Тепер Пітер не бачив снів взагалі. То був останній раз, там, на дивані в квартирі у Колінса. Він, як і обіцяв Вікторії, влаштував їй наступного дня сюрприз: вертаючись в суботу додому, заскочив у кінотеатр і купив два квитки на фільм. Це було якесь жіноче кіно про любов, як Пітер завжди казав на таке. Але це ж було для його дружини. Вона була дуже здивована таким сюрпризом. Коли він сказав про свою задумку, вона думала: може це буде прогулянка у парку, чи може зустріч із Фредом, чи ще щось… А тут кінотеатр. Круто.
Так пройшло чотири роки. Пітер і Вікторія назвали свого сина Артур. Артур Джейсон. Так і досі Пітер не бачив снів. Жодного. Це була просто ніч: він закривав очі, думав про своє, засинав, а вранці прокидався. І все, більше ніяких снів. Це дуже радувало Пітера, нарешті, за стільки часу він забув про його проблеми. Все налагодилось і йшло так, як і хотів колись він.
З Колінсом вони зустрічались все рідше і рідше, а коли психолог зрозумів, що Пітер йому користі більше ніякої не принесе, сказав, що зав*язує з цими справами, хоча, інколи, можна було побачити його оголошення в газетах. Пітера це не турбувало. Він ходив туди, щоб Чітер йому не заважав, а згодом забув про це і все. Тепер він просто чоловік, яким був колись.
Пітер отримав підвищення на роботі і зміг назбирати грошей для власного бізнесу. Справи йшли в гору, про що свідчили його новий автомобіль і нова, велика квартира, в яку вони переїхали рік назад. Партнером по бізнесу був його кращий друг Фред. Степан та Костя повернулись у рідне місто два роки назад, коли тільки Фред та Пітер починали. Вони просились стати учасниками бізнесу, хотіли наживитись цим, але тепер вони не були друзями, з тих пір, як шість років назад заявили про свій від*їзд Пітеру і покинули всіх. Це були вже якісь незнайомі постаті, яким одразу ж відмовили.
Вікторія теж займалася там же. Вона була офіційним власником магазину, так як Пітер і Фред працювали на іншій роботі. Вони просто записували все на неї, але й також виконували майже всю роботу. Одним словом всі зажили щасливо, як і мріяли вже стільки років.
- Ну що ж, за нас! – піднявши бокал із шампанським, промовив Пітер, - Сьогодні вже два роки, як ми перейшли на новий рівень життя, життя, якого ми всі так довго чекали. То ж вип*ємо за це, і за те, щоб окрім цього у нас все було добре!
Як ви вже зрозуміли, це був вечір, присвячений відкриттю їхнього магазину одягу. Він був напрочуд прибутковим, і вже через рік вони збиралися розширитись на ще один філіал.
Вони були у ресторані. Дорогий ресторан, один з тих, які показують у кіно або пишуть у модних журналах. Тут було біля двадцяти столиків, половина з них зайнята. За одним із таких столів сиділа сім*я Джейсонів та Фред Тейлор зі своєю коханою Лорою (Тейлор). Вони ще не одружились, але вже збиралися. Грала чудова музика, яку виконували люди на сцені за допомогою різних інструментів.
Всі підняли свої бокали і випили за все те, про що говорив Пітер. На їхньому столі була купа різноманітної їжі: ікра, смажена риба, м*ясо, якась страва із макаронів, все, що тільки можна побажати. А після вечері, вони ще й замовили собі десерт.
Після чудового вечора всі вже вирішили розходитись по домівках. Пітер і Фред були трохи випивші, але вже не вперше сідали за кермо у такому стані.
- Ну що ж, до завтра, - попрощався з Фредом і Лорою Пітер, який відчинив двері своєї машини для Артура.
- Бувай. – відповів Фред.
Всі інші теж попрощались і Пітер поїхав перший. Завізши своїх додому, він наказав дружині і сину йти в дім, а сам заводив машину у гараж. У його кармані щось почало вібрувати і почулася не дуже гучна мелодія дзвінка, характерна для телефонів Nokia. На екрані було написано, що дзвонить Фред.
- Так, Фред, щось сталося?
- Так, Пітер, ти не міг би приїхати до ресторану і забрати нас. Моя машина зломалась, мотор заглох.
- Е, ну так, міг би…
- Дякую, ну давай, ми чекаємо.
Пітер хотів попередити дружину, але вирішив, що тут нічого складного, він ненадовго, і якщо Вікторія буде дуже хвилюватися, то передзвонить йому. Він сів у машину і поїхав до Фреда.
«Чому він просто не викликав таксі? Чому Лора дозволила йому попросити мене їх завести, знаючи, що я напідпитку? Я ж бачив, як вони їхали позаду нас???» - подумав Пітер і трохи насторожився. «Можливо, розіграш? Але це не схоже на Фреда. Тоді що?» - питав він сам у себе. Останнє про що він подумав було «А це точно Фред мені дзвонив» - і поглянув на телефон. У прийнятих не було номера Фреда. В цю мить йому наче щось вдарило в голову, щось важке і гостре, і Пітер на хвилинку перекинувся назад, відпустивши кермо, а коли одумався було занадто пізно – він уже летів за обочину. Він встиг лише побачити перед склом величезне дерево і миттю вдарився головою об кермо. Вся машина була розбита вщент, а в ній ледь живий Пітер. Йому пощастило, що позаду їхала якась бабуся і бачила усе це. Саме вона і викликала швидку і рятівників, які прибули вчасно. Лікарі сказали, що якби ще хвилин двадцять, його вже не спасли б.
