Останній сон
Цимбалістий Андрій
Житомир – Сарни, 2013 р.
Вступ
Що таке є наша підсвідомість? А, можливо, вона і не наша, якщо ми не в змозі її контролювати?
Загальновідомим фактом є те, наш мозок працює всього на 3%. Хтось скаже, що на 5%, ще хтось – на 20% але це не важливо. Важливо те, що це дуже маленький показник. Це і становить нашу свідомість, те, що ми називаємо «Я». Свідомо ми встаємо вранці, йдемо на роботу, обідаємо, повертаємося, відпочиваємо, розважаємось, одним словом – живемо. А як же ж тоді підсвідомість? Як вона проявляється, і як люди взагалі розуміють, що вона справжняіснує?
Вчені стверджують, що наша свідомість здатна приймати п*ятнадцять одиниць інформації в секунду, в той час як через підсвідомість за секунду проходить до мільярда. Це просто неймовірні цифри з точки зору,що ми буквально нічого не можемо. Якщо протиставити 15 і мільярд, то очевидно, що 15 – це нічого, це нуль. І це є наша свідомість. А з цього випливає те, що якби ми могли б підкорити свою підсвідомість і задіяти усі 100% можливостей нашого мозку, то ми би стали надцивілізацією,тими самими Богами.
Може й бути так, що при появі людини розумної, вона була зовсім нерозумна. А якщо в тодішніх людей свідомість була розвинена всього на, наприклад, пів відсотка? Вони ж тоді не мали нічого того, що маємо ми зараз. Неандертальці не мали машин, не дзвонили по телефону, не дивилися телевізори, і навіть не носили зручний і водночас все закриваючий одяг. А це значить, що з часом, люди винаходили все нове і нове, і тим самим розвивались. А отже, ми в майбутньому теж зможемо розширити свою свідомість. Можливо саме так і діє в інших цивілізаціях? Ну наприклад, якщо повірити в НЛО. Вони прилітають на землю, досліджують людей, а може й нашу планету на наявність корисних копалин, а обраним із нас дають певні можливості, наділяють якимись великими знаннями. Як це все пояснити? Чому не ми прилітаємо на інші планети? Ми в змозі висадитись лише на місяць, і то на дуже короткотривалий час. Звичайно, ніхто не сумнівається, що з часом ми просуваємось далі. Земля почала своє існування чотири з половиною мільярдів років тому. Неважливо як з*явилися люди, чи за допомогою «творця», чи через еволюцію, чи ще якось, важливо те, що саме час керує нашим розвитком. Можливо, інші цивілізації були такими, як ми зараз, тільки тоді, коли наша Земля сформувалася. Якщо уявити, якими ми будемо через п*ять мільярдів років, ну звісно ж якщо не загине людство, то можна говорити про польоти до інших галактик і знання сенсу життя.
Якщо це все так, що ми повинні просто жити і чекати, то чому тварини так і залишились тваринами? Звісно, вони з роками видозмінювались, але, наприклад, так і не навчились говорити, хоча свійські тварини постійно живуть серед людей. Адже, якщо людину ще з самого народження ізолювати від суспільства, замкнути в кімнаті, вона не навчиться розмовляти сама по собі, вона нічого не вмітиме. Але серед людей одразу ж почне повторювати і копіювати інших.
Тварини просто не здатні свідомо мислити так як ми, вони керуються, у більшості, інстинктами. Вчені довели, що тварини не розуміють того, що колись помруть, вони не усвідомлюють кінця, що різнить їх від людей.
А якщо можна було б, якимсь чином поспілкуватися зі своєю підсвідомістю? Якщо свідоме займає набагато менше ніж підсвідоме та несвідоме, то що було б, якби ми мали змогу використати ще хоч трошки наших прихованих можливостей. Але це ж неможливо, якщо ми не в змозі контролювати підсвідомість, то як нам її використати?
Всім відомий науковець, дослідник людської психології Зігмунд Фрейд велику увагу приділяв такому явищу як сновидіння. Він вважав, що наша підсвідомість через сни, мовою символів, промовляє до нас.
Якщо людину ввести у глибокий гіпноз, вона здатна розповісти про все, що бачила колись, найменші деталі. Але чому вона не може розповісти щось нове, відкрити якусь таємницю? Це ж говорить її підсвідомість, яка здатна на все. Можливо, відповідь на це питання дуже проста: людину цьому ніхто не навчив. Але як тоді навчитись тому, чого ніхто на світі не вміє і не знає? Можливо, треба просто вчитися не у людей, точніше, не у фізичної матерії, а в якоїсь духовної, неорганічної? Можливо, все заклечається у вірі в щось вище, нетипове для сприйняття сучасної людини.
У наш час багато вчених-науковців досліджують сни, але не просто сон – як форму відпочинку, а сон – як щось більше ніж просто бачення образів. У снах ми бачимо багато речей, інколи навіть такі, які ми потім втілюємо у життя. Всі добре знають звідки Мєндєлєєв взяв свою таблицю, або Лєрмотнов свого «Пророка». Але ж як це можливо? Якщо у снах ми бачимо тільки те, що вже бачили чи чули у реальному світі, те, що вже існує, то як вони це зробили? А можливо, це був не просто сон?
Існує таке поняття як усвідомлене сновидіння. На противагу звичайному сну воно дає змогу бачити нам те, що ми хочемо бачити, пережити такі ситуації, які були б важкими або неможливими у реальному житті. В усвідомленому сні ми в змозі керувати собою. І якщо сон – це частково наша підсвідомість, усвідомлений сон – це «ми», тобто наша свідомість «в гостях» у підсвідомості. І тому, в такому сні ми можемо робити усе, що б ми не побажали, бо там ми – Боги, власники і господарі свого світу, світу своєї фантазії. Обмеження заключається лише в тому, що це все не насправді, це лише сон і скоро, як би ми не хотіли тут залишитись, прокинемось.
Карлос Кастанеда, популярний езотерик, який велику увагу приділяв духовному вчнню людини, досліджував, під настановою Дона Хуана, також, і таке явище як усвідомлене сновидіння. Він вірив, що у сни проникає чужорідна енергія, яка здатна впливати на нас у сні. Можливо, ця енергія не дозволяє винести нам у світ реальний якусь важливу інформацію, а ті, кому це вдалося були винятком? Тоді можна розглядати можливість зустрітися зі своєю підсвідомістю віч-на-віч, розуміється у сні. Виникає думка, що в такому разі кожен з нас так і зробив би, і все. Але насправді практикувати усвідомлені сновидіння – це тяжка робота, на яку не кожен здатен.
Але все ж, припустимо, що це можливо. Тоді у сні ми могли б навчитися, наприклад, телекінезу, прокинутися і вміти це насправді. І так ми навчили б цьому інших. Таким чином люди вміли б усе, про що мріють, що тільки можна уявити, і більше. У сні, наприклад, можна попросити Арістотеля пояснити всі його теореми, і на наступний день спокійно йти на іспит…
Так і було б, якби було так просто. Але це зовсім не так. Можливо, це все неправда, видумка хворої уяви, яка являє собою повну маячню. Але може бути і так, що є в цьому хоч якась доля правди.
Частина 1
«Доброго вечора, з вами радіо Рок хвиля, сьогодні п*ятниця, друге жовтня, і ми починаємо нашу вечірню програму…» - чулося через вікно невеличкого пивного бару. Це було не дуже привабливе місце, а особливо в погану погоду виглядало наче стара закинута будівля. Сіра обсипана стіна, побитий дах, роздерті двері, все це наче відлякувало людей.
Але так було лише ззовні. Всередині все виглядало набагато краще. Грала весела музика, усі місця були зайняті прихильниками цього закладу. Тут завжди була своя атмосфера, особливо в п*ятницю увечері: друзі і товариші, просто знайомі і перехожі збиралися тут, щоб розслабитись і водночас активно провести свій вихідний вечір. Пиво тут лилося рікою. Хтось сидів за столиками, хтось був за барною стійкою, ще хтось за більярдними столами. Хоч всі й були випивши ми, а дехто й п*яними, ніхто нікого не чіпав. Всі тут, у цьому місці, були «свої», можливо, саме через це воно було таким популярним. Остання бійка тут відбулася аж п*ять років назад, коли бар тільки відкрили.
Часто тут можна побачити і самого власника цього приміщення. І коли це стається, йому обов*язково хтось висловлює своє задоволення цим баром. Хоч йому це подобається, він без усяких емоцій приймає компліменти і йде до бармена, мабуть, обговорювати справи.
Сам бар зсередини виглядає досить пристойним. Новенькі лаковані столи зі стільцями, більярдні столи, великий асортимент випивки і легкої закуски, приємні ціни, усе це одразу ж наштовхує на думку про престижне місце відпочинку. Саме у цьому місці і почалася історія, історія Пітера Джейсона.
