Пітеру Джейсону стало нудно. Він навчився вже всього, про що читав у книжках та інтернеті. Він хотів чогось більшого, але не міг вигадати щось нове. З людьми він так і не говорив, чомусь боявся це робити. Він умів все: створював будь-який образ, який спаде на думку, переміщався в будь-яку точку «світу» одним лише рухом, робив усе, що хотів. І тут, коли в черговому сні він бродив вулицями Давнього Риму, до нього завітав його старий, покійний друг, чи точніше образ його старого, покійного друга.
- Пітер!
Пітер трохи злякався, так як не дозволяв створеним образам розмовляти. Правда, інколи це відбувалось, особливо в людних місцях, але це були розмови, яких він не слухав, не хотів чути. А зараз голос промовив конкретно до нього, і він одразу ж його впізнав.
- Джо???
Пітер опинився десь серед пустелі, йому так здалося. Він хотів переміститись назад, але не міг нічого зробити. Він одразу ж почав панікувати: «Я, вже професіонал в цій справі, що таке? Чому не виходить» - думав він.
- Я спостерігав за тобою увесь цей час.
- Так, я знаю, я бачив тебе.
- Пітер, не лякайся мене, як не є, але ж я це ти, вірно?
- Мабуть, - невпевнено відповів він.
- Ти вже багато чому навчився, Пітер, ти це розумієш?
- Звичайно я розумію. Але як бачиш все ще не в силі тобі протистояти. – Пітер знову зробив спробу переміститись, або хоча б створити якийсь образ, але усе було марно. – Чому це так, поясни?
- Все просто. Ти пам*ятаєш нашу останню розмову?
- Так.
- А пам*ятаєш про що ми з тобою говорили?
- Так, пам*ятаю, і що?
- Ти ще нічого не зрозумів? Не зрозумів на що здатен?
- Ні.
- Я можу робити все, що тільки захочу тут, у цьому світі.
- Я теж можу робити тут все що захочу.
- Так, ти правий, але є дещо, що надає тобі перевагу.
- І що ж це?
- Ти сам.
- Що? Що це означає?
- Те, що ти живеш і тут і там. Ти можеш творити тут і там, розумієш?
- Не зовсім…
- Я тут лише завдяки тобі, але я можу панувати над тобою, ти переді мною безсилий.
- Це не правда. Я тебе створюю, я роблю тебе живим, і я зараз, фактично, розмовляю сам із собою, зі своєю ….. – Пітер дивився на Джо з відкритим ротом і з найбільшим здивуванням у своєму житті. – Ти – це моя підсвідомість?
- І так, і ні. Я всього лише образ, який став тобі найближчим після смерті Джо. Я можу бути будь-ким або будь-чим, аби лише ти побажав. Але той образ містить у собі знання, які людина не може використати у тому, вашому світі, без допомоги цього, розумієш?
- Здається, я починаю розуміти, про що ти говориш.
- Так, ти розумієш.
- Отже, виходить, що ти це я, але та частина, яку я не можу опанувати просто так, ти це те, що ми зазвичай називаємо прихованими можливостями.
- Саме так, але це ще скупо сказано. Я можу все, чого тільки захочу, все, і навіть тобою можу керувати, розумієш, бо я і є ти!
Від цих слів Пітер прокинувся. Він злякався. Це були вже не жарти. Він повірив «собі», цьому Джо. Вікторія ще спала. Пітер більше не хотів цього. Він побачив уже вдосталь, більше не хотів так жити, хотів стати нормальною людиною, як колись. Але цьому вже ніколи не бути. Хоча перший час йому це вдавалося.
- Ало, Фред?
- Привіт, Пітер, як ти там?
- Все круто, може сходимо кудись, вип*єм пива? – пропонував він Фреду якось ввечері у п*ятницю.
- Чудова ідея, вже сто років тебе не бачив.
Їх улюбленого бару вже не було. Вони знайшли собі нове місце для відпочинку. Це була невеличка забігайлівка, не дуже примітна на вигляд, гірша за той бар, але і чимось схожа. Тай була вона недалеко він колишнього місця, то ж тепер вони тут завжди збирались, якщо це можна так назвати. Збиратись то вже не було кому.
- А пам*ятаєш, як ще колись, в дитинстві нас було шестеро?
- Так, тоді було добре. Але добре і те, що хоча б ми ще тут, разом.
- Це точно, - відповів Фред на таку, здавалося, драматичну фразу.
- Як живеш?
- Та нормально, робота, сім*я… Пітер, що з тобою? Ти круто змінився після смерті Джо.
«ДЖО» - як ніби стрілою вдарилось у голову йому це слово, що той аж здригнувся…
- Що, що ти кажеш?
- Піт, що з тобою?
- Та ні, все нормально, ти чого?!
- Я ж тобі не якийсь прохожий поруч чоловік, який запитав як справи. Я твій кращий друг, ти це ще не забув?
- Ні, звичайно, ти що! – Пітер вагався, що говорити далі, - я вже просто розповів дружині, і вона мене не зрозуміла, не хочу щоб і ти до мене ставився, як до ненормального.
- Так, давай розказуй!!! – запевнив його Фред.
Пітер вагався ще декілька секунд, але потім почав свою неймовірну розповідь.
…і тепер я більше не хочу цього, я хочу жити нормальним життя, як і всі інші, але я знаю, що сьогодні вночі це станеться знову, я впевнений в цьому.
- Чорт, це просто неймовірно…це …
- Фред, якщо ти не повіриш у це, я не буду ображатись, але просто знай, що я тебе не обманював ніколи, і ти мене знаєш з дитинства…
- Так, так, я вірю. В тому то і справа, що я знаю тебе як облупленого. Я вірю тобі.
- Дякую, Фред. Здається, мені саме це і було потрібно, щоб хтось мене вислухав і зрозумів.
- Але що ти будеш з цим робити далі?
- Я сам не знаю. Він мене так просто не відпустить, я відчуваю, що йому від мене щось потрібно, але я не розумію що саме, поки не розумію.
- А ти не пробував звернутися до спеціаліста???
- До кого? Розумієш, те, що я знаходив і читав, те все я вже пройшов, я вмію все те, що там описано, навіть більше, розумієш?
«Розумієш» - ця фраза зринула у його думках. «Я ніколи не розмовляв так, це ж… це ж Джо так говорить завжди!».
- Хочеш я тобі допоможу хоча б тим, чим зможу?!
- Дякую тобі за турботу, але я не знаю, чим ти зможеш мені допомогти…
- Я теж. Але я обіцяю, що спробую зробити хоча б щось.
Пітер був здивований, що Фред і справді повірив йому, та ще й пропонував допомогу, але він був певен, що той не знайде нічого і нікого, так як Пітер вважав себе уже кращим за всіх у цій справі. Але Фред і не думав здаватись. Тоді, коли вони попрощались і порозходились по-домах, він поставив собі за мету добитись хоч чогось, аби допомогти другу, як в старі добрі часи.