Вікторії зателефонували через дві години з лікарні і повідомили страшну новину. Вона одразу ж зателефонувала Лорі і Фреду. Вони приїхали до будинку Джейсонів. Лора залишилася наглядати за Артуром, а Вікторія і Фред швидко поїхали у лікарню.
Всю дорогу Вікторія плакала. Фреду теж було тяжко, але все ж, він не помер, а могло бути набагато гірше. Так він заспокоював дружину Пітера.
- Як він? – питала Вікторія у лікаря, як тільки вони приїхали.
- Зараз нічого не можу сказати, його стан критичний, ми робимо все, що в наших силах.
- З ним все буде добре? – наївно чекала вона позитивної відповіді.
- Чекайте тут пані Вікторія і ви теж, - показуючи на диван, казала лікар.
Пітер відкрив очі. Він був на небі: навколо нього хмари, під ногами хмари. «От чорт! Це не можливо!» - подумав він, так як не вірив у Бога. «Я вмер!» - далі думав чоловік. Але ж ні! Тут як тут з*явився Чітер. Тепер у подобі молодого хлопця з короткою стрижкою, років двадцяти семи.
- Ти хто? – запитав здивованим тоном Пітер.
- Я проведу тебе до Всевишнього. – говорив Чітер впевненим голосом.
- До Бога?
- Так, до нього. Він подивиться на тебе і скаже, куди ти підеш далі: або залишишся тут, або відправишся під землю.
- От чорт! – зауважив Пітер.
Чітер почав реготати і впав на землю зі слізьми на очах.
- Бачив би ти своє лице! – сказав він голосом Джо.
- Чітер???
- ХА-ХА-ХА – продовжував він сміятися, - що, не впізнав?
- Блін, що ти тут робиш? Я вже й забув про тебе! Чому ти знову прийшов?
- А ти пам*ятаєш, що сталося?
Пітер напружив мізки і згадав, що потрапив у аварію.
- Я вилетів з дороги на машині… Чорт, я що, зараз у лікарні?!
- Саме так, але у мене для тебе є ще одна, гірша новина. Ти у комі.
- Що???
- Так, так, ти у комі. І ще довго не прокинешся, а можливо, і ніколи, якщо не послухаєш мене.
- Та пішов ти.
- Ти пригадуєш як саме ти злетів із дороги?
- Я їхав до Фреда… але я потім подивився на мобільний і… щось вдарило мене по голові, навіть незнаю… - Пітер поглянув на Чітера, - це ти!!! Ти так зробив, правда???
- Так, це я зробив. Я тебе колись попереджав, що прийду за тобою коли ти будеш готовий, і що ти сам будеш у всьому винен, так як не схотів прийняти це за власним бажанням.
- Ти що здурів, ти ледь не вбив мене.
- Не бійся, я знав, що роблю. Якби помер ти, то і мене не стало б, хіба ні?
- Ту тоді в мене є гарантії, що я вийду з коми, ти мене не вб*єш!
- А ти розумний, весь у мене.
- Авжеж, весь у тебе – з докором промовив Пітер.
- Ну так що, ти погоджуєшся на мої умови?
- А якщо ні, що ти мені зробиш?
- Я не відпущу тебе. А там твоя дружина з Артуром, що забув? Чи ти хочеш, щоб твій син виріс без батька?
- Ні. Що ти хочеш?
- Ти будеш слухати мене!
- Добре, якщо зробиш так, щоб я одужав.
- Ну звичайно.
Так Пітер і його «внутрішній голос» заключили договір. Це було просто: Пітер навчається у Чітера різним справам, а той допомагає йому одужати. «Це ж чудово» - думав чоловік. Але він і не знав, до чого можуть призвести їх спільні дії.
Пройшов тиждень. Стан Пітера був стабільний, але він все ще не відкривав очей. Вікторія цілими днями сиділа біля нього, коли тільки була вільна хвилина. Фред теж дуже часто заїжджав. Вони і досі не розуміли, куди він поїхав того вечора. Лікарі казали, що він може вийти з його стану в будь-яку хвилину, можливо, завтра, а можливо, й через пару років.
Частина 7
Пітер з його напарником сиділи за столом якогось ресторану на березі моря. Навколо було так яскраво, що Пітеру приходилось зажмурювати очі, доки він не уявив себе в окулярах, що одразу ж стало дійсністю. Вони обідали. Пітер відчував усі смаки невідомої йому їжі, і самі ці смаки були невідомі, але дуже подобались чоловіку. Чітер теж похвалив місцеву кухню. Усюди було купа людей. Пітер вже звик до цього світу, тут все було так просто і легко, можна отримати все, що тільки забажаєш. Але, все ж, він сумував за своїми рідними, тому постійно казав Чітеру, що вже треба починати. Він не знав скільки часу пройшло насправді, і тому часто думав: «А якщо пройшов уже рік, чи може більше?». Але і Чітер чув ці думки і постійно запевняв Пітера, що лише тиждень, що було правдою.