Пітер у цей день був у барі зі своїми друзями. Вони любили сидіти тут після роботи, обговорювати все, що сталося за тиждень, і просто відпочивати разом.
Пітер був звичайною людиною свого віку: була у нього дружина, робота, хороші друзі. Дітей поки-що не було; одружився він нещодавно, і тому з жінкою вони ще тільки все планували. Характером він відрізнявся від своїх друзів: був спокійний, стриманий, але міг відстояти свої права і постояти за себе і дружину коли треба. Та на додачу до цього був дуже дратівливий, і хоча намагався це не показувати, часто ставалося навпаки, і через це він постійно сварився з дружиною. Колись, ще в школі, на уроці його так довели однокласники своїми приколами на перше квітня, що він посеред уроку встав із-за парти, почав на всіх верещати, послав вчителя куди подалі і пішов геть. За цю витівку його мало не виключили зі школи, але гроші вирішують все. Батьки заплатили директору школи, і Пітер прийшов на наступний день як і нічого не сталося.
Взагалі, з вигляду, Пітер викликав у людей позитивні емоції. Він умів гарно одягатися, його лице було простим, але і якимсь загадковим. Сам він був трохи вище середнього зросту, волосся чорного кольору, великий лоб, на якому почали проявлятися зморшки. Очі були темно-зеленого кольору і викликали довіру. Лице було округле, а сам він був худим. Шкіряна куртка, стильні джинси і кросівки свідчили про хороший смак і молодіжний стиль.
З дитинства Пітер був добре вихованим. Батьки були готові на все, аби їх син і дочка виросли добролюбивими, чесними, благородними людьми. Так і вийшло. Пітер часто згадує, як ще колись давно, коли він був маленький, чи, може, вже ходив у школу, мати з батьком просто сідали біля нього по вечорам і розповідали різні історії, які повинні були вплинути на почуття хлопця. Для Пітера тоді це було лише розвагами, він не зовсім розумів, для чого, з якою метою вони це роблять, але з часом, коли він ріс і здобував все нові і нові знання, розвивався інтелектуально, це починало набирати певний сенс. Це, звичайно ж, не все, що робили батьки для виховання своїх дітей, але саме такі спогади зринають у пам*яті Пітера.
Після багатьох випадків у житті, серйозних і більш-менш звичних, буденних, Пітер почав розчаровуватись в людях. Він не розумів, чому все так, чому люди можуть буди настільки егоїстичними. Йому вже було тридцять років, це була зріла, освічена людина, але все ж він ніяк не міг знайти відповідь на це питання, яке, здавалося б, турбувало його найбільше, просто пожирало із середини. Він міг годинами сидіти на місці, думаючи про різні речі, обдумуючи кожну деталь. «Чому ж люди такі, які вони є?» - питав сам себе Пітер.
Все почалося з одного випадку. Звичайно, і раніше він бачив «фальш» в словах людей, Пітер був просто «індикатором» брехні і неправди з боку інших, які мали відношення до нього, але тоді він цьому великого значення не надавав, просто міг розрізнити де людина відверта, а де просто бреше, або «підлещується». Ну так от.
Сталося це осінню, коли він вперше приїхав у нове місто на навчання, починалися студентські роки Пітера і Фреда (вони вчилися в одному університеті). Через декілька місяців навчання він уже познайомився з багатьма колегами і товаришував із деякими з них. І тільки тоді він повністю помітив, що почалося доросле, самостійне життя. Справа не у приготуванні їжі або пранні, він про це все добре знав і був готовий до цього. Річ у тому, що він зрозумів – тепер треба самостійно приймати рішення, які будуть впливати на подальше його життя. В цьому немає нічого особливого, всі це роблять рано чи пізно, але Пітеру тоді було не до жартів.
Всі, хто його оточував, були повністю нормальними, цікавими, кумедними, веселими, захоплюючими людьми. Усе було так легко і просто. Але так було лише певний час. Потім, після часу знайомств, вечірок, нічних посиденьок і такого іншого студентське життя заставило всіх думати кожного сам за себе. Це і здалося Пітеру зовсім не знайомим для нього. Всі навколо різко змінилися. Він міг покластися лише на свого вірного друга Фреда.
Саме тоді він і почав думати про це. «Чому вона говорить тобі одне, а комусь іншому вже зовсім не те, що казала тобі, виставляючи тебе на посміх?» - питав він у Фреда.
- Якби ж я знав… - неохоче відповідав Фред. Він би хотів допомогти Пітеру, але ж це насправді така дрібниця порівняно, ну наприклад, з голодом чи безпритульними, або з екологією… Фреда перш за все турбували глобальні проблеми. Але Пітер вважав, що глобальні проблеми, які стосуються суспільства, не можуть виникнути самі по собі в такому масштабі, вони починаються з маленького, з людей, а точніше з однієї людини, яка налаштована на конфлікт.
- Вона виставляє себе кимсь «великим», комусь потрібною, хоча всім добре відомо, яка вона насправді. І зараз, напевно, в цю хвилину, сидить там, у себе в кімнаті і обговорює мене, і всіх, кого тільки згадає і…
- Та заспокойся ти, нічого тут не поробиш, чи ти думаєш, що це тільки вона така? Ні! Таких більшість, ось навіть ми зараз з тобою сидимо і обговорюєм когось, ми робим правильно?
- ні звичайно, але ти сам добре розумієш про що я говорю. Ми не обговорюємо, я просто хочу зрозуміти, що керує такими людьми як вона? Спочатку, коли їй від тебе щось треба вона готова цілувати тобі ноги, а потім, коли ти допоміг, «обісре» з ніг до голови, розповість всім найменші дрібниці, які їй у тобі не сподобались, виставить повним примурком, а далі, при зустрічі скаже: «О, Пітер, привіт, ти сьогодні чудово виглядаєш, як справи?». Ну і для чого це? Я ж прекрасно знаю, яка вона паскуда, кому вона бреше? Як Джо казав: «дволика криса, яка не усвідомила своє місце і, мабуть, такою залишиться… і здохне, бо не варта на звичайну смерть…».
З того все і почалось. Далі Пітер почав обережніше ставитись до людей, а потім зустрів Вікторію, яка розділяла його позицію стосовно цього. Ще не мало таких персон він зустрічав на своєму шляху, і тепер просто старався не підпускати їх до себе, навіть ігнорував.
Хоч і пішов уже четвертий десяток років його життя, виглядав він молодим. Таким він і був. Звичайно, він часто думав про майбутнє, про своє місце у світі, про те, що юнацькі роки позаду і від нього тепер багато залежить. Розумів, що має певну відповідальність. Але все ж таки, інколи, забував про все це і веселився на повну. Так було і сьогодні.
Пітер Джейсон, допивши третій бокал пива, схопив четвертий і встав:
- Друзі, піднімемо наші склянки за те, щоб ніколи не забути один одного, не покинути у біді і завжди бути поруч у важкі часи.
Це була промова вже досить випившої людини. Дехто почав сміятися з цих слів, хтось віднісся серйозно, а ще хтось взагалі нічого не чув, але всі одночасно підняли свої келихи пива і випили за це.
Друзі Пітера були хорошими людьми. Взагалі, з дитинства їх було завжди шестеро, але Кирило Плющ залишив їхню компанію ще коли навчався в університеті. І хоч вони часто сперечалися, навчалися далеко один від одного, це не завадило їм залишитись друзями.
Фред Тейлор. Пітер познайомився з ним вперше на уроці в школі. Тоді він його незлюбив. Пітера і Фреда посадили за одну парту. Якось, вони писали диктант, Пітер був шульгою, і тому Фред постійно випадково підбивав його ліву руку, через що Пітер робив помилки у зошиті. Коли оголосили оцінки, у Пітера була трійка. Вчитель пояснив, що хоч усе і правильно, він зняв бали за каліграфію. І як тільки Пітер тоді не сперечався, що вина його сусіда по парті, в журналі стояла тверда три. Він настільки розізлився, коли почув, що у Фреда п*ять, то мало не заплакав. Тоді він його зненавидів.
Коли Пітер згадує про цей випадок, то розуміє, на скільки він був по-дитячому дурний. Але саме він заставив їх спілкуватись, а потім перетворив у нерозлучних друзів, як то кажуть «від ненависті до любові один крок».
Далі вони перейшли разом в іншу школу, де постійно сиділи за однією партою і вже були справжніми нерозлучними друзями. Коли Пітеру потрібна допомога, він в першу чергу звертається саме до Фреда, так як вони знають все один про одного і готові допомогти в будь-яку хвилину. Фред ставиться до Пітера аналогічно, він дорожить своїми друзями, цінує їх.
Як людина Фред Тейлор дуже добрий. Він готовий пожертвувати усім, заради інших. Але, на жаль, цією його добротою усі почали користуватися, що перетворило його на злопам*ятну персону. Хоча, все ж, справедливість в ньому перекриває будь-які негативні риси.