Щодо Пітера, то цієї ночі сталося щось неймовірне: йому нічого не снилось. Можливо, він просто не пам*ятав свій сон, але такого він не відчував уже дуже давно. Він був щасливим, радим від того, наче думав, що переборов сам себе, себе того – незнайомого. Це був ранок суботи, Вікторія ще спала. Вона була вагітна, вже на четвертому місяці. Пітер чекав цього, не менше ніж вона сама. Вони обоє були безмежно щасливі, але і не підозрювали, що скоро має статися.
Пітер задумався про щось і мимоволі пригадав один випадок із дитинства: якось вони із Фредом та Джо пішли купатись на річку. Вони були ще зовсім юні, і батьки не відпускали їх самих до води, але й самі були всі в роботі щоби зводити дітей купатися. Тому вони, як і всі діти їх віку, ну принаймні хлопці тоді так думали, пішли туди самі, без дозволу. Вибравши безлюдне місце, щоб не привертати увагу дорослих, хлопці полізли у воду. Спочатку все було чудово, вони розважалися на воді, плавали, кричали, хлюпалися, аж поки не сталася біда. Джо, не дуже вправний плавець, стрибнувши у воду з виступу і зник. Хлопці думали, що він жартує, але Джо все не було і не було. Тоді вони розхвилювались. Пітер не знав, як і Фред, що робити. На річці була підводна течія, і Джо міг би опинитися де завгодно. Фред перший побіг на інший пляж, шукаючи допомогу, а Пітер залишився стояти на березі і вигляду вати Джо. І той показався. Точніше показав руку. Пітер не роздумуючи, кинувся у воду. Виявилося, що Джо стрибнув у воду і заплутався у гілках якогось дерева на дні. Пітер хотів звільнити ногу Джо, але це йому ніяк не вдавалося, коли він помітив, що Джо перестав рухатися. Тоді Пітер запанікував. Фред уже привів допомогу, і чоловік, років сорока, побачивши голову Пітера, стрибнув туди. Одним махом він вирвав хлопця із пащі того клятого дерева і витяг на берег. Слідом за ним поплив Пітер. Чоловік кинув Джо на землю. Він лежав і не рухався. Чоловік почав робити непрямий масаж серця. Хлопці стояли позаду нього і злякано спостерігали. На щастя, чоловік прибув вчасно, і Джо не встиг повністю заповнити легені водою. Добрий незнайомець, врятувавший життя хлопцю, не міг так просто відпустити хлопців, і тому викликав швидку. Тоді вони зрозуміли, що їм добряче перепаде. Так і було, окрім Джо. Його батьки вирішили, що з нього і так вистачить. Через декілька днів, вони вийшли на вулицю.
- Як ти, Джо? – питали вони у друга.
- Все добре, дякую вам хлопці, що не залишили. Я б там втопився, якби не ви.
- Та нічого, так кожен вчинив би, на нашому місці, - з почуттям гордості відмовляли вони. – Не хвилюйся, ми ніколи не залишимо тебе в біді.
«Але ж залишили! Джо тепер нема. Хоч ми і не змогли б його врятувати…» - подумав Пітер.
Він відігнав усі погані думки геть і ніжно розбудив свою кохану дружину. У Пітера в голові вже був цілий план, як вони проведуть цей вихідний: спочатку він приготує смачний сніданок, потім повезе свою дружину на прогулянку в парк, де вони, сидячи на свіжому повітрі, розмовляючи, будуть насолоджуватись життям. Далі він зводить її до ресторану, куди вони вже давно не навідувались разом. А вже потім як там буде, він був впевнений, що вже від цього їй буде дуже приємно. Їй було. Їй це здалося аж занадто приємним. Вона була на сьомому небі від щастя. Все йшло по плану, що також радувало і самого чоловіка.
Тепер він зрозумів, від чого відмовлявся заради своїх сновидінь. Це було для нього важливо, але тепер він розумів, що реальне життя, де він відповідальний за когось, найважливіше за будь що. Він так хотів, щоб усе було так як сьогодні, так просто, так добре…
Настала ніч. Ніч, після чудового дня. Пітер на мить повірив, що все скінчилось, що він переборов це, і тепер буде жити нормально, як колись. Він думав, як вони з Вікторією куплятимуть колиску для своєї дитини, як будуть сперечатись за колір шпалер у дитячій кімнаті, і звісно ж, Пітер поступиться своїй коханій. Як вони будуть чекати на перші кроки малюка, але він пропустить їх, бо завжди пропускає такі моменти. Він думав про це і заснув.
Пітер прокинувся від крику дружини. Поруч її не було, а звук нісся із ванної кімнати. Він миттю кинувся туди. Вікторія стояла на колінах і тримала у руках дитину, всю в крові. Кров була усюди: на підлозі, на її одежі. Вона тримала немовля і дивилася Пітеру в очі.
- Вікторія, що за… ти ж тільки…
- Пітер, дивись що ти накоїв, - без будь-якої інтонації говорила вона.
- Ти ж тільки на четвертому місяці, що таке…
- Мені боляче, Піт, зроби щось, - все так само говорила вона.
- Чекай тут, я зараз.
Пітер кинувся на кухню, щоб викликати лікаря.
- Алло, алло.
- Так, я вас слухаю.
- Пришліть кого-небудь, моя дружина народжує, їй потрібна допомога.
- Кажіть свою адресу.
- еее… зараз, еее…., - він не міг згадати.
«Та що ж це таке» - це просто вилетіло з голови.
- А-А-А! – почулось із ванної кімнати.
- Я не можу згадати адресу!!! – з відчаєм кричав Пітер у слухавку.
- Можливо ти просто не хочеш її згадувати, Пітер, розумієш?
- Що? Що ви сказали? Звідки ви знаєте моє…
- Я все про тебе знаю…
Пітер кинув телефон геть і побіг до дружини. Вікторії там уже не було, а кривавий слід вів до спальні. Чоловік попрямував туди. Його жінка лежала на ліжку. Ніякої крові не було, і дитини, до речі, теж. Він, нічого не розуміючи, підійшов до неї:
- Вікторія! – намагався збудити її.
- Що?
- З тобою все гаразд?
- Так, а чому ти питаєш? – вона лежала спиною до нього по голову вкрита ковдрою, так, що не можна побачити її лице, а ще у кімнаті було досить темно.
- Ти ж тільки-що була у ванній? – питав розгублено Пітер.
- Так, і що? Якщо ти про свого сина, то він там і залишився… - тихо промовила вона.
Пітер декілька секунд просидів на місці нічого не розуміючи, а потім вирішив піти і перевірити. Він зайшов до ванної кімнати і увімкнув світло. Все було на своїх місцях, нічого зайвого. Він з легкістю здихнув і пішов назад у спальню. Не зайшовши у кімнату, він запитав у дружини:
- Вікторія, ти точно себе нормально почуваєш?