Тут не було дня або ночі. Не треба було відпочивати, бо Пітер завжди був повен сил. Він не хотів спати, мабуть через те, що і так спить насправді. Вони тільки те і робили, що мандрували чарівними місцями, які створювала уява чоловіка, біля якого в цей момент сиділа Вікторія і плакала, тримаючи коханого за руку. Він це наче відчував інколи, тому просив Чітера допомогти йому:
- Може почнемо, ти ж обіцяв, ми домовились!
- Раніше ти ігнорував кожне моє слово щодо цього, а зараз сам просиш?!
- Бо ми заключили договір: я допомагаю тобі, а ти мені.
- Ну добре, якщо ти так просиш… - Чітер посміхнувся, - почнемо прямо зараз. Переклади слово «яблуко» на китайську.
- Але я не знаю китайської.
Чітер підійшов до Пітера і подивився йому прямо в очі. Далі він промовив слово на незрозумілій Пітеру мові, більш усього, що на китайській.
- Якщо я знаю, то і ти знаєш, чи не так, я ж це ти, ти сам мені це доказував, пам*ятаєш?
- Так, напевно…
- НУ тоді повтори.
Пітер промовив це слово.
- А тепер переклади мені речення: «Пітер поїхав у подорож на край світу».
- Але я не знаю.
- Ти знаєш, просто повір у це, ти ж спиш, не тупи, ти тут можеш усе, що завгодно.
Пітер задумався, а потім хотів уже сказати, що не може нічого сказати на китайській мові, бо не знає слів, але почав говорити на іншій для нього мові. Це була китайська.
- Ось бачиш ти можеш.
Пітер і досі не міг переключитись на звичайну розмову, щось так говорив незрозуміле, хоча і усвідомлював, що він каже.
- Чорт, це що було? – заспокоївшись, скрикнув чоловік.
- Тепер ти володієш ще однією мовою.
- Ти серйозно.
- Цілком серйозно. Я казав, що це корисно для тебе, але ти ніколи не слухав мене, і через тебе самого ти і потрапив у аварію.
- Може й так. Почекай. Це ж тільки сон. Хах… Я зараз це вмію, але варто мені прокинутись і я зрозумію, що це маячня і я не знаю ніякої китайської мови.
- Це не так. Ти тепер її знаєш. Я розумію, що ти хочеш, щоб я тобі це довів, і для цього тобі треба вийти з коми. Але ж ми домовились, тому я так і зроблю. Я допоможу тобі.
Пітер прокинувся одразу ж після тих слів. Очі було дуже важко відкрити. Коли ж він це зробив, то побачив перед собою Вікторію, яка, тримаючи його за руку, схилилась і задрімала. Пітеру було важко поворухнути руками чи пальцями, хоча він був упевнений, що він повністю одужав. Йому нічого не боліло, але можливо і не повинно було. Все ж, полежавши так декілька хвилин, він поворухнув правою рукою, і повернув голову ліворуч. На столі стояла ваза з квітами. Це Вікторія їх принесла, вона завжди любила квіти. Поступово Пітер почав рухати усім тілом, намагаючись встати, через що збудив дружину.
- Пітер! – скрикнула вона, тільки-но побачила чоловіка з розплющеними очима.
- Ві.. Ві… - намагався він промовити слово, але щось скувало його рот, наче намордник у собак, і тому він ніяк не міг нічого вимовити.
- Не ворушись, я піду покличу лікаря. – Вікторі я встала і вибігла з плати.
Тоді Пітер відчув прилив енергії і зміг порухати кінцівками. Ставало дедалі краще. Доки Вікторія привела допомогу, чоловік вже стояв на ногах, трохи обпершись об стіл.
- Негайно ляжте на місце, вам не можна рухатись! – наказала лікар.
- Я.. я… в нормі – ледь не писклявим голосом промовив Пітер, але зрадів, що промовив хоч щось.
- Лягайте! – говорила лікар далі.
Пітер сів на ліжко.
- Я в нормі. – уже чітко мовив він до неї і подивився на дружину, в якої лице було залито слізьми. Вона не витримала і кинулась до чоловіка в обійми.
Пітера ще не випускали додому. Хоча, пройшовши всі аналізи і тести, лікарі були шоковані його миттєвим виздоровленням, він мав залишитись тут ще на одну ніч. Пітер погодився, та й це було розумним рішенням. Вночі нічого не відбулося, а вранці, він прокинувся і згадав про новий навик, про те, чому його навчив Чітер.
«Китайська» - думав він. «Я знаю цю мову!» - запевняв себе Пітер. Але як це перевірити. Говорити сам із собою. Ні, це безглуздо. Він міг би вигадувати різні слова, і сприймати їх як мову. Треба було поспілкуватись із кимось, хто в цьому розбирається. Але хто ж знає китайську в їхньому невеличкому містечку? «А, можливо, в китайському ресторані на площі Перемоги 5?!».
Так він і зробив. Через годину після того, як він прокинувся, чоловіка виписали з лікарні. Йому також виписали рецепти на різні ліки, але він одразу ж викинув це у смітник. Він розумів тепер, що Чітер не дасть йому завдати собі якоїсь шкоди. Тепер йому сподобалось те, що Чітер його товариш, що вони порозумілися. Він з дружиною приїхали додому. Все було як і раніше, але Пітеру здавалося, наче він не був тут багато років. Він сказав Вікторії, що це треба відсвяткувати, його повернення. Пітер запропонував поїхали в китайський ресторан неподалік центру міста. Вікторія, звичайно ж, погодилась, але ще переживала, чи можна Пітеру кудись їхати, чи краще залишитись вдома. Чоловік заперечив усі її сумніви і сказав іти вдягатись.