Джо Персі. З ним Пітер познайомився коли вже був підлітком. Це сталося на футбольному майданчику. Джо зі своїми товаришами грав у футбол, м*яч вилетів на дорогу, де якраз проходив Пітер. На прохання Джо Пітер подав м*яч і з радістю пішов грати з ними. Після футболу хлопці пішли на свою «точку», де вони завжди збирались. Звичайно ж, запросили Пітера із собою. Він ніяк не очікував того, що зараз станеться. Хлопці з одного ж будинку, в якому він жив, подіставали з карманів цигарки і почали курити, оглядаючись по сторонах. З Фредом він ніколи навіть не говорив на цю тему, саме тому йому було так незвично це бачити: його однолітки брали до рота цю гидоту і потім видихали дим, прямо перед ним. Вони здавались якими дорослішими в той момент. Пітер у будь-яку хвилину міг би піти і розповісти їхнім батькам, що вони тут роблять. Але він був зовсім не такий. Хлопці знали про це, і тому так легко взяли його із собою. Та і його вік не дозволяв йому цього зробити. Хоч він і був підлітком, але вже багато що розумів і, звичайно ж, вважав себе дорослим, як і усі діти його років. Часто через це він сварився з батьками, але тоді ще не розумів цього. Вони його добре розуміли, намагались ставитись до нього як до дорослого, але все ж це був їх син, маленький Пітер. Крім нього в сім*ї Джейсонів була ще Софія, молодша сестра Пітера. Батьки любили своїх дітей однаково, намагались не надавати перевагу комусь одному.
Пітер стояв і думав про те, як сталося так, що батьки недовиховали своїх дітей, і тепер вони тут, стоять і палять… Він віднісся до цього досить серйозно, але ця серйозність швидко закінчилась, коли його роздуми перебив Джо Персі:
- А ти що, не будеш? – запитав він у Пітера.
- Я? – злякано відповів Пітер, - я ще ніколи не…, - невпевнено пробурмотів він собі під ніс і опустив голову, в якій знову виникла величезна кількість думок, що хлопець не знав, за яку з них вхопитись: «Чому він причепився? Чого я взагалі пішов сюди, що я тут забув, на цій їхній «точці»? Чому коли стається щось таке Фреда немає поруч?...» та ще багато інших.
- Ось, бери! – запропонував Джо і простягнув відкриту пачку цигарок Пітеру прямо перед носом.
- Я не курю! – вже чітко і впевнено відповів Пітер і дружньо відштовхнув руку Джо від себе.
- Та заспокойся ти, ніхто не дізнається! – переконував далі Джо.
Інші хлопці попрощались і пішли хто куди, і тепер вони залишились там удвох.
- Ну давай, бери, я навчу!
- Та ні, я не хочу…
- Та давай, для чого жити, якщо не можеш спробувати , хоча б те, що можеш?!
Ця фраза була хоч і банальною, але вплинула на почуття Пітера. Він одразу ж згадав, як колись, у дитинстві, батько взяв його із собою на зустріч з друзями. Там Пітер спостерігав як чоловіки пили пиво і курили. Він ще був малий і тому його це зацікавило. Батько це помітив і жартома запропонував цигарку сину. Пітер часто бачив як батько курить, і тому знав, що з цим треба робити. Він підніс цигарку до рота і, притискуючи її губами, вдихнув. Миттю на очах хлопчика виступили сльози і він почав кашляти, наче туберкульозник. Одразу ж Пітер викинув цигарку і вхопив бокал з пивом, щоб запити. Після декількох ковтків хлопець виплюнув усе пиво, що встиг набрати до рота і почав плакати, відчувши найбільшу відразу у житті. Батько з друзями голосно сміялися, що ще більше злило хлопця. Приїхавши додому, Пітер одразу розповів мамі, що трапилось. Спочатку мати кричала на батька за такі витівки, але коли він пояснив, що зробив це для того, щоб Пітер ще змалку знав, яке воно огидне, вона перестала його звинувачувати і заспокоїла сина.
- Ну та що, бери!? – наполягав Джо.
Пітер, вагаючись, простягнув руку і вийняв сигарету. Джо підніс запальничку.
Коли хлопці попрощалися, і Джо пішов додому, Пітер одразу побіг до Фреда:
- Виходь, я тобі дещо розповім!
- Що?
- Ну виходь я розкажу!
Фред, зацікавлений новиною, швидко одягнувся і вибіг на вулицю.
- Ну??? – одразу ж запитав у Пітера.
- Я тільки-що скурив сигарету!
- Що? – здивовано перепитав Фред, сподіваючись, що це був жарт.
- Да, я тільки-що курив! – радісно кричав хлопець.
- Де ти взяв?
- Джо дав.
- Який Джо?
- Персі, з третього під*їзду.
- Джо Персі? Що ти з ним робив?
- Ну ми з хлопцями грали у футбол, а потім вони завели мене на свою «точку», як вони її називають, і там Джо дав мені закурить.
Пітер подивився на Фреда і побачив розчарування в його очах. Він знав це, бо вже раніше бачив таке, коли наприклад забував про щось дуже важливе для Фреда, і той дивився на нього з образою таким же поглядом.
- Ну добре, мені треба йти в магазин. – промовив Фред і пішов собі, навіть не попрощавшись.
Пітер розумів, що образив його, але думав: «Чого це я повинен перед ним звітуватись і гуляти з тими, кого він схвалить?». Але потім заспокоївся і більше ніколи не курив, що не завадило йому здружитися із Джо. Фред ставився до нього вороже, ніколи не вітався у школі і на вулиці, але так як Персі почав вливатися у їхню компанію, Іред звик до нього, а з часом вони порозумілися і стали хорошими друзями.
Джо Персі був талановитою, багато розвинутою, розумною людиною. Часто Пітер задумувався: «чому така людина як Джо інколи робить такі дурні речі?». Вся справа в тому, що Джо часто вчиняв необдумані дії, які виглядали повністю дурними зі сторони. І хоча Джо був взірцем для друзів, був у ньому «мінус», який всіх просто бісив: він постійно розповідав про себе нереальні історії, наче це все всалося з ним. Часто ці його «життєві події» можна було спостерігати у фільмах або читати у книжках та журналах. Але це ніколи не зупиняло його. Можливо, він був трохи хворим якимсь психічним розладом, думали його товариші. Тому вони ніколи відкрито не сміялись з нього, намагалися вислухати до кінця.
З вигляду Джо Персі був звичайним чоловіком. Любив випити, як і всі його друзі, але в міру і тільки у вихідні. Був одружений на чудовій жінці, вони мали двох дітей, які ще й не підозрювали, що так рано залишаться без батька. Його звичка розповідати фантастичні історії трохи затопталася з часом, хоча після випитих трьох пляшок пива його не можна було зупинити, і навіть коли його вже ніхто не слухав, він все-одно щось там розказував.
Ще у барі були Степан Сайк і Костя Вісновскі. Але вони були настільки вже п*яними, що не реагували геть ні на що.
Друзі просиділи там допізна. Бар закривався опівночі, і тому їм довилося покинути це місце. Чоловіки повиходили на вулицю. Було тепло. Легенький вітерець переміщав вздовж вулиці купку листя. Тут було світло – місяць освічував усе навколо. Також, недалеко від бару були ліхтарі, але від них мало користі.
- Ну що ж, треба йти. – промовив Пітер.
Всі вже були більш-менш тверезі. Пітер Джейсон попрощався з друзями, потиснувши всім руки, і пішов вздовж вулиці, в сторону ліхтарів. Він жив недалеко звідси, тому йшов пішки. Фреді та Джо теж пішли пішки, а Степан та Костя викликали таксі, бо жили на краю міста. Хоч місто було і невеличке, але їм сьогодні було так «в падло» йти.
Частина 2
Пітер Джейсон відкрив двері своїм ключем і зайшов у квартиру. Було темно, його дружина вже спала. Вікторія знала, що чоловік прийде пізно, і тому не чекала на нього, просто залишила їжу у мікрохвильовій і лягла спати. Пітер увімкнув телевізор, щоб хоч якось освітити кімнату, але не будити дружину, і пішов у спальню. Вікторія Джейсон лежала на ліжку. Пітер швиденько переодягнувся в домашню одежу і сів на ліжко біля жінки. Чомусь в його пам*ті почали з*являтися образи і він пригадав той день, коли вони вперше познайомились.
Це було літо. Був дуже жаркий день. Пітер тоді ще вчився в університеті. Тільки-но здавши останній екзамен, він захотів це відсвяткувати. Одразу ж подзвонивши Фреду, пішов у кафе його чекати. Фред прибув десь через двадцять хвилин, і Пітер встиг випити склянку соку. У будь-який інший день вони уже давно взяли б пива або і горілки в честь свята, але сьогодні їм щось завадило.