На ліжку її вже не було. Вона стояла біля вікна, виглядаючи щось на дворі. Стояла і мовчала.
- Ей, та що з тобою, чому ти не в ліжку?
- Пітере, ти не будеш злитись, якщо я тобі дещо розповім?
- Ну кажи.
- Я вбила нашого сина…
- Вікторія, заспокойся, тобі наснився поганий сон…
- Чому ти мені не віриш?
- Ти ж тільки на четвертому місяці… Перестань, усе гаразд.
- Ні, не гаразд.
Вікторія повернулась до нього передом. Весь одяг знову був у крові.
- Я витягла його звідти, він там задихався, він сам мене попросив…
- Вікторія, що ти зробила? Що…, - перелякано репетував Пітер. Він задер її нічну рубашку, в якій вона завжди спала, і почав роздивлятись живіт. Все було в крові, і він побачив, як шматки м*яса зі шкірою були видерті, наче руками. Пітер відскочив від жаху назад і впав на спину. Коли він підняв очі, то побачив перед собою вже якусь невідому жінку. Тільки тоді він, нарешті, зрозумів, що спить.
«Невже знову?!» - подумав чоловік. Щоб перевірити, що це так, він декілька разів поглянув на годинник, який носив на лівій руці. Циферблат показував кожен раз нові цифри, коли він дивився на годинник. Це було явним фактом сну. Також він спробував порахувати свої пальці, що ніяк не вдавалося зробити раніше «тут». Цього разу було так само. Їх було то сім, то дванадцять, але ніяк не десять. Переконавшись, що спить, Пітер одразу ж опинився у Джо вдома.
«От чорт, так і знав, що це ти!!!» - впізнавши де він, промовив чоловік сам до себе, але голосно.
- Пітер, я чекав на тебе.
- А я ні!
- Ну чому, ти ж розумієш. Розумієш усе, що відбувається, я це знаю.
- Так, і тому не хочу псувати своє реальне життя, не хочу відмовлятись від нього, бо там я справжній, а це, це просто розвага, і нічого більше.
- Ну ти ж сам не віриш у свої слова.
- І чому ж це?
- Хоча б тому, що можеш звідси виносити інформацію, нову для тебе, хіба ні? Ти ж пам*ятаєш свої розмови з тими людьми?
- Ні!
- Ти брешеш сам собі! І ти розумієш, що це так, а тому розумію і я! Навіть навпаки, розумію я, і тому розумієш і ти!!! Бо мене в тобі набагато більше, ніж тебе самого!
- БЛІН! Мене вже задовбали ці пусті балачки. Коли ми так говоримо, я почуваю себе психом. А можливо так і є!!!!!!!! Я, можливо, збожеволів!!! Того я бачу це все! Можливо і не існує такого поняття як усвідомлене сновидіння, а я сам його вигадав, будучи психічно хворим….
- Можливо, ти в деякій мірі правий. Ти не такий як усі. Ти трохи «інший», трохи божевільний, але не у прямому сенсі, ти кращий. Ти можеш, те чого не можуть інші. Ми можем!
- Нема ніяких ми!!! Все скінчено. Я вірю в те, що це лише сон. І ти тут тільки завдяки мені!!! – Пітер відчайдушно переконував себе і Джо.
- Ти ще не забув, що я собою являю?
- Я не забув, але це моя хвора підсвідомість таке вигадує!
- Я є твоя підсвідомість. Ну в такому вигляді, щоб ми мали з тобою бесіду. Я ж роблю усе, що робиш ти у реальному світі, просто не можу зробити щось більше, поки ти не дозволиш. А щоб ти дозволив, ти повинен зрозуміти, що ти це можеш.
- Все! Досить! Заткнись. Мені не цікаві твої безглузді балачки. Чорт!!! Я і справді здурів! Це вже занадто!
Пітер прокинувся від голосу дружини:
- Коханий, що сталось, ти весь мокрий, тобі наснився кошмар?
- Так, так… - заспокоївся Пітер і побачив, що уже світало, - дякую, що збудила. – посміхнувся до неї він.
- Поспи ще.
- Угу…
Але Пітер і не збирався спати. Він усе пам*ятав, і насправді боявся, що міг збожеволіти. Він зрозумів, що треба послухати пораду Фреда, і негайно шукати якогось спеціаліста, хто б зрозумів його насправді.
Та шукати нічого не довелося. О пів на дев*яту ранку, коли Пітер все ще обдумував, де і як знайти потрібну йому людину, роздався телефонний дзвінок, який розбудив Вікторію.
- Спи, я відповім, - заспокоїв її Пітер і пішов на кухню:
- Алло…
- Алло, Пітер, це Фред.
- Привіт Фред.
- Я знайшов! Я Знайшов, чуєш?
- Знайшов?
- Так. Того, хто зможе тобі допомогти, я ж казав, що допоможу!
- Ти серйозно? – вже збуджено запитав Пітер. Це питання було ні до чого, так як Фред не збирався дурити його, та ще так рано, чоловік знав це, але все одно запитав.
- Так! Цілком серйозно.
- Хто це?
- Це чоловік з сусіднього міста. Георгій Колінс. Він допоможе тобі.
- Георгій Колінс… А ти що, вже дзвонив до нього???
- Так. Я просто хотів переконатись, що він саме той, хто треба. Я сказав, що ти зателефонуєш йому сьогодні.
- Блін, Фред, я навіть не знаю, - і згадав про сьогоднішню ніч, - але, напевно, все ж зателефоную.
- Так, звичайно, я ж не дарма шукав…
- Фред, я навіть не знаю, як тобі дякувати. Ти собі не уявляєш, наскільки це важливо для мене, особливо зараз.
- Та нічого, дрібниці.
- Ні, серйозно. Ти завжди виручав мене, завжди коли мені потрібна була допомога. Я пишаюсь, що в мене є такий друг, як ти!!!
- Дякую, Пітер.
- Це тобі дякую, друже.
- Ну все, хватить цих соплів, давай, телефонуй йому! Номер я скинув СМСкою тобі на мобільний.
- Ок, до зустрічі.
- Бувай.
Пітер перевірив пошту на своєму телефоні. Одне СМС від Фреда. Номер телефону чоловіка, який, можливо, зможе, якщо і не вирішити проблеми зі сном, то хоча б дасть якусь пораду. А, може, підтвердить недавню думку Пітера… В нього в голові вже звучали ці слова: «Ого. Такого я ще ніколи не чув. У вас не все гаразд із психікою, це все що я можу сказати. А ще пораджу якнайшвидше звернутися до лікаря!». Чоловік відкрив холодильник, випив холодного соку, взяв свій мобільний і пішов на вулицю, щоб не будити дружину, але більше всього, щоб якщо та встане, не почула його розмову з цим невідомим лікарем чи хто він там такий.