Вікторія була за кермом. Зайшовши всередину, Пітер одразу запримітив столик, який знаходився в кінці біля вікна. Вони попрямували туди. Перше, що здивувало Пітера це те, що в меню були китайські ієрогліфи, які він розумів. Він почав вірити в те, що сталося. Дружині ще нічого не говорив. Підійшов офіціант. Він був китайцем, але говорив мовою, рідною Пітеру, хоча з відчутним акцентом.
- Доблого дня, сцьо будете замовляті?
На величезний подив Вікторії і китайського офіціанта, Пітер почав бесіду китайською. Після здивування, офіціант посміхнувся, але потім знову здивувався. Він питав, як Пітер так гарно опанував цю мову, що може спілкуватися повністю без акценту. Пітер відмовлявся, що має гарного вчителя. Він замовив їжу, і офіціант, записавши щось у блокнот, пішов.
- Пітер, що це було??? – запитала шокована Вікторія.
- Нічого такого, просто зробив замовлення.
- Не треба зараз тут мені придурюватись! Звідки ти знаєш їх мову?
- Вивчив та й знаю.
- Пітер, не треба говорити зі мною так. Я твоя дружина, я хочу все знати, чому ти раніше не говорив про це??? – почала наїжджати на нього Вікторія.
- Я тобі казав, але ти мене не чуєш. Я уже два рази намагався поговорити з тобою про це, але тобі байдуже! – сказав Пітер, і зрозумів, що без сварки не обійдеться.
Його основною ціллю була китайська, але, тепер, нарешті, з*явилася можливість розповісти все Вікторії.
- І що ж ти мені казав??? Казав, що знаєш китайську, чи якою ви там спілкувались???
- Ні! Казав, що коли лягаю спати, то бачу не просто сни, а…
- Ну знову ти за своє.
- Ось бачиш!!! Ти мене не слухаєш! Ти навіть не вислуховуєш до кінця, навіть не намагаєшся зрозуміти чи повірити моїм словам.
- Звичайно, адже ти говориш дурниці! Ти став якимось помішаним на цьому після смерті Джо.
- Зрозуміло, так я помішаний і говорю дурниці, так?
- Вибач… я погарячкувала, я не хотіла тебе образити.
Пітер міг би зараз наговорити безліч фактів, які б свідчили у його сторону, чим би виграв би їх суперечку, міг би образитись на неї і більше не говорити про це або замкнутися у собі, хоча б показово, але не хотів цього робити. Він любив Вікторію, і тому вирішив, що зараз найкращий момент, щоб розповісти як усе є.
- Ти хоч раз вислухай мене до кінця. Хоча б раз спробуй повірити. Ти що, і справді думаєш, що я здурів, і це все якась дурня?
- Ні, я просто розізлилась і так сказала, я тобі вірю.
- Ну тоді дослухай, що я тобі кажу…
В цей момент офіціант приніс замовлення і чоловіки про щось поговорили на незрозумілій для Вікторії мові.
- Ну давай, розповідай…
Пітер знову, вже втретє розповів їй як усе є. Запевнив, що й сам спочатку не повірив у це, але ж як щодо нової для нього мови? Звідки такі знання? Вікторія не могла відповісти на це питання. Вона дуже хотіла повірити йому, але все ще сумнівалася.
- Добре, тоді скажи, що я не вмію, і ніколи не зміг би навчитись?
- Ну, я навіть і не знаю…
- Сміливіше, давай.
- Ну наприклад малювати. Я бачила як ти малюєш, і ти сам знаєш, що не вмієш цього… - невпевнено сказала Вікторія.
- Так. Точно. Я не вмію малювати. От як я тобі це продемонструю. Взавтра вранці ти стоятимеш біля мене, щоб не було ніяких сумнівів, і спостерігатимеш, чому я навчився вночі, згодна?
- Так – посміхаючись відповіла вона.
Вікторія хотіла посміятись над його словами, сприймаючи це як жарт, але побачила, що вираз обличчя Пітера не змінився, він був цілком серйозний. Пітер зрозумів, що це і справді найлегший спосіб переконати дружину, адже він і справді не вміє малювати. На цьому подружня пара і домовилась. Тепер все було добре, сьогодні. Вікторія і досі дивувалась, що це за нові навики його чоловіка. Вона не думала, що Пітер зможе намалювати взавтра щось красиве, хоча і боялася: «А що якщо зможе? Якщо він каже правду?» - думала вона.
У сні, як завжди, прийшов Чітер:
- Ну що, тепер віриш у свої можливості і у те, що я можу тебе навчити всьому, що тільки захочеш?
- Так я вірю, але сьогодні мені треба…
- Навчитися малювати. – перебивши Пітера, Чітер закінчив його фразу. – Я знаю. Щоб довести дружині. Але для чого? Навіщо тобі це, щоб вона повірила у тебе?
- Треба тай все. Ми домовились, що ти мене вчитимеш, от і вчи!
- Добре. Але ти не зрозумів чого я можу навчити. Це щось таке, що не відкривалося людству ще ніколи, розумієш?
Пітер догадувався про це, але зараз його це не турбувало. Він хотів лише отримати своє, а все інше потім.