- Ти хочеш відсвяткувати? – запитав Фред.
- Так, але чомусь не хочу спиртного. Незнаю, може ще рано.
- То може кави, а вже ввечері щось поміцніше, якщо буде бажання?
- О, давай, чудова ідея!
- Сиди тут, я піду замовлю, у тебе ж свято. – жартома промовив Фред, легенько вдаривши друга по плечу.
Фред замовив каву і щось поїсти, і сів на місце. Тоді за вікном вони побачили Вікторію, яка зупинилась навпроти бару і розмовляла по телефону. Пітер сидів і дивився на неї, як на щось фантастичне, із неймовірним захопленням.
- Ей, ти що? Пітер?! – гукав його Фред, але ніяк не міг привернути його увагу.
Пітер ніяк не міг відірвати погляд від неї.
- Ну годі вже! – настирливо кликав його Фред.
- Я ще ніколи не бачив такої красивої дівчини.
- Ну так підійди до неї і познайомся. – порадив Фред. Він хоч і сам ніколи так не робив, але зараз був впевнений, що у Пітера все вийде. – Давай, не втрачай свій шанс.
- Ні…я не можу.
Хоч Пітер дуже хотів би познайомитись з нею, але страх поборов усі почуття і змусив сидіти на місці і не рухатися.
- Вона навіть не стане зі мною говорити. – відмовлявся Пітер.
- Та ти навіть не спробував, а вже доказуєш протилежне. Звичайно, якщо будеш отак сидіти, то вона сама до тебе не прийде.
Не чекаючи відповіді від Пітера, Фред встав із-за стола і пішов на вулицю. Пітер закам*янів. Він здогадався, що Фред надумав зробити. Пітер спромігся вимовити лише кілька слів: «Фред, зараза, тільки спробуй!». Але було вже пізно, його друг відчинив двері і Пітер побачив, що дівчина обернулася до Фреда і щось відповіла. Пітер не чув, що він їй говорить, але здогадувався, що щось про нього, так як час від часу вони дивилися на Пітера. Він був настільки розгублений, що нічого не розумів. Він просто бачив перед собою найкрасивішу дівчину у світі. І тут Фред із нею зайшли у бар і попрямували до столика, за яким сидів Пітер. Офіціант якраз щойно приніс дві чашки кави і дві порції тістечка.
- Ну, Пітер, мені вже треба йти, а ти тут уже далі сам. – із посмішкою промовив Фред і, попрощавшись, пішов.
Дівчина сіла за стіл:
- Твій друг сказав мені, що ти відомий продюсер?!
«Ну Фред!» - подумки промовив хлопець.
- Я… - розгублено почав Пітер.
Дівчина засміялась.
- Та я жартую! Я Вікторія, - і простягнула руку хлопцеві долонею донизу.
- Пітер. – і взяв її руку, легенько стиснувши.
Він запропонував їй спробувати тістечко. Потім вони довго розмовляли і згодом пішли на вулицю. Пітер повів Вікторію гуляти берегом річки, яка протікала через їхнє місто. Здавалося, що Вікторія не мала аж зовсім ніяких планів, гуляла з ним отак увесь день, навіть не дивилась на годинник. Напевно, їй самій це дуже подобалось. Коли настав вечір він провів її додому. Біля дверей її будинку вони поцілувались і Пітер взяв у неї номер її мобільного.
- Ну тоді до зустрічі. – промовила вона до юнака.
- Я тоді взавтра зателефоную!
Коли Вікторія зайшла в дім і закрила двері, Пітер наче скажений почав стрибати, а потім побіг кудись вздовж вулиці.
Ще й досі він пам*ятає, як лежав усю ніч у ліжку не в змозі заснути, увесь час думаючи про неї.
Пітер ніколи не забуває ще й те, що все це сталося завдяки його другу Фреду. Якби не він, то не відомо, щоб зараз було і ним, адже Вікторія його дуже змінила у кращу сторону.
Саме це згадав Пітер, дивлячись на свою дружину. Після цього від поцілував її і пішов в іншу кімнату.
Була вже майже перша година ночі, але Пітер Джейсон ще зовсім не хотів спати, тому надумав дивитися телевізор. Спочатку він зайшов на кухню у пошуках їжі. Відкрив мікрохвильову і знайшов там свою вечерю. Це були бутерброди. Ще він заварив собі міцного чаю і пішов у кімнату з телевізором.
Клацаючи канали він ніяк не міг вибрати, що ж йому дивитися. Це вже почало дратувати, і тому він ще один раз натиснув на кнопку пульта і кинув його на диван. Увімкнувся канал, по якому якраз показували рекламу. «Ну чудово!» - сказав зі злістю Пітер, але вже не перемикав, просто дивився те що є.
Реклами закінчились через декілька хвилин і почався якийсь документальний фільм. Пітер цього не помітив, так як уже почав дрімати. Його розбудив якийсь гучний звук. Пітер подивився прямо перед собою: «…але це не просто сон, коли ви бачите різноманітні картинки, локації, персонажів, - це щось набагато інше, щось фантастично-неймовірне для тих людей, які цього ніколи не відчували, і зовсім звичайне для тих, хто це практикує…». Пітера ця фраза зацікавила і він більше не хотів спати. Взявши бутерброд і випивши чаю, він знайшов телепрограму, щоб поглянути, як називається ця передача. У газеті було написано «01.00 – Час документального кіно: Усвідомлені сновидіння. Подорож у світ підсвідомості». Пітер почав дивитися фільм. У ньому розповідалось про усвідомлені сни: що це, як це діє, як це зробити і таке інше.
Чоловіка завжди цікавили такі речі: НЛО, привиди, різні містичні події. Можливо Пітер і не вірив у все це, так як був невіруючим по собі, але це було дуже інтригуючим для нього, а особливо те, що якраз зараз він спостерігав. Пітер вже колись чув про це, а можливо читав з літератури. Суть у тому, що його це наче притягувало, і хоча, це все було спонтанним, неочікуваним, сталося за період декількох хвилин, але саме ця подія назавжди змінила Пітера і все, що його оточувало, точніше, все те, що оточував Пітер.
Додивившись фільм до кінця, Пітер встав і пішов у спальню. Підлога, якщо це так можна назвати, була вкрита якимись синіми і зеленими квітами, або чимось схожим на квіти. Вони світились, і Пітер визнав, що такого ще ніколи не бачив. Він присів, щоб роздивитись це детальніше. І в цю мить, одна з них «штук» стала більшою, наче розкрилась, і звідти показалося маленьке створіння, яке щось говорило чоловіку, але він ніяк не міг зрозуміти що саме. Він встав і пішов собі далі, як нічого і не сталося, але в той момент опинився посеред моря чи океану. Він стояв на воді, наче якийсь супергерой із фільму. Навколо нього не було нічого, порожнеча, але коли він розвернув голову назад іще раз, то побачив щось темне, і зрозумів, що це вихід. Пітер стрибнув у воду і поплив туди. Далі він стояв у своїй спальні, де на ліжку лежала Вікторія. Вся кімната була якось викривлена, а предмети зависли у повітрі, наче трималися на невидимих ниточках. Чоловік відчув паніку, яка одразу ж перетворилась на цікавість. Тоді він помітив знайому йому річ – його настільний годинник. Він стояв і намагався його розгледіти, але кожен раз, коли він кліпав очима, стрілка годинника показувала все новий і новий час, а сам він міняв колір та форму.
- Що це? – промовив Пітер.
Голос прозвучав так тихо, але достатньо, щоб Пітер зміг почути його і зрозуміти, що він йому не належить. Тоді чоловік різко опинився в кімнаті, де бачив себе сплячого на дивані перед телевізором. Йому це все здавалося цілком нормальним і не викликало зовсім ніякої реакції. Він кружляв у повітрі над диваном. І тільки тоді він подумав «Я знизу». Це був наче подив чоловіка. І тоді він щось запідозрив, почав оглядатися, але навкруги не міг побачити нічого, бачив лише диван і себе. «Та я ж сплю!» - викрикнув Пітер, і одразу ж прокинуся. По телевізору вже йшли реклами. Він згадав свій дивний сон і ту передачу, яку дивився перед тим як заснув. Пітер вимкнув телевізор і пішов у ліжко. Усю ніч він не міг заснути – ну так здавалося йому, увесь час думав про те, що сталося.
Прокинувся Пітер близько десятої години ранку. Він і забув про вчорашній випадок, взагалі нічого не пам*ятав. Йому боліла голова і дуже хотілося пити. Пітер повернув голову праворуч і побачив на столі склянку води. Це, мабуть, Вікторія залишила для нього. Її вже не було у ліжку, Пітер чув, що вона на кухні, напевно, готує сніданок. Ледь вставши на ноги, він пішов у ванну кімнату, щоб прийняти душ і трохи розслабитись.
