримай на мене зла… Ну що ж, мені вже час… Напевно, це остання наша, так би мовити, розмова…. Ну що ж, бувай…
Пітер не дуже вмів висловлювати свої почуття, тому, на його думку, наговорив щойно дурниць. Але це не були дурниці для самої Вікторії. Вона, на жаль, дуже пізно підняла слухавку, і почула тільки довгий гудок, який віщував біду і вимальовував щось дуже погане у її голові, щось таке, що змінить її назавжди.
«Остання розмова. Остання розмова.» - слова чоловіка крутилися у неї в голові, коли вона швидко зібралася і поїхала до нього. Вона боялася, що він надумав зробити щось жахливе, але так і було.
Пітер, попередивши дружину, сів на своє улюблене крісло. Ще ніколи воно не було настільки зручним. Він відчув, як ниє його тіло. Вікно було відкрите і крізь нього було чути дитячі голоси з вулиці. Завжди вони його трохи бісили, але тільки не зараз. Тепер вони заставили його згадати про Артура. «Артур Джейсон – син самовбивці!» - знущатимуться з нього в школі, думав Пітер. Разом з тим, згадав і Вікторію. Яка вона красива, згадав як гарно вона сміялася з його жартів, та й не помітив як заснув.
«От чорт!» - сказав він, коли уже був в іншій реальності.
- Ну що ж, Пітер, ти молодець. Я вже майже повірив, що тобі вдасться це зробити – сказав Чітер, який стояв прямо перед ним.
- І що ж ти тепер зробиш? – спокійно почав Пітер.
- Я тобі вже казав, що я зроблю… Ти мене не послухав, і ти заплатиш за свої витівки, от і все. А далі я почну просуватися далі…
- Ти хоч сам знаєш, для чого все це робиш?
- Ну звичайно!
Пітер відчув, що тримає у руці все ще той самий револьвер, який дав йому хлопець із сусіднього будинку.
- О, бачу ти приніс із собою подаруночок. Ну що ж ти з ним тут робитимеш?
Пітер націлив зброю на Чітера, а той тільки розсміявся з нього.
- Я застрелю тебе! – казав Пітер.
- Ти спиш, дурень! Ти нічого тут мені не зробиш.
Чітер вмить створив цілу армію собі подібних, які тримали в руках пістолет націлений на Пітера. Чоловік швидко зреагував на це: раптом всі вони зникли і стояли знову двоє – Пітер та його противник.
- Що? Як ти…
- Тобі кінець!
Чітер намагався ще що-небудь зробити, але не міг. Щось блокувало його діяльність і це був Пітер.
- Я тут головний. Ти просто витвір моєї фантазії і зараз тебе не стане! – кричав Пітер.
- Ні! Дурень! Якщо ти вб*єш мене, то і сам загинеш!
- Так і буде. Я покінчу з усім цим!
Пітер спустив курок. Пролунав вистріл. Чітер впав на землю із діркою в голові. За ним почало все пропадати. Пітер стояв і дивився уперед. Там, десь далеко, наближалася до нього пустота з величезною швидкістю. Пітер навіть не встиг подумати про це, як опинився окутаний нею і просто зник…
Вікторія прибула додому вже занадто пізно. Пітер так і далі сидів на кріслі, але вже інший, мертвий, з величезною дірою у голові. Револьвер лежав поруч на землі. Все було в крові. Його дружина ледь не зомліла від побаченого, але зуміла себе опанувати і викликала швидку і міліцію, хоч і знала, що Пітеру вже нічого не допоможе.