Чітер показав Пітеру як треба правильно малювати. Він вчив його всьому що знав сам, але знав він усе. Це зайняло не більше двох секунд. Пітер уже все вмів. Це не був листочок і олівець, за допомогою чого Чітер повинен був показувати майстерність, як думав Пітер. Чітер просто наділив його ідеєю про те, що він сам це прихована частина можливостей Пітера, що все що може Чітер, може і Пітер. Ось у цьому і заключалося його вчення. Він дав Пітеру зрозуміти, що той великий художник, мало того він тепер став найкращим художником у світі, хоча ще сам нічого не підозрював. Пітер бачив лише світлу сторону такого заняття з Чітером, але він помилився.
Пітер прокинувся і одразу ж збудив дружину.
- Ну що, ти готова?
- До чого?
- Ну як до чого, до малювання, пам*ятаєш? Ти увесь час була зі мною, а отже я ніяк не міг тебе обманути, значить, якщо в мене вийде, ти повіриш, правильно?!
Пітер знав, що намалює, бо усвідомлював себе художником. Тепер він навчився вірити у свої можливості, що тільки зіграло на користь чоловіка.
Вікторія погодилась на експеримент Пітера. Вони обоє прийняли душ, поснідали і приготувались. Пітер взяв листок і ручку.
- Що малювати?
- Я не знаю, малюй що хочеш…
- Ні, так буде підозріло, я міг би навчитись малювати якійсь малюнок і просто зробити це ще раз. Загадай щось, щось нереально важке для мене, що я б ніколи не зміг. Ну? Давай! – підганяв її чоловік.
- Ну добре. Намалюй мене, таку, яку ти мене вперше побачив.
Пітер не роздумуючи почав своє діло. Лінії наче вилітали з під його руки. Це було неймовірно швидко. За декілька секунд майже все було готове. Пітер аж сам зупинився на мить. Він дивився на листок і вже бачив все, що хотів зобразити. А Вікторія взагалі стояла з відкритим ротом і не вірила своїм очам. Пітер продовжив роботу і вже через пару хвилин завершив. Це був навіть не малюнок а фотографія, так детально все було змальовано.
- Але як? Це ж просто ручка? – не могла прийти в себе дружина художника.
На малюнку було зображено Пітера і Вікторію у кафе, за столом, а на задньому плані Фред, який іде до дверей. Все так, як і було в ту мить, коли вони тільки познайомились.
- Тепер ти віриш? – безнадійно спитав Пітер, бо знав, що вона шокована і ще не зможе дати чіткої відповіді.
- Так, я вірю. – неочікувано відповіла Вікторія.
Частина 8
З тих пір з дружиною Пітер порозумівся у цьому питанні. Вона ніяк не могла повірити у такі «суперможливості» свого чоловіка. Та й сам Пітер був невпевнений, але тепер розумів, що це лише початок всього.
Наступної ночі вони чекали уже разом.
- Ну що цього разу? – питала у чоловіка Вікторія перед сном.
- Я не знаю…можливо, і нічого, це не мені вирішувати.
- Як так не тобі? А кому ж, Піт?!
- Вікторія, я ж тобі вже все розповів, ну як ти не розумієш…
Вона і справді не розуміла геть нічого, мало хто взагалі зрозуміє, а повірити в це взагалі було важко. Вікторія вірила, бо Пітер їй довів, але все ж, трохи сумнівалася, тому й питала:
- Ну тоді ж, з малюванням, спрацювало. Давай зараз так само?
- Ну не знаю. Давай краще цього разу просто нічого загадувати я не буду, а просто ляжемо спати, добре?! – відповів Пітер і трохи розізлився.
Тут-як-тут перед ним з*явився Чітер і, посміхаючись, попрямував до Пітера.
- Ну як тобі твої нові можливості? – одразу ж запитав у чоловіка.
- Це просто фантастично. Я й досі не можу повірити, що це все реально!
- Оце? Ти що смієшся?! Хах… Це лише розминка перед найцікавішим, що чекає на нас попереду!
- І що ж це буде?
- Та все! Геть усе на що ти здатен.
- І на що ж я здатен?
- Розумієш, люди здатні на все, це заховано у їхній підсвідомості. Вони можуть літати, переміщатись у часі і просторі, читати думки оточуючих, передбачати майбутнє, пам*ятати усе своє життя, знати все, що захочуть, ну просто – бути над людьми. Це може кожен, але мало хто про це думає, а ще менше цим займаються, практично одиниці. А тобі випав шанс один на мільярд навчитися всьому, що ти тільки можеш за допомогою себе ж самого, тобто свого прихованого Я, ще точніше за допомогою мене, своєї підсвідомості. Адже хто зможе краще навчити тебе використовувати підсвідомість як не я?
- Це все правда, що ти тільки-що сказав?
- Ну звичайно правда!
- Отже, якщо ти навчиш мене, я зможу навчити цьому когось із реального світу?
- Так.
- Але як, теж через сон?
- Ні, хоча ти й це вмітимеш, тобі достатньо буде просто звичайних занять. Але це все далеко попереду, спочатку ти сам чогось навчись.
- А для чого це тобі?
- Як для чого?! Щоб нарешті перейти на новий рівень життя. Щоб я нарешті міг… - і ледь не виказавши себе Чітер замовк, а потім додав, - …міг бути комусь корисним.
- Ну що ж, тоді почнемо? – запитав Пітер.