Після всіх справ, Пітер пішов снідати, на кухню його погукала дружина.
- Як вчора погуляли? – запитала вона у нього.
- Круто – відповів Пітер сідаючи за стіл.
- Ну тоді можеш поїсти. – жартувала вона.
Пітер посміхнувся у відповідь і, почавши їсти, згадав про свій сон. У нього аж виделка випала із рук. Він різко подивився на дружину, чи вона нічого не помітила. Вікторія лише поглянула на нього і продовжила читати свій жіночий журнал про одяг. Пітер задумався: «Блін, це вчора був сон, чи…?». Він сидів і дивився задумливим поглядом у свою миску декілька хвилин.
- Піт, ти чого? – розбудила його Вікторія.
Пітер аж здригнувся, вона його трохи злякала.
- А, та так, нічого. Дуже смачно, до речі!
Він і далі думав про це, але не хотів нічого говорити дружині, так як думав, що це лише випадковість і такого більше не буде. Та і розповідати там не було чого. Але це змусило чоловіка думати про це де б він не був.
Пройшли вихідні. Ніколи ще Пітер так не чекав понеділка. Вдома в нього не було коип*ютера і тому і не було інтернету, а він дуже хотів вияснити, що ж це було. Вчора вночі йому навіть здалося, що це знову повторилось, але прокинувшись, він зрозумів, що це був звичайний сон. Йому наснилось, що він був грабіжником, від когось утікав, і тоді він сказав сам собі: «Я ж сплю, це все сон!». Але так нічого і не сталось, він просто далі бачив сон, так, наче сам не захотів відкрити для себе щось нове.
Пітер працював у рекламному агентстві. Він займав стандартну посаду своєї фірми – був менеджером. Спочатку, коли тільки влаштувався на роботу, то повністю не розумів, що тут треба робити. А потім з часом звик – цілий день сидіти за ком*ютером, подавати звіти, шукати в інтернеті якусь інформацію – ось і є його робота.
В понеділок вранці Пітер встав перший. Таке рідко можна було побачити. Він швиденько зібрався і пішов на кухню випити кави. Пітер згадав, як колись ішов у перший клас першого вересня: ще з самого ранку всі в домі метушилися. Мати бігала з кімнати в кімнату, перекладаючи якісь речі, батько, не знаючи, що йому робити, теж ходив по дому туди-сюди. Сам Пітер ще в шість ранку був на ногах. Він і досі не розуміє, чому встав так рано. І отак до половини восьмої всі бігали по хаті, наче грали у квача, а потім, нарешті, сіли снідати.
- Пітер, ти чого так рано встав? – запитала Вікторія.
- Та не знаю, так просто, на роботу.
Пітер швиденько зібрався, попрощався із дружиною і пішов на зупинку.
Взагалі, Пітер завжди знав, що йому із Вікторією дуже пощастило. Вона була для нього ідеалом жінки: добра, розумна, красива… Він часто задумується(він, безперечно, дуже часто думає): «Як так вийшло, що така красива, «висока» дівчина почала зустрічатися з таким звичайним, простим хлопцем?».
Вікторія і справді була такою. Вона ніколи не намагалася виділятися з-поміж інших, але в неї це виходило саме по собі. З самого дитинства її виховали як порядну, самостійну, турботливу, не байдужу до інших людину. Вона ніколи не думала тільки про себе, завжди дбала про інших. Про це говорить навіть той факт, що Вікторія ще зі школи почала займатися волонтерською діяльністю – допомагала людям, віддавала все, що могла як духовно і фізично, так і матеріально. Вона була скромною дівчиною, проте «заставляла всіх чоловіків оглядуватись їй вслід». Вона була дуже гарною дівчиною, такою вона і залишилася, ну по меншій мірі для Пітера, а що думають про це інші їй було не важливо.
Вікторії було близько тридцяти років, вона була молодшою від свого чоловіка на два роки. Виглядала вона наче двадцятилітня студентка. Їй так завжди і казали подруги та й знайомі. Вона, зі скромністю, відмовлялася, наче їй просто роблять компліменти, хоча всі насправді дивувались щодо цього.
Волосся її було темно-світле, на сонці відбивало золотистим, яскравим сяйвом. Від природи вона була злегка смуглявою, що підкреслювало її красу. Очі в неї були зелено-синього кольору. Колір мінявся в залежності від настрою, а може від погоди, Пітер міг тільки здогадуватись. Він просто тонув у них, коли дивився Вікторії в очі. Йому завжди здавалося, що вони наче витягують із нього все погане, і він відчуває себе щасливим, повним енергії і любові.
Пітер Джейсон прийшов на роботу перший всіх. Швиденько сів за своє місце і включив комп*ютер. В інтернеті, на пошуковому сайті ввів «усвідомлене сновидіння». Він і не думав, що це таке відоме явище. На моніторі з*явилася неймовірна кількість інформації. Кожне посилання розповідало про щось нове. Він дізнався, що це явище досліджували вже багато вчених, а писати чи згадувати про це почали ще до початку нашої ери.
Пітер і не помітив, як всі його колеги вже посідали на свої місця і працювали, а коли нарешті підняв голову і подивився на годинник, то зрозумів, що це його не на жарт зацікавило, адже була вже четверта година дня. Пітер пропустив обід і вже через годину треба було йти додому. Чоловік сидів ще декілька годин за комп*ютером, а потім, нарешті, пішов додому. Цілий день він провів на роботі, нічого не зробивши.
Всю дорогу додому він думав про сни. «А якщо зі мною це траплялося і раніше? Може, я просто забув, так як забуваю звичайні сни?». До сьогоднішнього дня Пітер не знав про це конкретно нічого, так, тільки чув якусь убогу інформацію, яка «влетіла в одне вухо і вилетіла з іншого». А тепер він, прочитавши цілу купу статей за один день, вважав себе уже більш посвяченим у цю справу.
- Чому так довго? – запитала його дружина. Вона вже звикла, що приходить додому, а Пітер уже там чекає на неї. Сьогодні все було навпаки.
- Та затримався на роботі. – Пітер вагався, казати про його нове захоплення дружині чи ні. Він боявся, що це може бути лише на короткий час, а потім він про все це забуде, наче сон. І саме тому не хотів розповідати їй про це.
- Щось сталось?
- Та ні, просто хотів закінчити звіт сьогодні, щоб завтра прийти додому раніше.
- Ясно…
Перед сном Пітер увесь час думав, як би було чудово ще раз відчути це, усвідомити себе у сні. Він вже уявляв, що зробить, адже знав, на що здатна його уява. Пітер ще не читав великих, наукових, обґрунтованих праць, він лише переглянув якісь статті, думки людей, які це практикують і мають певний досвід у цій сфері. Але і з цього вже дещо знав. Знав, наприклад, що сон ділиться на певні фази, що необхідно використовувати певні методики, що досягти результату, і те, що таких випадків, як у нього безліч.
Разом з цими думками він і не помітив як заснув, хоча намагався зафіксувати момент переходу свідомості зі стану бадьорства у стан сну або дрімання. Він, звичайно, знав, що треба довго цьому вчитися, дотримуватись певних правил, щоб у нього все вийшло. Не можна так просто взяти і зробити це. Потрібно старатися, жити цим і тоді, можливо, щось і станеться, і то це не факт.
Вранці Пітер не пам*ятав, що йому наснилось, але все-одно був певен, що це був би просто сон. На роботу він вже не спішив, трохи розслабився. І якби він усвідомив, що спить цієї ночі, то, може, усе пішло б інакше. А тепер чоловік почав скептично до цього ставитись, наче втратив у це віру.
Так пройшов ще один тиждень. В п*ятницю Пітер зустрівся зі своїми друзями, як завжди. Прийшли Фред та Джо. Степан та Костя виїхали за місто у справах, мабуть, десь у відрядження.
Друзі вирішували, куди підуть і що будуть робити.
- Джо, що з тобою, ти виглядаєш втомленим? – поцікавився Пітер.
- Та нічого, куди підем?
По ньому було видно, що не все гаразд, але чоловіки не хотіли діставати його ще й своїми запитаннями.
- Ідем пограєм в більярд! – запропонував Фред і всі одразу ж погодились.
Вони пішли у бар, де завжди проводять час.
Провівши декілька партій за грою, Пітер попрощався з друзями і пішов додому. Фред і Джо хотіли ще трохи посидіти, тому замовили собі пива і сіли за столик.
Частина 3
Пройшов один рік. Друзі, які завжди засідали у барі і веселились, зараз стояли всі у чорній одежі з похмурим виглядом. Стояли всі в шеренгу, дивлячись вперед. Стояли всі, крім Джо. Його не було, і його вже не буде ніколи. Всі вони стояли на похоронах свого друга. Джо Персі, енергійний чоловік, душа компанії і просто чудовий друг більше ніколи не повернеться. Зіткнувшись із камазом на черговому виїзді по роботі, він попав у лікарню, де, через декілька годин боротьби за його життя, помер.