Пітер ще трохи вагався, йому було ніяково дзвонити цьому невідомому чоловіку і отак одразу розповідати про свою проблему. Але все ж, згадавши свій останній сон, швиденько набрав номер і приклав телефон до вуха:
- Так, я вас слухаю.
- Алло, добрий ранок, це Георгій Колінс?
- Так. А ви напевно, Пітер, я не помиляюсь?
- Ні, все правильно, Фред вам телефонував і домовився за мене.
- Вірно. І так, вам потрібна моя допомога, я так розумію.
- Напевно, якщо ви зрозумієте в чому справа…
- Ну Фред сказав, що ви практикуєте усвідомлене сновидіння.
- Саме так.
- І ще сказав, що у вас виникли якісь проблеми з цим.
- І це теж вірно.
- Ну що ж, не будемо по телефону обговорювати це питання, вам краще приїхати до мене в офіс, якщо ви хочете, щоб я спробував вам допомогти.
- Можливо і так.
- Записуйте: місто Рівне, вулиця Польова 13. Там ви побачите невеличку будівлю, одразу ж за пам*ятником Шевченка, це наш офіс. Якщо виникнуть якісь труднощі, у вас є мій номер.
- Так, а коли вас можна застати на роботі?
- Кожен день з восьмої ранку до сьомої вечора. Інколи працюю у неділю.
- Добре, я приїду завтра, хоча ні, (подумавши, що не хоче пережити ще одну таку ніч) давайте краще сьогодні. Я буду через декілька годин.
- Так ще краще. Я чекатиму. До зустрічі.
- До зустрічі….
Пітер сидів за столом, пив каву і обдумував, що буде розповідати лікарю, але потім вирішив, що скаже усе. Він, також, думав про те, що і той його Джо, можливо, зараз слідкує за ним, все чує, чує його думки і тільки-но Пітер ляже спати, він одразу ж накинеться на нього за те, що він збирається робити. Але потім подумав, що він все ж таки просто спить, але якщо і справді він думає правильно (він це Джо)? Якщо це підсвідомість чи може несвідоме? Пітер не дуже розбирався у психології, але йому тепер хотілось чомусь це знати. «А можливо, це не мені хочеться знати, а йому???» - злякано питав сам у себе чоловік. «Та ж він це я!» - насміхався він над собою.
Хай там як, але Пітер твердо вирішив щось із цим робити. Допивши каву, він розповів дружині, що їде в інше місто, що йому тільки що зателефонували з роботи і треба їхати. Вона сприйняла це нормально, нічого не підозрювала. Пітер зібрав усі необхідні, на його думку речі, і вийшов із дому. Добравшись до залізно-дорожнього вокзалу, він взяв квитки до міста Рівного і, зачекавши декілька хвилин потяга, зайшов у середину. Дорога здавалась безкінечною, хоча з його міста до призначеного пункту було всього до ста кілометрів. Дібравшись туди, Пітер викликав таксі і поїхав за визначеною адресою. Приїхавши, одразу ж помітив пам*ятник, про який казав Георгій, а за ним стояв вищеописаний офіс, на якому висіла табличка з надписом великими літерами: «ОФІС КОЛІНСА Г.». Сама будівля була маленька, нагадувала невеличкий магазинчик. Пітер розплатився із водієм, і попрямував у середину. Зайшовши у головні двері, Пітер побачив невеличкий коридор, який був двох метрів не більше, а далі ще одні двері, мабуть, уже сам кабінет цього чоловіка.
Нікого не було. Позаду кімнати стояв великий дерев*яний стіл, на якому було купа паперів, хоча акуратно складені. Позаду стола стояв стілець, нагадуючи своїми розмірами трон. Біля стін стояли шафи, а на них купа різних паперів. Також в кабінеті ще були інші предмети, які не одразу кидалися в очі. За спиною Пітера відчинилися двері:
- О, ви, мабуть, Пітер Джейсон, я не помиляюсь?!
- Так, саме він, а ви…
- Георгій Колінс до ваших послуг, - перебивши його, відрекомендувався чоловік. Будь ласка, сідайте за стіл, я заварю нам кави.
Георгій відвинув стілець, запрошуючи гостя, і пішов до іншого, маленького столика в кутку кімнати, біля вікна. Потім він вийшов з кімнати і Пітер почув, як чоловік закрив вхідні двері на замок, брязнувши ключами. Колінс повернувся до кабінету, налив у чашки напій і поставив перед Пітером.
- Пригощайтесь не смущайтесь, - жартував Георгій, і цим самим викликав довіру чоловіка, що сидів навпроти нього.
- Дякую, - Пітер скуштував. – Умм, дуже смачна кава, навіть моя дружина так не готує! – хвалив Пітер.
- Ну це ви вже перебільшуєте. Моя «кантора» славиться не кавою, а тим, що допомагає людям вирішити будь-які проблеми, які у них можуть виникнути. Хоча дякую, що оцінили. Цей рецепт мені залишила моя покійна дружина.
- О… співчуваю… - жалісно сказав Пітер.
- Ну так що ж, приступимо до справи?
- Перш ніж почнемо, я ще хотів запитати, чим саме ви займаєтесь?
- Ну, як я вже казав, вирішуємо проблеми людей, які не в змозі цього зробити самостійно. Ну а якщо конкретніше, то працюємо з психікою людини.
- Ага, ну ясно.
- Ну тоді розповідайте про Вашу проблему. Мені здається, що це буде близьке до мене, так як я теж в свій час займався усвідомленими снами.
- Правда??? – здивовано викрикнув Пітер, чим трохи налякав Колінса, що той аж підскочив. - Ви не жартуєте???
- Давайте спершу перейдемо на ти, ви згодні? Все ж таки не мало часу, я так розумію, проведемо разом, так?
- Добре, можете називати мене Пітер.
- Пітер. Ти давно почав це.
- Близько двох років тому. І я не починав, воно саме прийшло до мене…
- Саме прийшло? Ти займався якимись методиками?
- Ні, в тому то і справа. Кожен раз, коли засинаю, усвідомлюю себе у сні і можу робити, що захочу.
- Я знаю лише, що таке буває, якщо цього дуже чекаєш, можливо, один раз, але не постійно це точно. Це щось більше.
- Розумієте, я не зовсім можу контролювати це. Мені важко розповідати, я не знаю з чого почати.
- Починай від самого початку. Від першої спроби. Розкажи геть усе: самі сни, свої почуття, емоції, все.
- Ну я постараюсь, але це займе багато часу.
- Нічого, у нас цілий день попереду.