Чітер махнув головою у знак згоди. Вони миттю опинилися серед якоїсь пустелі, чи просто якесь безлюдне місце. Під ногами був пісок, а навкруги зовсім нічого. Колись Пітер ненавидів, що Чітер переміщає їх куди захоче, сам керує сном чоловіка, але зараз він і не звертав на це увагу.
Перед ними з*явився маленький камінець розміром з цеглину.
- Що, будеш стріляти в нього вогняними кулями? – жартував Пітер.
- Ні. Ти колись чув про телекінез?
- Це здатність керувати фізичними об*єктами на відстані силою думки? – трохи подумавши, відповів чоловік, - Ти навчиш мене цьому?
- Так.
- Але я це вмію.
Пітер подивився на камінь, який миттю полетів у повітря.
- Ти це вмієш тільки тут, і через те, що я тобі дозволив, бо це мій світ. А коли я тебе навчу справжньому телекінезу, ти зможеш робити це де тільки забажаєш і без чужої допомоги.
Чітер подивився на камінь і той одразу ж впав. Пітер намагався повторити спробу, але тепер нічого не виходило.
- Ти більше не зможеш «тут» робити щось за власним бажанням. Я не хочу щоб ти відволікався.
Пітер спробував зробити хоча б щось неймовірне, що було властиве його снам, але не зміг. Далі спробував злетіти у повітря, але й це було не під силу. А ще одну хвилину назад міг підстрибнути і зависнути у повітрі хоч на вічність, аж доки не прокинеться. Всеодно це Пітера вже не турбувало. Він розумів, що скоро зможе набагато більше, ніж просто тупі фантастичні прогулянки вночі. Далі він зможе покращити своє життя, так думав він, а Чітер, слухаючи ці думки, тільки радів з того.
- Добре, давай. Але поясни мені, як ти мене навчиш? Що, знову подивишся в очі і все?
- Так. Але я не дивлюсь тобі в очі. Я намагаюсь змінити щось у твоїй голові, щоб ти прокинувся і зрозумів, що ти вмієш це робити, розумієш?
- Не зовсім. Тобто, ти хочеш сказати, що ти в ту мить порпаєшся у моїй голові і намагаєшся там щось повернути так, щоб я повірив у те, що я це можу, хоча це і так правда, правильно?
- Ну щось типу того.
- Ну тоді чому просто…
- Чому не зроблю все одразу, не перекодую наші мізки на всі 100 %?
- Так, це було б набагато швидше.
- А ти коли небудь вже робив щось подібне?
- Ні звичайно.
- Повір мені, я теж! Ні ти ні я не знаємо, що може статись. І я чомусь думаю, що нинішня людська свідомість ще не готова до такого, ти не зможеш витримати таку загрузку, розумієш? А от якщо це все відбуватиметься поступово, то все вийде, оце я вже точно знаю. Можливо, що ти трохи змінишся, але змінився би кожен на твоєму місці, хто отримав би такі можливості, а разом з тим таку владу.
- Напевно що так… - невпевнено відповів Пітер.
- Я просто додаю у твою пам*ять, та ні, навіть не так. Я відкриваю тобі свою частину пам*яті у твоїй голові, де міститься те, що тобі потрібно, розумієш? Таким чином, ти починаєш усвідомлювати, що ти це можеш і ти також усвідомлюєш як це робити. Ось і весь принцип наших занять.
- От тепер я розумію.
- Ну тобі підійди до мене.
- Почекай, ще одне питання…
- Мені потрібен ти для візуалізації. Розумієш, я керую і відповідаю за велику кількість інформації, і мені набагато легше знайти щось і передати у твою свідомість, тобто напряму тобі, коли я бачу тебе перед собою, справжнього тебе, а не просто образ, який можу створити будь-якої миті.
Чітер у доказ того на секунду зажмурив очі і навколо Пітера з*явилася купа його двійників.
- Цьому я тебе теж навчу, але всьому свій час. Ну що ж, займемося справою.
Пітер підійшов до Чітера, коли всі його клони пропали, і став перед ним. Чітер почав свою роботу. Це зайняло дуже мало часу. Поки Пітер ще тільки початківець це було трохи важко для Чітера, бо Пітер не вмів навчатися таким чином, просто пропускаючи потрібну інформацію до себе у голову. Чітер знав, що скоро він і цьому його навчить, він навіть здогадувався, що скоро це буде нормою для усього людства, і можливо, він і стане першовідкривачем, за допомогою Пітера…
- А тепер спробуй, - сказав Чітер до чоловіка, завершивши свою справу.
Пітер підняв голову і поглянув на камінь. Він робив так багато разів, але цей був особливий. Відчуття були зовсім не такі як завжди. Він наче не відчував сну, все ніби відбувалось насправді.
Чітер, побачивши, що все вийшло, відпустив Пітера, який одразу ж прокинувся. Це було вже досить серйозно, не якісь там малюнки або розмови на іноземних мовах. «Чорт, та це ж телекінез!!!» - подумав Пітер. «Чекай, скоро буде більше» - почувся голос Чітера у голові чоловіка. Можливо, це був Чітер, а може це Пітер просто подумав, що це так, він і сам не зрозумів, але швидко забув, переключившись на нові здібності.
Пітер не знав чи казати про таке Вікторії, адже це настільки серйозно, що вона може не зрозуміти. «Так! Поки-що буду мовчати, скажу пізніше, коли вона буде готова це почути» - надумав Пітер. Він шукав очами якийсь предмет, на якому можна було б попрактикуватись. Він не хотів вставати з ліжка, бо міг би розбудити дружину.