Пітер стояв і дивився вперед, але одночасно не бачив нічого. Йому було тяжко, хоча, як і всім. Але Пітер чомусь згадав про своїх батьків. Ще недавно, років три назад він приїздив до ним по вихідним, пив чай, балакав про різні новини. А тепер їх нема. І нема Джо. Це наштовхувало чоловіка на різні думки.
Дружина покійного Джо відійшла у бік, бо не могла справитись із собою. Для неї це було найтяжче. Всім було боляче сьогодні. Темні хмари і невеличкий дощик додавали відчуття скорботи за Джо. Було дуже багато людей. Всі його любили, він був хорошою людиною.
Поховання закінчилось. Друзі хотіли б піти десь посидіти, подумати, випити і погорювати за другом, але все дуже змінилось на гірше. Та й до того ж їх улюблене місце, невеличкий бар, який пропрацював шість років, аж до 2013, закрили з невідомих їм причин. Можливо, через пріоритети власника, але ж воно було прибутковим місцем, там завжди було повно клієнтів.
Тепер Пітер залишився лише із Фредом. Костя Вісновскі та його друг Степан Сайк переїхали в інше місто. У них там був бізнес, і до того ж, процвітаючий. Ще давно вони мали великі плани, нічого не розповідаючи іншим. А потім просто поїхали геть, не попрощалися, тільки зателефонували Пітеру. Вперше, за останні пів року вони побачились на похоронах друга, які не могли пропустити. Пітер і Фред не розмовляли з ними, та й ті двоє також не горіли бажанням заводити бесіду, тим паче сьогодні. Пітер зрозумів, що зовсім не знав своїх друзів. Він знову помилився у людях, яким довіряв.
Пітер утішив дружину покійного, запропонував переночувати у них, але та відмовила. Тоді він з Вікторією пішли додому. Все виглядало якимсь іншим, якимсь похмурим. Вікторія запропонувала чоловіку поїсти, але той відмовився. Вона була знайома з Джо, але не знала його настільки, щоб плакати на похованні. Вона відчувала більший смуток за свого чоловіка, якому було важко пережити таку втрату, аніж за самого Джо. Вікторія мала йти на роботу, так як був будній день, і вона просто відпросилася.
- Мені треба йти, ти справишся тут сам?
- Так, звичайно, йди, а я, напевно, піду полежу.
Вікторія одяглася і швиденько побігла на роботу. Пітер залишився вдома. Його відпустили на цілий день. Він пішов у спальню, впав на ліжко і миттю заснув, так, наче не спав декілька днів.
- Пітер, ти приходив до мене на могилу? – запитав у нього Джо.
Тільки тоді він помітив, що знаходиться у старому барі, а поруч з ним сидить Джо, але виглядав він якось страшно, лице його було обдертим, навіть згнившим, і було видно червів, які лазили там туди-сюди. Одяг був незрозумілим. Це Пітер не міг зрозуміти: Джо сидів прямо перед ним, але він не міг розгледіти його одяг…
- Пітер, ти приходив до мене на могилу? – пролунало ще раз, але вже позаду нього.
Пітер обернувся і нікого не застав, просто темнота. Він подивився ще раз на Джо. Його рот був відкритий і звідти виглядало щось схоже на пацюка. Це була жахлива картина, але вона не турбувала його. Пітер все ніяк не міг розгледіти Джо, а потім помітив що і його тут нема.
- Пітер, ти приходив до мене на могилу??? – вже грубо питав хтось, але голосом схожим на голос Джо.
- Ні. Я не приходив нікуди. Ти помер тільки сьогодні! – дивлячись на Джо промовив Пітер.
- Я помер. А ти зараз спиш!
Після цих слів, сталось те, чого Пітер чекав уже цілий рік.
- Я сплю! – скрикнув він і підскочив.
Все навколо почало змінюватись, але не зовнішньо, а якось внутрішньо, так думав чоловік. Стало набагато світліше і приємніше. Пітер тепер міг розгледіти Джо. Це і справді був Джо. Пітер підбіг до нього, і хотів був уже схопити і обійняти, як тут відскочив…
- Ти ж помер!
- Але ж я тут.
- Так, але це лише сон.
- Так, і я живий.
Пітер обернувся і побачив позаду себе Фреда. Він хотів погукати його і показати йому Джо, але зрозумів, що це марно, це ж лише сон, і всі вони просто примари, яких він сам і створює своїми думками. Тоді Пітер уявив Вікторію, але її не було. Він не знав як створювати образи, він тільки подумав про це як Джо заговорив:
- Хочеш я навчу тебе, друже.
- Навчиш чому?
- Я можу навчити тебе всьому, що ти тільки захочеш.
- Пітер, прокидайся, ти так увесь день проспиш, - будила чоловіка Вікторія, яка щойно повернулась з роботи.
- Джо, ти де? Джо, - кричав через сон Пітер, а потім прокинувся і зляканими очима подивився на неї.
Вікторія зрозуміла, що сталось, вона подумала що Пітеру наснився страшний сон про його покійного Друга, і тому пригорнула до себе, але вона була не права, йому нічого не приснилося, так думав сам Пітер, це був не сон, це було щось більше, щось сильніше, щось те, що не даватиме йому спокою усе подальше життя.
- Пітере, заспокойся, це ж я, твоя Вікторія.
Пітер нічого не відповів, тільки думав, що ж це все-таки було. « Я можу навчити тебе усьому, що ти тільки захочеш» - лунало у нього в голові.
Вікторія пішла готувати вечерю. Пітер приєднався до неї і допомагав. Їй було важко бачити чоловіка у такому важкому стані, але не було б таких слів, які могли заспокоїти після такого. Він хотів розповісти їй усе, але, на його думку, це було безглуздо, для чого це розповідати, ще нічого не сталось, це просто сон, всі бачать сни, нічого особливого не сталось – запевняв він себе.
Вночі, коли вони вже полягали спати, Пітер все думав про те, якби ще раз побачити Джо. Довго чекати не довелось, і попри те, що він спав удень, Пітер заснув швидко. Він опинився на кладовищі. Його оточували всі ті, хто оточував на похоронах вранці, але було тихо, навіть безшумно. Всі стояли з опущеними головами. Пітер спробував заговорити з Фредом, але нічого не вийшло: коли він відкривав рот і пробував вимовити слово, щось перебивало його, він сам не розумів, що саме. Тоді він поглянув на труну, яка стояла перед ним метрів за п*ять. Він приготувався до найгіршого, що і сталось, хоча, це, можливо, і найкраще, хтозна. Ще секунду подивився він туди, як кришка гробу відкрилась і звідти показалась рука. Всі і далі стояли спокійно, окрім Пітера, звісно ж. Він розумів де він, що це лише сон, але все одно страх заповнив його почуття. Далі показалась ще одна рука, і після цього сам Джо. Він дивився на Пітера.
- Бачиш, всім байдуже на мене, всім, тільки не тобі.
- Джо, я не розумію, що тут коїться. Ти ж помер. ( Пітер не зрозумів, чому сказав цю фразу, адже знав що спить, можливо, щоб сказати взагалі хоч щось).
- Мій старий друже, Пітер. – вилізши з труни сказав Джо. – Ти завжди був для мене найкращим другом, опорою, таким і залишишся, уже не там, але тут.
Пітер від цих слів відчув якусь тривогу.
- Я не зовсім розумію, що коїться.
- Ти просто спиш.
- Так, але якщо я сплю, чому я не можу керувати процесом, чому ти розмовляєш так, наче я прийшов у твій світ, а не ти у мій?
- Бо так і є!
- Що? Ні. Це не можливо. Ти всього лише моя уява, моя фантазія. Я створив тебе. Ти помер і це все.
- Я так не думаю.
- Чому ти це говориш. І взагалі, чому я маю тебе слухати?
- Тому що ти повинен. Це ж для твого добра.
- Що ти говориш? Я сплю. І нічого мені не буде. Я можу прокинутись у будь-який момент.
- Ну давай, спробуй.
Пітер розізлився на Джо. « Чому він так себе веде, це не Джо!» - хотів подумки промовити він, але його голос лунав на усю вулицю, на якій вони стояли. І тоді Пітер зрозумів, що це його думка, вона в нього в голові, і він сам, це він, якого створив справжній Пітер - лише його думка в голові.
- Я Джо, я той самий Джо Персі. Пітер, не засмучуй мене, не говори більше так.