- Добре. – і Пітер почав свою історію. – Спочатку це сталося близько двох років тому. Я прийшов додому і заснув перед телевізором, там ще йшла якась програма про сни, а може, це вже мені і снилось, точно не пам*ятаю. Далі я кружляв у повітрі і побачив себе на ліжку, сплячим. Тоді я промовив сам до себе, що сплю, а потім і усвідомив це, і одразу прокинувся. Далі я звичайно намагався повторити це, але безуспішно.
- Так ви пробували це робити?
- Так, але всього декілька разів. І нічого не вийшло.
- Ну добре, продовжуйте, - промовив Колінс, щось записуючи.
- Потім я забув про це. Так пройшло близько року. Помер мій друг Джо в автокатастрофі. Після похорону я прийшов додому сам не свій. Дружина пішла на роботу, а я вирішив трохи поспати. І тоді це знову сталось. Але не просто, хоча може так і треба, я не знаю, бо мені нема з чим порівнювати.
- Продовжуйте..
- Я заснув. Спочатку нічого не розумів. Я був у барі, якого вже нема, навпроти мене сидів Джо, і задавав мені дивні питання.
- Ви вже тоді усвідомили, що спите?
- Ні, тоді ще ні. Але він, Джо, дав зрозуміти мені, що це сон. І тоді я усвідомив. Все одразу ж змінилось.
- Так. Воно переважно так і буває…
- Але Георгій Колінс, ви розумієте, я пам*ятаю кожну деталь тільки із тих снів, де бачив Джо!
- Хммм, це цікаво, - щось записав, - продовжуй Пітер, і будь ласка називай мене просто Колінс, я вже звик до цього.
- Він сказав мені, що може навчити мене всьому, що я захочу.
- А він сказав конкретно чому саме?
- Ні. Вікторія розбудила мене.
- Вікторія – це твоя дружина, так?
- Так.
- Вона про це знає?
- Знає… Але ставиться до цього доволі скептично. Думає, що я так переживаю втрату близької людини. Фред ще знає, саме він знайшов вас. Він завжди допомагає мені…
- Коли ще були такі сни?
- Далі це ставалося кожної ночі. Він приходив до мене і розповідав якісь дурниці про можливості, про те, що він – це моя підсвідомість! – зі сміхом промовив Пітер.
- Ти зараз серйозно? – перепитав у нього Колінс.
- Так! Цілком.
- Це просто неймовірно! – голосно промовив психолог.
Пітер аж ніяк не очікував на таку його реакцію. Він думав, що той може глузувати з нього, може буде робити вигляд, що йому цікаво, аби тільки здерти гроші. Але Колінс був і справді зацікавлений, це було видно по його сяючим очам, які бігали по аркуші паперу туди-сюди, доки його права рука, тримаючи ручку, щось записувала.
- Ви і справді мені вірите?
- Я ж кажу тобі, що колись і сам займався цим. Але досягти такого як ти не зміг. Та й не чув раніше, що хтось зміг взагалі. Я дуже радий, що ти звернувся саме до мене, ти ж розумієш, що ти не такий як усі, ти особливий, твоя духовна частина.
- Незнаю, я….
- Скажи мені краще, чи ти точно впевнений, що це був не просто сон, а усвідомлений сон? Ти точно розумів, що спиш, коли цей твій Джо тобі таке розповідав?
- На сто відсотків впевнений! Але це було навіть щось більше, бо я відчував «там», що він має на мене якийсь вплив, наче не тільки я керую собою, своїм мозком, думками.
- Добре, е…
- А чому це так вас здивувало? – перебивши, запитав Пітер.
- Тому, що багато хто весь час прагне цього досягти, але ні в кого ще не виходило, а ти це зробив, навіть не підозрюючи. – з посмішкою відповів Колінс.
- Що саме зробив?
- Про це поговоримо пізніше. Зараз скажи мені краще чи пам*ятаєш ти свій останній звичайний сон, неусвідомлений?
Пітер декілька секунд подумав і дав чітку відповідь:
- Так.
- Розкажи.
- Мені снилось щось незрозуміле, як завжди. Я наче спостерігав за планетами, за зірками, я був у космосі і все роздивлявся навкруги. А далі я вже був у якомусь кабінеті, ніби на засіданні. Там я розповідав, що в мене є нова теорія походження всесвіту. Я говорив, що можливо, ми якісь мікроби, наші планети і галактики це молекули чи клітини, а наші всесвіти – це окремі органи. А все, що з*єднує ці органи – це якісь істоти, неймовірно величезних для нас розмірів, але звичних для них самих. І якщо вони живі, то їх теж оточують інші світи, якісь землі, на яких вони живуть і таке інше. Коли я це розповідав, у сні, мені здавалося це найточнішою теорією про всесвіт, я думав, що так і є, це було логічне пояснення. Але коли прокинувся, то зрозумів, що це повна дурня…
- Нічого собі сон… Про таке можна і книгу написати, або зняти фільм…
- Хах, еге ж! Я думаю це після того, як я прочитав статтю одного вченого, де він доводить свою теорію, що наш всесвіт не єдиний, що їх багато, так як зірок або галактик. Що всі мільярди галактик у нашому всесвіті десь закінчуються і далі ідуть ще мільярди галактик і так далі.
- Це досить цікаво звучить, після таких відкриттів важко навіть говорити про те, що ми єдині, не те що і зовсім заперечувати існування когось на інших планетах. Але давайте, все ж, про сни?! – ввічливо запропонував Колінс повернутися до їхньої теми.
- О, так, звісно, вибачте, я щось заговорився…
- Нічого, ну що ж, продовжимо. І так, тепер розкажи мені чи ваш цей Джо навчав чому не-будь тебе або персонажів із твоїх снів?
- Ні. Він увесь час повторяє, що міг би мене навчити, але йому треба мій дозвіл, я так розумію, бо я увесь час відмовляюсь.
- А чому ж ти відмовляєшся?
- Я не знаю… Ви що, вірите в цю маячню про суперможливості, які я можу здобути у своєму сні?
- Ні, але як щодо корисної інформації?
Пітер згадав про те, що вже таке робив:
- Так! Це можливо! Я робив таке раніше!
- Робив що?
- Я розмовляв у снах з іншими людьми, вони мені розповідали те, що я не знав в реальному житті. Коли я прокидався, то думав, що це просто вигадки, адже я сам цього не знаю, а отже я сам і вигадую, тільки говорю про це через ті людські образи у сні. Але одного разу я перевірив їхні слова в інтернеті і знаєте, що я побачив?
- Що?
- Це була правда. Все те, що вони мені розповідали. Я познаходив інформацію. Я ніколи раніше такого не знав. Спочатку я думав, що я міг це вивчати в школі, або прочитати в якомусь журналі і забув, а підсвідомість у сні мені подала цю інформацію із найглибших хованок у моїй пам*яті. Але я не міг такого вивчати у школі! Я взагалі ніколи про таке не чув!!!
- І що ж вони вам розказали?
