Пам’ятаю, на нашій вулиці жив колись дядько Левко, в його був кінь, котрого звали Чалий і добра безтарка була, на гумових колесах. Дядько Левко, по найму, возив мерців на кладовище, як зараз катафалка, тим і годувалися всім сімейством. Кінь був норовистий – з чужих рук не візьме навіть жменю вівса, а ще, без траурної музики місцевого духового оркестру, з місця не рушить, хоть убий, всім давав заробіток. О-о-о, такий був кінь, Чалий. Після церемонії поховання, як водилося здавна, були поминки, де дядько Левко напивався вусмерть, сідав у безтарку і, гаркнувши: «Но-о, Чалий, дома здохнеш!» - падав замертво. Кінь шлях додому знав завжди, сам копитом відчиняв ворота, в’їжджав у двір і голосно, що й мрець почує, іржав: «Господар приїхали».
Після смерті господаря, невдовзі, і Чалий пішов за ним. Вірний був кінь, розумний…