Пітер намагався ні про що не думати, аби не привертати увагу. Він хотів лише прокинутися. Колись у дитинстві, коли йому снились жахи, він просто, не усвідомлюючи, що спить, з усієї сили зажмурював очі і коли відкривав їх, то розумів, що уже прокинувся насправді і лежить на ліжку у своїй кімнаті. Так він зробив і зараз: зажмурив очі і, потримавши так декілька секунд, відкрив. Він лежав у своїй спальні, а поруч із ним Вікторія.
«Ну от і все!» - з радістю подумав Пітер, в ту мить, коли до кімнати зайшов маленький хлопчик і погукав пальцем Пітера піти з ним. Вони зайшли в іншу кімнату. Це вже не був будинок Джейсонів, це була якась стара занедбана халупа, посеред якої стояв невеличкий диван, на якому сидів, як ви вже здогадались, Джо.
- Ну що? Тепер що скажеш?
- Джо, що коїться? Я не розумію? Чому я не можу прокинутись?
- Тому, що я не дозволяю тобі.
- Що? Що ти таке кажеш? – Пітер запанікував і засміявся, - я тут хазяїн, - впевнено додав він.
- Пітер, я розумію твоє занепокоєння, але ти помиляєшся. В цьому світі немає хазяїна, немає прислужника, немає нікого, ми тут ніхто, нас немає, але водночас ми тут. Можливо, ти колись це зрозумієш, а може й ні.
- Джо, будь ласка, перестань це робити. Я хочу прокинутись! – вже викрикнув він.
Джо подивився йому в очі. Пітеру все здавалося справжнім. Не було ніяких відмінностей між реальним світом, якби не мертвий Джо перед ним, він би міг і заплутатись.
- Добре, Пітер. Можеш йти, але завтра я хочу побачити тебе знову.
Пітер нічого не відповів, він хотів, але злякався, злякався, що той його не відпустить.
Пітер прокинувся. Уже був ранок. Він ще сумнівався, чи не спить і досі, але потім подивився на дружину і трохи заспокоївся. «Це дурня якась, це просто безглуздо!!!» - думав Пітер. Він був злий, перш за все на себе, на свій мозок, який дозволив такому статись. «Це ж був мій сон, чому я не міг його контролювати? Чому Джо?» - і тоді він згадав його останні слова: «Завтра я хочу побачити тебе знову». « Блін, а якщо це станеться ще раз? Ну і що??? Це ж сон!!! Це ж мій сон! Я його контролюю! Який світ, це лише моя ілюзія, мої спогади та фантазії!!!! Це така дурня!!!» - запевнив себе Пітер і вже зі спокійною душею встав і пішов на кухню. У його думках все ще залишались сумніви, але він не звертав на них уваги, ну по меншій мірі намагався не звертати увагу.
День пройшов швидко. І ось настала ще одна ніч. Тепер сумніви заполонили всі думки Пітера. Вікторія вже спала, Пітер теж хотів спати, тримався з останніх сил, обдумував кожну деталь, яка могла б статись, обдумував, що б сказав Джо, і таким чином не помітив як заснув. Як і треба було чекати, йому снився сон. І це був усвідомленний сон. Одразу ж. Без усяких тренувань, методик та іншої нудної програми. Він просто заснув «там» і прокинувся «тут». Джо не було. Пітер сидів на стільці десь посеред людного місця, напевно, десь біля ринку. Це місце було йому знайомим, він знав куди ведуть вулички, але ніколи ще тут не був у реальному житті, і він це знав. Люди були незнайомі. Раптом біля нього сів якийсь чоловік. Він не дивився на нього, боявся що то Джо. Але чоловік виявся якимось старцем, який посидівши, пішов собі геть. Пітеру стало легше. Він встав і пішов прямо по вулиці, роздивляючись усе навкруги. Його неймовірно дивувало те, як усе збігається зі справжнім світом. Не було нічого, що могло б виказати сон. Все було справжнім: запахи із прилавків з їжею біля ринку, звуки людей, відчуття… Пітер провів рукою по стіні якоїсь будівлі. «Все настільки реальне». Він навіть трохи злякався чи спить взагалі, але потім згадав, як боявся заснути, щоб не зустріти Джо, і заспокоївся.
Пітер опинився десь на березі якогось озера. Вода була прозорою, і було видно на дні якісь камінці, які світилися зеленим світлом. Пітер хотів піти за ними, він знав, що тут можна хоч жити під водою, це ж лише сон, нічого не буде.
Раптом він почув знайомий голос. Знову він був біля ринку. Десь серед купи людей лунав голос, який він уже десь чув. «Ну звичайно, я так і знав» - подумав він, і побачив серед людей Джо. Він стояв і дивився на Пітера.
- Чому ти це робиш?
- Роблю що? – відповів Джо.
- Чому переслідуєш мене, не даєш проходу?
- Я тебе не переслідую. Ти ж сам казав, що це твій сон, а отже, це ти мене створив, не так?
- Так, але я не створював тебе, я не хочу тебе створювати!
- Але чому? Це єдиний спосіб нам бути разом, після тієї аварії, пам*ятаєш? О Боже, це було так давно, а я й досі пам*ятаю, наче вчора…
- Джо, це сталося декілька днів тому…
- Ні. Це ти так думаєш. Я ж краще знаю…
- Ні, Джо, я знаю краще, я живу в реальному світі, я був у тебе на похоронах, і я зараз говорю з мертвим другом. Повір, я знаю.
Джо подивився на Пітера недовірливим поглядом, наче показуючи, що не всилі щось довести.
- Пітер, ти багато чого ще не розумієш, тобі треба навчитися тут жити, я б міг би тебе навчити…
- Тут жити??? ТА ГОДІ ВЖЕ ГОВОРИТИ ЦЮ МАЯЧНЮ!!!! Забирайся геть, ти тут ніхто, я тут хазяїн!!!!! – кричав Пітер увесь голос на примару свого колишнього друга.
- Ти помиляєшся, я вже казав тобі. І ти нікуди від цього не дінешся, тебе прийняли, тому ти повинен бути вдячним.
Пітер розумів, що це все тупа маячня, це він говорить сам із собою. Якщо спить він, значить і Джо це теж він, уява його мозку, нічого більше. Подумавши про це, Пітер трохи заспокоївся. Він пішов собі прямо, не зважаючи на слова Джо, а потім обернувся і промовив:
- Це мій сон, і я зможу припинити це будь якої миті. Я можу стерти тебе звідси, і тебе більше не буде і не буде нічого…
Сказавши це, Пітер боявся, аби Джо не промовив щось типу «Ти нічого не можеш, - або, - Ну давай, спробуй», але він стояв і дивився на нього посміхаючись, наче не вірив жодному слову і знав, що такого не буде, наче все знав наперед.
Пітер пішов геть. Він хотів прокинутися, але ніяк не наважувався спробувати. «А якщо я не зможу?» - думав він. Він знав, що це лише погіршує справу, його ці нікудишні думки, настанови. Тоді він враз прокинувся від чийогось доторку. Вікторія будила свого чоловіка на роботу.
- Ей, вставай, соня, вже час на роботу.
- Джо? – перелякано скрикнув він, а потім відкривши очі побачив її.
- Тобі знову снились кошмари?
- Ні. Так. Я незнаю… Щось відбувається зі мною там…
- Де там? – із зацікавленістю запитала Вікторія.
- Ти колись чула про усвідомлені сни?
- Та ні напевно, а що?
Він ніяк не міг наважитись розповісти їй, але все ж зібрався і почав:
- Перший раз це сталось десь рік назад. Я заснув, і потім зрозумів, що сплю… Це так і було, але лише на одну мить. Потім були нікчемні спроби це повторити, але нічого толком і не виходило. І ось, з учорашнього дня, фактично після похорон, це знову трапилось, уже три рази, кожен раз, коли я засинаю…
- Ну це цікаво, я рада за тебе.
- Та ти не розумієш! Щось не так. Я бачу там Джо. Я усвідомлюю, що сплю, але не можу контролювати хід подій. Джо говорить, що це якийсь інший світ. Я запевняв його, що це лише мої думки, але він не слухає…
- Пітере, це лише сон.
- Так, ти права. – відповів Пітер. Він зрозумів, що Вікторія не розуміє про що він говорить, і тому вирішив більше не розповідати.
- Я розумію, що зараз у тебе важкі часи, але ти повинен змиритися з його смертю і все.
- Так, так, звичайно, - відмовлявся чоловік.
- Ну все, вставай, запізнишся.
Джейсони поснідали і розійшлися на роботу.
Пітер думав про це увесь час. «Ну що ж, сьогодні вночі перевірю, що буде далі, можливо, Вікторія права, можливо, я просто не хотів визнавати того, що Джо більше нема». Але він помилявся.
- Пітер! Пітер! – гукав його Джо.
- Не чіпай мене, тебе нема, ти лише моя уява!
- Не ігноруй мене, тобі ж краще не робити цього!
- Що? Чому це?
- Потім сам побачиш чому.