- Багато чого. Про якісь хвороби розказували, які поширені десь в Африці, і про які людство почуло тільки нещодавно. Про військові справи різних країн…. Різну інформацію, яка для мене являється непотрібною, але і новою!
- Ну якщо ти кажеш правду, то ми маємо справу із серйозною проблемою. Хоча це і проблемою називати не можна. Це якась можливість. Її мало хто може опанувати. Навіть тибетські монахи цього не досягнуть. – з якоюсь іронічністю промовив Колінс останню фразу.
- Ну і що ж будемо робити? Я так розумію ви мені повинні допомогти?
- Ну якщо ти тут, у мене, то значить повинен.
- Скільки це буде коштувати і що саме ми будемо робити?
- Грошей я з тебе не візьму. – Пітер після цих слів подивився на Колінса, а потім опустив очі, - Мені це цікаво не менше ніж тобі. А щодо наших подальших дій, то я і сам не знаю. Для початку підключимо тебе до спеціального апарату, який буде фіксувати твій стан під час сну.
- Що за апарат?
- Та нічого складного. Декілька дротів, підключених до комп*ютера, і програмне забезпечення, яке виробляється на замовлення, ось і все. – змахнув він руками у сторони, показуючи як це просто. – Далі вже буде видно, що з тобою робити.
- Це все чудово, але я живу в іншому місті, і в мене дружина в дома вагітна і робота. Я не зможу сюди їздити кожен день.
- Ну тоді будемо цим займатися по вихідним.
- Ну це вже мені підходить.
- Що ж, давайте назначимо зустріч на суботу?
- Так. Тут, у вашому офісі?
- Ні. Ви приїдете до мене додому. Там все моє приладдя. Вул. Київська 12, 8 поверх, квартира 145. Мій телефон у вас є, то ж дзвоніть, якщо виникнуть питання.
- Добре – Пітер встав і простягнув руку, - до зустрічі.
- Бувай, - потиснув руку Пітера і пішов уперед, щоб відчинити двері.
Пітер поїхав додому. Дружина ще не повернулася з роботи. Він приготував вечерю і чекав на Вікторію. Чоловік обдумував усе, що почув від Колінса сьогодні і не помітив, як повернулася його дружина.
- Ну, як пройшов виїзд?
- Нормально, нічого особливого. – Пітеру тепер треба було вигадати щось нове, куди він їде у суботу. Це було не просто, адже такого раніше не траплялося, вихідні вони завжди проводили разом, хіба що інколи ходили гуляти окремо, кожен зі своїми друзями.
- Ого, ти приготував вечерю. – зайшовши на кухню, промовила Вікторія, - дякую, що не заставив мене цього робити.
- Та що ти, я приїхав декілька годин назад, чому б не допомогти тобі, тим більше у такому стані. – і Пітер показав рукою на її живіт і посміхнувся.
Сім*я сіла вечеряти. Було дуже смачно, про що говорив задоволений вигляд жінки.
- Мені треба буде виїхати в суботу в інше місто, знову ж відрядження по роботі. – наважившись сказав чоловік.
- Чому в суботу? – запитала дружина, наче її турбувало тільки це.
- Не знаю. Хтось захворів, і начальник поставив мене на заміну. Це всього лише один раз.
Лице Вікторії трохи змінилось. Пітер відчував, що зараз вона, мов з ланцюга зірвавшись, накинеться на нього і почне верещати, як це вміють вагітні жінки. Ну так думав Пітер. Він все брав з того, що бачив по телевізорі. Але це не так. Ну з його дружиною. Вона просто трохи насупилася, а потім далі стала нормальною. Пітеру аж полегшало.
- А що в неділю робитимемо? – запитала вона цілком нормальним голосом.
- А це вже сюрприз! – загадковим тоном сказав Пітер. Він ще й сам не знав, що за сюрприз, але з його уявою це було просто.
Настала ніч. Пітеру вже кортіло поскоріше заснути і побачити там Джо. Він хотів сказати йому, що все, це кінець, тепер він знає як з ним впоратись. Пітер хоч і сам не знав, що робитиме з Колінсом, як саме допоможе цей апарат, але був впевнений, що цим зможе перечити Джо.
Пітер опинився на дитячому ігровому майданчику. Навколо було купа дітей, серед яких стояв і сам Джо.
- Ну що ж, Пітер, розповідай.
- Розповідай? Що ж тобі розповісти?
- Те, що надумав робити з цим Колінсом!
«Як він про це дізнався?» - одразу ж промайнула думка, яку, звичайно ж, зрозумів і Джо.
- Я це ти! Скільки разів тобі повторювати? Не можу зрозуміти, чому ти і досі від мене втікаєш, ти ж розумієш хто я!? Я ж тобі корисний.
- Нічого ти не корисний… Ти просто образ, персонаж мого сну.
- Тобі ще не набридло повторяти одне і те ж?
- Пішов ти!
- Ну добре, я твій персонаж, ти можеш мною керувати, чи не так?
- Звичайно!
- Ну так спробуй!
Пітер уявив себе у тихому місці, без усяких людей, де не було б зовсім нікого. Він робив це завжди у інших снах, де не було Джо. А натомість опинився у якомусь музеї, де було щонайменше сто людей.
- Що це, Пітер, ти що, помилився?
Люди навколо, не звертаючи уваги, повторяли одне і те ж: «Пітер, ти тут не один!». І так увесь час вони говорили і говорили одне і теж.
- Ти послухай їх, якщо не чуєш мене. – продовжував Джо.
- І все-одно це лише сон!
- Ти впевнений на сто відсотків?
Пітер завагався, але згадав, як лягав спати, згадав як вечеряв з Вікторією, і заспокоївся.
- Вікторія! – промовив Джо.
Після цього з-за його спини вийшла дружина Пітера і обняла Джо за плечі, наче спираючись на них.
- Це для мене нічого не значить, я сплю, а біля мене спить вона, там, в реальному світі, хоча що ти можеш про це знати, ти ж тільки ілюзія?! – викрикнув Пітер.
Це, видно, заділо Джо і той накинувся на Пітера.
- І що ти мені зробиш? Вб*єш мене? Ха-ха!!! – кричав Пітер.
- Ні. Я зроблю інакше.
Пітер знову відчув біль у голові, як колись. Він відчував, що болить голова у реальному світі, де він лежить у ліжку. Ставало дедалі гірше.
- Припини!
- Чому, я ж нереальний, ти керуєш мною, отже ти сам це можеш зробити.
- Перестань, Джо!
- Добре.
Пітеру полегшало. Він встав на ноги.
- Але ти все-одно не Джо, - промовив Пітер, - ти це я. Але не просто я, а в цьому світі. - Нарешті ти це усвідомив.
- Джо помер. Його нема. І я не хочу його більше бачити таким!
- Добре, я зроблю так, як ти просиш.