Перше, що кинулось йому в очі, це м*яка іграшка у вигляді собаки, яку вони жартома називали Плєвкє. «Те що треба» - подумав чоловік і почав спроби. Він відчув, що щось і справді змінилось в його голові, в його свідомості, він і справді тепер вмів це робити. Так як вміє їздити на велосипеді, так само легко він вміє керувати предметами на відстані. Але спочатку все було не так просто. Він дивився на іграшку і намагався подумки її поворухнути, але нічого не виходило. Тоді він простягнув вперед руку, у напрямку обраного предмета. Він бачив не один раз у фільмах, що так треба правильно. Але і це не подіяло. «Чорт, та що таке?» - обурено подумав він. І в ту мить почув щось у голові. Він не зумів нічого зрозуміти чи розібрати що це було. Щось ніби чуже у його думках промайнуло і сховалось десь в глибині його підсвідомості. «Чітер!» - найперше що спало на думку чоловіка. Тоді він ще раз подивився на іграшку, і переконавши себе, що він може це зробити, почав спробу. Вона виявилася успішною. Спочатку нічого не відбувалося і Пітер вже мало не здався, але тут іграшка поворухнулась. Пітер аж підстрибнув на ліжку і опинився у сидячому положенні. «Це сталось насправді чи просто галюцинація?» - ще не розумів він що коїться. Але все-одно не переставав концентрувати свої думки на предметі. І тоді іграшка здійнялася у повітря. Пітер був просто шокований. Він чекав саме цього, але й досі не міг повірити у те, що відбувалося. Він силою приглушив свої емоції, щоб ті йому не заважали, і продовжив своє заняття. Він переміщав об*єкт по кімнаті туди-сюди, перевертаючи його у повітрі. Він відчув вагу іграшки, вона була мізерною, але все ж наштовхнула на думку, що важкі предмети буде не так просто підняти, і з ними треба буде повозитися. Але й досі Пітер не розумів, як так він відчуває вагу, та й матеріал предмета, який тримає у повітрі за допомогою своєї думки. «Можливо, тому, що я вже раніше тримав його у руках, і в пам*яті залишилися всі відомості про цю іграшку, саме тому я знаю про неї усе, навіть не торкнувшись?!».
Вікторія, прокинувшись, чоловіка у ліжку не застала. Він був на кухні, збирався на роботу. Вона мало не засікла його, але він вчасно опустив чашку на стіл. В ту мить він зрозумів, що створює певну зону невагомості, але водночас відчуває вагу і матеріал кожного об*єкта, навіть якщо той незнайомий йому. Це найбільше дивувало Пітера.
Пітер попрощався з жінкою і пішов на роботу. Там не відбулося нічого цікавого, як завжди. Звичайно, у вільний час він, поки ніхто не бачив, рухав все, що було на столі, це ж було так неймовірно. Ніхто б йому не повірив, як би він кому захотів розповісти. Але Пітер не хотів. Він хотів якнайшвидше закінчити день і повернутися у той його новий світ, який відкрив перед ним двері у щось невідоме і фантастичне. Він усвідомлював, що, можливо, єдиний такий на його планеті, хто може таке робити, і це ще більше надихало його рухатись далі.
Проте, в ночі нічого не відбулося. Пітер прокинувся зранку і зрозумів, що снів не було. Він зрозумів, що Чітер дає йому час на опанування нової сили, він хоче, щоб Пітер володів нею досконало. Так і було, Пітер думав правильно, йому про це розказав сам Чітер наступного разу, який стався аж через тиждень. За цей час Пітер уже майстерно володів новим навиком і запевняв себе, що готовий почати щось нове. Мабуть, тоді Чітер його і почув.
А сам Пітер вирішив поїхати тренуватися на місцеве звалище металобрухту за містом. Поїхав у суботу, сказавши дружині, що їде у відрядження по роботі, як казав завжди, коли займався з Колінсом. Там він мав можливість проявити себе на повну: купа різних за вагою предметів і жодної людини – ідеальне місце для його тренувань. Але на його жаль людина там була, мало того з відеокамерою, але про це пізніше.
