***
Інколи так буває. Білі хмари на фоні синьої стелі неба замінює сіра свинцева стеля зими. Ти прокидаєшся зранку, а білий пух снігу накриває вулиці, навколишні будинки і дерева. В такі моменти особливо гостро відчуваєш самотність. Білі пластівці снігу повільно лягають на землю і ти спостерігаєш за ними в дивному стані зимової передноворічної медитації. Ніж ранковою кавою і сигаретою, цей момент – рідкісна мить абсолютного умиротворення. Абсолютної пустоти.
***
Інколи так буває. В тебе двоє чудових дітей, які інколи доводять до сказу і чоловік – щось середнє ніж тупою свинею і звичайним негідником. У вас давно кожен живе своїм життям. Ти знаєш про усі його походеньки і любовні пригоди. Але тобі на усе наплювати. Та і ти не свята. Єдине, що вас тримає разом – діти. Квіти життя, за ради яких можна витримати усе. Ти з самого ранку на кухні. Збираєш їх до школи. Виступаєш у ролі миротворця у одвічному ранковому питанні «кому ж першому іти до ванної»? Тому тобі начхати що ж там за вікном? Перший сніг, дощ, або ж черговий кінець світу, який знову пророкують на початок нового року. Яка різниця? Усе одно спокій і умиротворення тобі лише можуть снитися.
***
Інколи так буває… З протилежних кінців міста, на зустріч один одному виходять двоє людей. Чоловік і жінка. Їх розділяють кілометри бетонних коробок, асфальту, дзеркальних вітрин, в яких пропонують щастя за помірними цінами із знижкою. Вони виходять з різних кінців міського лабіринту, заповненого людьми, які завжди поспішають, щоб зустрітися.
***
Відстань між ними кілька десятків метрів і сніг, що повільно спускається з неба. Він іде за нею позаду. І наче в лихоманці намагається згадати знайомі золотаві кучері, обриси стану і плавність ходи.
― І чому з жінками так важко? Чому, коли потрібно з ними заговорити, особливо з тими, що подобаються, усі слова десь губляться? Одвічне питання – як розпочати розмову? «Привіт. Можна з тобою познайомитися» - початок якийсь безглуздий. Сказати прямо «ти мені з першого погляду сподобалася», будеш із сторони виглядати як повний псих.
― І чому з чоловіками так важко, - думала вона. Чому відкрито не сказати «я за вами крокую по вулиці пів години. І мені здається – це любов. Будьмо знайомі»…
Вона на мить зупиняється біля дзеркальної вітрини ювелірного магазину, наче б то для того, щоб помилуватися коштовностями. Вдивляється в сіру картинку на поверхні дзеркального скла, щоб побачити його. Він стає навпроти вітрини, у неї за спиною, щоб побачити і на завжди запам’ятати її небесно голубі очі і золотаві кучері, що видніються із за шапки.
― Що її сказати? - крутилося в нього в голові.
― Що ж йому сказати? Крутилося в її білявій голівці.
― Що ж таке зі мною, - думав він. Я наче б то уже не школяр, щоб не наважуватися говорити з красивою жінкою. Та і не така вона уже і красуня. Вид в неї не надто показний, та і сама вона надто низька. Якщо щиро – не той тип жінки, від якої можна втратити голову. З іншої сторони – це ще одна причина підійти і заговорити. Якщо відшиє – нехай.
Він так думав і стояв з опущеними руками в той час як сніжинки падали на його лице і танули, нагадуючи сльози.
***
Інколи так буває. По зимовій, засніженій вулиці іде красива жінка, залишаючи на першому снігу маленькі, елегантні сліди. Куди вона іде? Не так важливо. За покупками? На роботу чи до дому? Мало куди можуть іти жінки. А по її слідах іде чоловік. Чоловіки завжди прямують за жінками, навіть не знаючи, що ідуть в нікуди. Хоча куди вони ідуть також не так важливо. Рано чи пізно вони повернуться до себе до дому, в тісні бетонні коробки, щоб синхронно заснути з думкою одне про одного.