Пітер спостерігав, як з Джо вилетіло щось схоже на дим, якась субстанція, і зникла, розсмокталась у повітрі. Джо не стало. І нікого не стало навкруги. Пітер відчув, що знову може контролювати процес.
- Так краще? – почувся голос, уже не відомий чоловіку. Він лунав з усіх сторін, наче в 3Д кінотеатрі.
- Це ти, Джо?
- Ні. Ти ж просив, щоб його не було. Це я, Пітер.
- Ні, Пітер це я, а ти лише частина мене. – сказав чоловік, шукаючи очима, звідки йде цей голос.
- І зауваж, набагато більша частина, якщо ти розумієш, про що я?
- Так. Я зрозумів. Ти моя підсвідомість?!
- Саме так, як я вже й казав…
- Але як це можливо? Як я взагалі з тобою спілкуюсь? І як мені бути впевненим, що це і справді ти?
- Тобі було мало доказів?
- Незнаю…
- Добре. Ти пам*ятаєш ім*я дівчини, яка гралася з тобою в піску, коли тобі було 4 роки?
- В чотири роки??? Ти смієшся?! Я взагалі не пам*ятаю нічого, а то ще й ім*я!
- А тепер?
Пітер не знав про що він, але спробував згадати ще раз і ось воно! Він пам*ятав увесь той день! З найменшими подробицями! Це була Сара, дочка сусідів його батьків. Вони переїхали звідти, коли Пітеру було десь сім років. Вона тоді була в рожевому сарафані, на голові червона шляпка, в сірих дитячих сандалях. В руці в неї були якісь ляльки. На лиці була якась царапина – це їй кіт зробив, так казала вона Пітеру в той день.
- От чорт! Шо за нах???
- Тепер ти віриш?
- Навіть не знаю що й сказати?
- Я знаю, що ти зараз скажеш!
- Ти знаєш?
- Я знаю все, і можу тебе навчити! Я ж це ти, разом ми єдине ціле. Мені просто треба твій наче дозвіл, щоб ми змогли бути разом, діяти як один, розумієш?
- Напевно…
- Ну так, що ви там надумали з Колінсом?
- Ну ти ж і сам знаєш!
- Я знаю всього тебе, але читати думки інших людей не можу, хоча, ти зміг би?
- Що???
- Ну так, що там з Колінсом?
- В нього є спеціальний пристрій, який допоможе нам розібратися з цим?
- З чим??? Ти що, здурів, і не розумієш на що спроможний?
- Розумію, але я ж тобі казав, що не хочу цього. Вікторія вагітна. В мене є дещо більше, ніж ти мені можеш запропонувати!
- Те, що я тобі пропоную не можна зрівняти ні з чим у всесвіті!
- Напевно. Але серце, не як орган, а як частина душі, не входить до тебе! Ти цього не знаєш, вірно?
- Я все знаю!
- Але не це!??
- Одне скажу: я не дам тобі працювати з Колінсом.
- І що ж ти зробиш?
- Піду. Але на деякий час, поки ти не будеш готовий.
- Я ніколи не буду готовий.
- Будеш! Я знаю… Але ти знай, що винний будеш у всьому ти, бо не захотів прийняти це по своїй волі.
- Я….. – не встигши нічого сказати, Пітер прокинувся.
Часина 5
Пітер лежав і думав про все це: «Що тепер буде? Що він зробить зі мною?». Він тепер точно знав, що той «він», той «Пітер» постійно за ним слідкує. Він носить його у своїй голові усе життя, тому він все про нього знає. Він просто може запам*ятовувати все, але можливо, і більше, якщо сказав, що може все… Хай там як, але Пітер знав ще й те, що Колінс і справді може допомогти з цим, бо «той», як Пітер його назвав - Чітер, явно не хотів, щоб чоловік з ним зв*язувався. Це і було рішенням для нього.
Кожної ночі він не бачив сни. Можливо, він їх просто не запам*ятовував, а можливо, йому Чітер не давав цього зробити.
В суботу він приїхав за вказаною адресою. Двері відчинила якась молода дівчина і назвалася Лідою:
- Доброго дня, ви, мабуть, Пітер Джейсон?
- Так… - невпевнено відповів чоловік.
- А я Ліда. Заходьте, Колінс уже чекає на вас.
Пітер зайшов у квартиру. Це було занедбане з вигляду приміщення. Усюди були розкиданість якісь речі, здебільшого коробки з паперами. Шпалери були обдертими, а де інде взагалі обірвані. Підлога скрипіла під ногами, відтворюючи неприємні звуки, коли Пітер намагався ступати якомога легше. Пітер проходивши одну з кімнат, зазирнув в середину: по середині стояло велике, явно двохспальне ліжко. «Мабуть, Колінс зі своєю покійною дружиною спали тут» - подумав чоловік. На стіні висіло величезне дзеркало, а за ним стояла шафа. На землі, як і усюди по квартирі, були розкидані якісь речі, начебто, одяг. Це все, що встиг розгледіти Пітер. Далі він зайшов у найбільшу з кімнат квартири. Це була вітальня, або зал – так називав її Колінс.
- О-О-О! Пітер! – радісно говорив Колінс і встав з-за стола, щоб привітатись.
- Доброго дня.
- Сідайте, не стійте. Зараз Ліда принесе нам щось випити… - і подивився суворим поглядом на дівчину, наче наказуючи це зробити.
- З радістю, що ви будете, пане Пітере, - запитала Ліда.
- О, будь ласка, називайте мене Пітер. Мені склянку кави, якщо можна.
- Колінс, а вам що принести?
- Теж кави, Лідо.
Дівчина пішла на кухню. Чоловіки залишились сидіти за робочим столом Колінса. Пітер оглянувся по сторонах. Кімната і справді була просторою. Стіл біля вікна, за яким сиділи чоловіки, далі ще невеличкий диван, а за ним ще один стіл, на якому стояв комп*ютер. Пітерові оглядини перебив голос:
- Ну що там, було щось нове, щось цікаве?
Пітер не був впевнений, чи потрібно розповідати про все Колінсу, але потім подумав, що ці сумніви міг викликати Чітер у його голові, і тому почав:
- О так, ви й не уявляєте що!!!
- Ну так, давайте, розповідайте вже скоріше!
- А хто ця дівчина, Ліда, що вона тут робить?
- Це моя помічниця. Вона студентка, я взяв її до себе. Вона допомагає розбирати папери, з клієнтами працювати, от як сьогодні з тобою, а я їй плачу справедливу зарплату.
- А, ясно…
- Ну так…
- Добре. Це сталось в той день, коли ми з вами зустрілись. Я заснув і опинився на дитячому ігровому майданчику і там був Чітер…
- Що за Чітер, - перебивши Пітера, запитав Колінс.
- Дослухайте, зараз ви все зрозумієте.
- Він питав за вас.
- За мене?