Пітер припаркував своє авто у лісі, поблизу того смітника, щоб ніхто не помітив його. Далі пройшов декількасот метрів через ліс біля траси і, звернувши ліворуч, опинився на місці. Пітер одразу ж почав роздавлюватись різні шматки металу та інше сміття. Потім він оглянувся по сторонах, шукаючи когось, хто міг би за ним слідкувати, але нікого так і не знайшов. Тоді він приступив до роботи. За декілька днів він вже навчився рухати різноманітні предмети, але ще не пробував свої сили на чомусь важкому. Тому він спочатку вирішив розім*ятися на чомусь більш знайомому йому. Він кинув погляд на невеличкий камінець під ногами. Вмить той камінець уже парив у повітрі, наче був підвішений якоюсь невидимою мотузкою до неба. Пітер спробував перевірити відстань, на яку він здатен дістати. Була вона доволі велика: він вів цей камінь подалі від себе, аж поки не перестав його бачити, проте ще й досі відчував вплив на нього. Тоді він відпустив його і зрозумів, що має великі сили. Далі спробував щось важче – це були залізні двері від авто, які валялись недалеко від величезної купи сміття. Пітер підняв обраний предмет вгору. Ніяких проблем – нічого відмінного від каміння, ті ж самі відчуття, та ж сама кількість сил. Нічого не змінилося. Тоді Пітер швирнув їх подалі від себе і намітив щось реально важке. Це був величезний кам*яний блок, який лежав збоку, а на ньому лежали якісь речі. Пітер підхопив каменюку. Спочатку було дуже важко, таке відчуття, наче ти підіймаєш той камінь власними руками, фізичною силою. Але через мить Пітер відчув полегшення і блок став таким же легким, як та м*яка іграшка, яку від підняв вперше. Чоловік міг рухати цю важезну річ куди тільки забажає, і робити з нею що захоче. Пітер ще трохи погрався своєю «суперсилою», а потім вирішив спробувати розірвати цей блок на шматочки. Він знав, що зможе це зробити, бо відчував його повністю, з середини. Тоді чоловік напружився і велетенський кам*яний монстр перетворився на хмару маленьких комашок, які хотіли розлетітися у сторони, але їх щось стримувало, щось тримало їх у купі. Це був погляд Пітера. Тепер він відчув втому, можливо, через те, що це потребувало великих сил. Пітер хотів ще трохи потренуватись, щоб вже повністю себе вимотати і побачити на скільки його вистачить, але тримаючи купу маленьких камінців, які ще декілька секунд тому утворювали великий непорушний камінь, почув якийсь шум позаду себе. Пітер відпустив цю масу на землю і швидко обернувся. Нікого не було.
- Хто тут! – викрикнув Пітер, так, наче сподівався, що якщо там хтось і був, то одразу ж вийде або відповість йому.
Навколо тишина. «Можливо, почулося» - запевняв себе Пітер, але вже боявся продовжувати далі, і тому пішов геть до свого авто.
Усю дорогу назад Пітер думав, аби там нікого не було, адже якщо хтось дізнається про це, то в нього можуть виникнути великі проблеми. А також, думав, що вже добре вміє управлятися зі своєю здатністю, і тому просив Чітера, щоб той і далі вчив його чомусь новому. Він знав, що коли він про щось думає, то і Чітер його чує.
Так і було. Вночі він опинився на якійсь галявині. На небі було декілька світил і купа зірок. Було дуже яскраво і гарно. Чітер підійшов до Пітера, поки той милувався цим видовищем:
- Ну як там успіхи в освоєнні нового навику?
- Ти і сам знаєш, навіщо питати?
- Хочу почути твою власну думку.
- Ти і думки мої читати можеш.
- Так, можу, і ти тепер можеш.
Чітер після цих слів подивився Пітеру в очі, а чоловік відчув, що щось робиться у його голові, щось змінюється.
- Що це?
- Я ж тобі вже казав, що я підлаштовую твою свідомість під себе, тобто відкриваю частинку себе для твого розуміння. Тепер ти можеш читати думки. Це дуже складна річ, яка буде вимагати від тебе максимум зусиль, тож будь дуже обережним…
- Почекай, це все, ти йдеш?
- Так. Я дав тобі те що ти хотів. Тепер я йду і повернусь не скоро, доки ти не оволодієш цією силою – читати думки людей.
- То як ти думаєш, я вже повністю навчився телекінезу?
- Повністю цьому ти не навчишся ніколи, завжди будеш відкривати щось нове і нове, але ти вже досить добре володієш цим навиком, молодець.
- Чому раніше ти не хотів відпускати мене, а тепер сам ідеш?
- Ти маєш завдання, а в мене є своя робота. Це не так і просто перейти мені… - знову мало не сказавши лишнє, Чітер одразу ж перемикнувся на іншу тему, - ну все, ти повинен тренуватися. Ми зустрінемося, коли ти будеш готовий йти далі.
Після цих слів Чітер зник, а Пітер, який думав, що зараз прокинеться, залишався посеред тої галявини. Ще хвилину він стояв і чекав, що зараз його сон перерветься, але він все ще спав. Тоді чоловік зрозумів, що Чітер дозволив йому, нарешті, просто відпочити і насолодитися усвідомленим сновидінням, як раніше.
Пітер згадав, як колись, у дитинстві мріяв, дивлячись різні фільми та читаючи книги, про те, що якби у нього були такі фантастичні можливості, то він обов*язково допомагав би людям, змінив би світ на краще.
«О так, змінити світ на краще!» - подумав Пітер і посміхнувся. Тепер все було інакше. Він отримав те, про що мріють всі діти і, навіть, деякі дорослі, і що ж? «Що я буду робити з цим далі?» - він питав сам себе. Пітер і справді не знав, що робитиме зі своїми навиками, але думав, що житиме далі як і жив, але просто тепер зможе взяти від життя набагато більше, ніж всі інші люди, а це значить, що тоді він сприймав це все як розвагу, як щось таке, що лише покращить життя з якої б сторони не дивитися.
Подумавши про все це, чоловік підстрибнув і здійнявся у повітря. Він любив отак просто політати у снах. Це було дуже захоплююче: ти летиш зі швидкістю, яка неможлива в реальному світі для будь-якого існуючого виду транспорту, і тим часом встигаєш роздивитися найменші деталі, які вимальовує твоя уява. Це просто фантастичні відчуття. І все настільки правдоподібно, що в реальному світі люди відчули б точно те ж саме, що зараз відчуває Пітер. Тільки справжні відчуття, які ти приніс сюди з реальності. Це і є найкращим тут: відчувати все те ж, що і там, але переживати таке, що нереально у світі людей.