- Не буде ніякого потім!!! Зрозумів! Тебе нема, я не хочу більше бачити тебе!
- Не кажи так, я можу образитись.
- І що? Мені байдуже тебе тут нема, ти нічого не можеш зробити!!!
- Ти впевнений???
- На всі сто!!!
Пітер відчув неймовірну біль у грудях. Щось стискало їх, наче залізними кулаками, зсередини.
- Припини!!! Припини це! – кричав Пітер.
Навкруги не було нічого і нікого, просто пустота, за якою Пітер не бачив і себе, лише відчував нестерпний біль.
- Ти і досі думаєш, що це лише в твоїй голові?
- Припини це негайно! – з упевненим тоном промовив Пітер, але це нічого не дало.
- Я припиню, якщо забереш свої слова назад!
- Ні, пішов ти! Тебе нема. Це я тебе створив!!! Моя голова. Я не хочу більше тебе знати! Забирайся!!!!!!
Біль припинився. Пітер побачив, що знаходиться в якомусь лісі. Джо вийшов із-за дерев:
- Ти ще й досі не зрозумів?
- Заткнись!
- Така можливість не кожному випадає! Я б сказав взагалі нікому, окрім тебе, можливо. Ти розумієш, що тут відбувається???
- Так, я сплю, це все! Ось що тут відбувається!
- Пітер, ти розумний чоловік! Ти думаєш, що це всього-на-всього звичайний сон, який бачать інші люди?
- Ні, це незвичайний сон, усвідомлений, але й його бачать інші люди.
- Ні, Пітер, це не просто усвідомлений сон.
- А що ж тоді?
- Ти повинен це сам зрозуміти, тому я тут! Так, я визнаю, що я лише твоя фантазія, і ти міг би мене позбутися, але не зараз, ти ще не вмієш цього робити. Я тут для того, щоб ти зрозумів, що це великий дар, так би мовити, для тебе. Це не просто сон, Пітере, це найважливіше у твоєму житті, скоро ти все сам зрозумієш!
- Я не хочу нічого розуміти, я просто хочу жити як всі і припинити це. Я більше не хочу цього.
- Ти хочеш. Я знаю. Адже я - це ти, це твої думки, це..
- Ти мої думки! Я ж казав.
- Так, ти казав, але це трохи більше ніж думки.
- Ти все те, що я думаю і уявляю. Ти можеш все?
- Так, я можу все!
- Де я тоді?
- Ти в «цьому» світі. У своєму «другому світі», ти розумієш про що я?
- Це підсвідомість?
-Так!
І тут Пітер прокинувся. Він був просто приголомшений почутим. Він не вірив, що це правда.
Сьогодні Пітер на роботу не вийшов. Він пішов до інтернет-клубу, щоб знайти всю можливу інформацію щодо цього питання. І він її знайшов. Її там безліч.
Вікторія повернулась додому і побачила щось нове у їхній квартирі.
- Це що? – запитала вона.
- Ноутбук.
- Так, я бачу, що це ноутбук, де ти його взяв?
- Купив, звісно ж.
Пітер розумів подив дружини, вони вирішували усі питання разом, особливо ті, які стосуються покупки чогось нового.
- Чому ж мені нічого не казав?
- Вибач, але мені терміново потрібна ця штука для роботи, - він збрехав, бо не хотів, щоб його дружина думала, що він божевільний, чи щось у тому напрямку.
- Все одно ти міг хоча б зателефонувати…
- Так, я знаю, вибач, але я так захопився цією покупкою…
- Ага, авжеж. Ну добре, закругляйся, я зараз приготую щось вечеряти.
- Добре, - відповів чоловік, але закруглятись і не думав, мало того, це був лише початок його «роботи».
Пітер читав найвизначніші праці по психології, снах і всьому, що має хоч якесь відношення до його ситуації.
- Любий, ходімо вечеряти, - гукала його дружина.
- Іду, - відповів він і пішов на кухню.
Почалися досліди Пітера. Тепер він бачив усвідомлене сновидіння кожної ночі, або, як він уже пояснював дружині, кожного разу, коли засинав. Інколи там був Джо, але нічого не робив, більше не чіпав його. Більшість снів була пізнавальною для Пітера. Спочатку він вивчав усе навколо: просто ходив по різних місцях, куди заносила його фантазія. Він роздивлявся кожну дрібничку, так, наче вивчав щось важливе, хоча, з іншого боку, це так і було.
Пітер опинявся, де тільки можна було уявити. Ось одного разу він прокинувся посеред високої гори. Він не чув про неї ще ніколи, хоча непогано знав географію. Одразу ж зрозумівши, що спить, чоловік стрибнув з неї і полетів, наче птах. Спочатку він ніби падав, але згодом, силою думки заставив себе летіти вгору. Спочатку це було не просто і він прокидався він страху розбитись. Але зараз, коли він навчився контролювати свої сни, це було раз плюнути. Пітер летів у повітрі, розглядаючи землю і малесеньких людей, які бігли за ним, наче за чимось невідомим. Ніколи в реальному житті він не літав, а тут міг це робити хоч кожен день, точніше кожну ніч. Не було тут ніяких меж, і Пітер почав цим користуватись. Польоти у повітрі, стрибки з висоти – це було лише початком.
Пітер тепер не міг відірватися від свого захоплення, свого нового хобі. Джо спостерігав за цим всім. Пітер бачив його, але переконував себе, що це він дозволяє йому тут знаходитись, все залежить тільки від нього. Джо це знав, а от Пітер ще поки ні, він цього не знав, більше того він в це не вірив, хоч і намагався себе переконати.
Спочатку все йшло як по маслу. Ввівши в Гугл якусь фразу стосовно сновидінь, він читав все нову і нову інформацію, всмоктуючи в себе усе, що тільки можна. Так проходили дні, тижні, місяці… Це вже почало впливати на реальне життя Пітера, особливо це помічала Вікторія та Фред. Але його це турбувало не так, як те, чим він займався після заходу сонця.
Пітер навіть навчився миттєво засинати, тільки-но прикладе голову до подушки. Він зустрічався із різними людьми: відомі співаки, музиканти, філософи, науковці. Він розмовляв з ними на різні цікаві теми, а потім, коли вже прокидався, розумів, що цього, про що він тільки-но розмовляв у сні дотепер не знав, він не розумів як таке можливо. Спочатку він заперечував це тим, що все що він виніс зі сну несправжнє, а отже це просто безглузді балачки, якісь нереальні теорії. Але, коли він почав перевіряти почуте в інтернеті, то зрозумів, що це правда. Він сам це придумав уві сні, і це так і є. Ну звичайно він не придумав нічого нового, але і того, що вже відомо він не знав раніше. Це дуже насторожувало Пітера, і тому він не наважувався більше розмовляти з будь-ким «там», просто вивчав образи.
Це було кожну ніч. Він просто не міг уже спати як звичайна людина. Інколи він навіть хотів не бачити сон, але це вже було не можливо. І кожен раз він усе пам*ятав, кожен ранок він переповідав увесь сон подумки. Йому вже не треба був будильник, він прокидався точно тоді, коли хотів.
- Що з тобою, любий? Останнім часом ти сам не свій? – питала у нього дружина.
Так і було, останнім часом. Він почав відмовлятися від зустрічей з Фредом, а коли той наполягав, Пітер відводив на нього максимум хвилин двадцять. З Вікторією він майже перестав спілкуватись, вранці на роботу, ввечері одразу ж до ліжка, на вихідним майже увесь час спить. Це почало дуже турбувати його дружину.
- Ні, ні, все нормально, - відмовлявся Пітер.
- Пітере, я хвилююсь, розкажи мені, що з тобою…
- Я тобі вже казав колись, але ти мені не віриш, думаєш, що я говорю дурниці.
- Я так не думаю, я вірю тобі…
- Віриш?
- Звичайно! Розповідай.
- Нема що розповідати. Я навчився усвідомлювати себе у сні. Я навіть і не вчився, воно саме до мене прийшло, разом із Джо, пам*ятаєш, я розповідав.
Обличчя Вікторії змінилося, Пітер помітив це. Вона подивилась на нього, як дивляться на хворих, у яких немає надії на порятунок.
- Пітер, Джо помер уже так давно, годі вже.
- Ти не розумієш мене, я ж кажу.
- Я хочу тебе розуміти, але це важко, коли ти розповідаєш про такі речі.
- Але це так, це правда. Коли я лягаю спати, для мене відкривається «новий світ», там все як тут, але водночас усе інше, розумієш? Я там Бог, я можу усе, усе чого б не зміг тут, у реальному світі!
- Але ж це все одно просто сон, - заперечувала Вікторія.
- Так, - розчаровано промовив Пітер, - це просто сон.
Після того він ніколи не розповідав їй про своє заняття............ продовження у наступному файлі