- Так. Питав чому я з вами зв*язався. Ну я знову почав з ним бесіду про всяке різне, як завжди, і тоді я зрозумів, що він – моя підсвідомість.
- То все ж таки, ти віриш в це?
- Тепер вже так. Він довів мені!
- Як саме?
- Він запитав мене про речі з дитинства, які я не пам*ятав. Але потім він дав мені це побачити. Я згадав усе про що він питав, до найменшої дрібниці.
- Це просто чудово!
- Так, я спочатку подумав так само. Я попросив його не з*являтися у вигляді Джо, і він послухав. Тепер він Чітер, я так назвав його. Далі він знову вмовляв дозволити мене навчити чомусь. Я не дозволяв, бо боюсь, що можу втратити через це Вікторію, я не знаю, що може трапитись.
- Він щось робив вам?
- Так, він мучив мене болем. Це і раніше було, біль у грудях. Тепер у голові. Він знає, як це робити зі мною, і він знає усе на світі, я так розумію, якщо це моя підсвідомість…
- Ну не усе на світі, але неймовірно багато. Чорт, та ви найвезучиший чоловік у світі, якого я знаю…
- Так, я розумію, але я тут, щоб цього не повторялось більше. Він сказав, що піде ненадовго, якщо я буду з вами спілкуватись.
- Чому він про мене так говорить?
- Не знаю, але я не хочу з ним більше бачитись, не хочу, бо він може змусити мене щось зробити…
- Не змусить, бо якби хотів, то вже давно це зробив би, хіба не так?
- Напевно, ви праві.
- Ну от.
- Все-одно, ви сказали, що допоможете мені…
- Але тепер я не знаю, що ви хочете від мене, я думав, я потрібен вам, щоб розібратись з усім цим, але ви і так все вияснили, що ще вам треба?
- Я і сам не знаю. Я просто хочу, щоб його більше не було, хочу спати нормально і не думати, що зараз знову прийдеться бігати у снах, ховаючись від Чітера.
- Ну він же сказав вам, що піде…
- Якщо я працюватиму з вами і…
Зайшла Ліда з двома чашками кави:
- Ось, тримайте.
- Дякую, - промовив Пітер розгубленим після їх розмови голосом.
- Колінс, щось іще? – запитала Ліда.
- Так, іди приготуй прилад, зараз проведемо наш дослід.
Дівчина пішла до іншого стола.
- Ну добре. Значить будемо проводити такі сеанси раз у тиждень, можливо це вам допоможе, а я буду робити досліди для власних цілей, і таким чином ми будемо співпрацювати, як вам такий підхід?
- Це просто геніальна ідея! – похвалив Пітер психолога.
- Ну тоді ходімо. Ліда вже настроїла наш прибор, зараз почнемо.
Пітера поклали на диван і Колінс почав прикріпляти до його голови якісь присоски з дротами, які вели до машини. Коли все було зроблено, Ліда увімкнула комп*ютер і якийсь пристрій, який був підключений до нього.
- А тепер ти повинен заснути.
Пітеру завжди вдавалося заснути тоді, коли він захоче, він спав уже два роки саме так. Але, як на зло, тільки не сьогодні. Він десь близько десяти хвилин лежав і намагався заснути, але нічого не виходило:
- Блін, я не можу!
- Так… - роздумуючи сказав Колінс, - Ліда, принеси мені з кухні снодійне. Зараз ми допоможемо тобі заснути.
- А це безпечно?
- Звичайно…
- Ну добре.
Дівчина принесла баночку якогось розчину і шприц. Колінс ввів снодійне Пітеру, зробивши ін*єкцію в руку. Пітер відключився через пару хвилин.
«Подіяло» - подумав Колінс і приступив до роботи за комп*ютером.
Пітер спав. Опинився він у якомусь незрозумілому місці, це мабуть, була якась підземна місцина. Земля була вкрита снігом, але було спекотно. Також, було темно, і тільки десь далеко видно невеличкий промінець світла. Пітер усвідомив, що спить, але не міг контролювати свої дії. Він знав, що це Чітер блокує його рухи, він міг таке зробити. Пітер побачив, як щось недалеко від нього поворухнулось, щось велике і страшне. Чоловіка охопив жах, бо він і досі не міг нічого зробити.
- Ей! – кричав він.
Нічого не сталося. А потім Пітер побачив, як якесь створіння, волохате, з величезними очима і роззявленою пащею попрямувало до нього. Тільки тоді він зміг іти, але це було так важко, майже неможливо. Це нагадало йому звичайний сон, де ти зовсім паралізований, коли треба рухатись, де ти сліпий, коли треба бачити і де ти німий, коли треба щось сказати. Так і тут. Він повз у сторону світла, постійно падав, ледь-ледь встаючи на ноги. Він чув чийсь сміх, більш всього, що цей сміх належав Чітеру.
«Так, це він так робить, хто ж іще! Він навмисно знущається з мене!» - одумався чоловік. Хоча він і був правий, це робить Чітер, але помилявся в тому, що він з нього не знущався, це була просто така реакція на снодійне, яке він вперше спробував.
«Та байдуже, я ж сплю» - думав Пітер. Він вважав, що якщо ця потвора його наздожене, все-одно нічого не станеться, бо він у сні. Тому він обернувся і подивився мутанту в очі, без жодної краплі страху. І це спрацювало! Ніякого монстра там не було, і взагалі, навколо було світло, хоча він і знаходився під землею. Він тепер міг роздивитися усе. Це, напевно, Чітер звик до снодійного, а може, це сам Пітер в це повірив, і тому так вийшло.
Колінс сидів за столом і щось записував. Його прибори фіксували кожен рух мозкової реакції Пітера. За допомогою цього пристрою можна було побачити, що саме робиться з чоловіком у сні. Не буквально подивитися його сон, а тільки реакцію людини, її мозкову діяльність, і цим самим визначити, чи людина усвідомлює сон чи ні. Колінс побачив, що так, Пітер усвідомлює.
Чоловік прокинувся. Він розповів Колінсу про сон. Колінс підтвердив його слова своїми даними.
- І що ж ви побачили?
- Нічого такого… Не було присутності Чітера, чи не так?
- Ні, не було. І не буде, я ж вам казав.
- Ну нічого. Мені і це багато чим допомогло. Я не можу так як ти, усвідомлювати себе коли захочу, кожну ніч. У мене це не так регулярно. І я дуже стараюся, щоб це зробити, я практично цим живу, ну окрім своєї роботи, звісно ж, якщо не говорити про тебе. Ну що ж, будемо зустрічатися по вихідним, можливо, колись у нас все вийде…
- Так, все можливо. – Пітер не вірив у свої щойно сказані слова, але не хотів засмучувати Колінса.
- Ну тоді Ліда тебе проведе, до зустрічі.
Пітер пішов за дівчиною, а Колінс залишився за робочим місцем і щось записував.
