Прибіг Андрій додому.
- Насте, - трусився на порозі. - Коні померзли.
- То вдягни їх, - сердито буркнула дружина.
- Коні - мертві! - крикнув, немов солдат, що за десять кроків від себе несподівано побачив озброєного ворога.
Настя впала на стілець.
- Усі? - лишень перепитала.
- До одного, - сів біля неї Андрій.
- Що ж тепер робити? - заломила руки.
- А грім його знає.
- Казала ж тобі, дурневі, навідайся до коней, - запричитала.
- Ай, казала, казала, - схопився з місця. - Багато ти дечого казала!
- Діточки, сиротиночки мої-і-і! - кинулася Настя до сина, що якраз зайшов до хати. - Ой, посадять тепер нашого батька! Ой, тюрма йому довічна! Ой, п'янице гіркий, до чого ж ти допився?! Ой щоб ти був здох ще маленьким, ніж мене нині так мучити?! Ой де ж ти на мою голову взявся?! Ой, Господи-Боже мій, змилуйся над сиротами!
Цілувала сина, пригортала до грудей.
- Прощайся з батьком, синочку, ой, прощайся! - заходилася слізьми.
- Цить! - бігав круг Насті Андрій. - Чого це вже хоронити мене взялася?! Кращого знайти хочеш?!
Бігав по хаті, закидав усі кутки й закапелки матюками, забувши й про тестя, що стримів, душений старечим кашлем, на печі, й про дітей, що злякано товпилися біля матері та й собі починали потроху плакати нічого не розуміючими очима.
- Мать його так з його кіньми, - прийшов нарешті до тями й до висновку Андрій, - не буде цих, будуть другі. Піду скажу голові, а там хай як хочуть.
- Просися! - благала Настя.
- А-а, - махнув рукою.
Голова колгоспу Матвій Іванович Лосєв, чолов'яга років п'ятдесяти з сивіючими скронями, сидів, зіпершись на крісло, за масивним двотумбовим столом і, смалячи цигарку, намагався згадати, куди він заникав учора єдиний примірник ключів від гаража, де стоїть службова "Волга", бо сьогодні вранці перерив усю хату і весь кабінет, а так же ж і не знайшов.
- Галю, - дзвонив дружині, - ану перевір по блюдцях у серванті. Я там учора шукав брелок до ключів.
- Можна? - встромив Литка в кабінет свою нерозчесану голову.
- Заходь, - погодився з візитом Матвій Іванович. - Коней перевіз уже в конюшню? - задав суто виробниче запитання.
- Ні, - ледве видавив із себе Литка.
- То чого ж ти мнешся? - здивувався голова.
- Там уже немає чого перевозити, - здалеку підбирався Андрій до викладення змісту такого важкого для нього повідомлення.
- Ну, звісно, річка ж замерзла, - погодився голова.
- Коні подохли, - уточнив Литка.
- Що? - перепитав голова.
- Подохли, кажу, коні.
- Як?
- Замерзли.
Матвій Іванович важко почухав потилицю.
- Скільки голів?
- Усі, - видихнув Литка, мов засуджений до страти своє останнє слово.
Голова ще раз важко потер потилицю.
- Таку-т твою мать, - вдарив наразі кулаком по столу, - куди ж ти, такий-перетакий, дивився?!
- Весілля в мене... - прогугнявив Литка.
- А коні в чому винні? - громоподібно задавав голова давнє, як світ, питання.
І кляв Литку, і грозив йому страшним судом, і обіцяв зняти з нього останні штани, і запевняв, що згноїть у тюрмі.
Литка просився, Литка падав на коліна, Литка запевняв, що коні в нього померзли вперше, але й востаннє водночас.
Голова не вірив, голова сердився, голова хотів бачити коней живими.
Литка втрачав надію на помилування.
Голова захрип від крику.
Литка плюнув на загублене своє життя.
- Ти в мене заспіваєш, - пообіцяв голова.
- Немає у вас, Івановичу, ні серця, ні розуму, - розкрив Литка голові згарячу всю суть його єства.
- Ось на тім тижні побачимо, - засумнівався голова.
На тому й розпрощалися.
Литка з горя напився, побив і вигнав з дому Настю з дітьми, втяг у хату газового балона.
- Пропали коні, і нам життя немає, тату! - кричав до тестя і чиркав сірниками.
- Та відкривай уже того вентиля, пускай газ, - захлинався на печі кашлем тесть, - не псуй сірників - дорогі.
- Ні, я без Насті на той світ не хочу, - викочував Литка балона назад, надвір.
І довго шукав по селу Настю, і заснув десь аж на тому кінці села у свого кума, який побоявся його такого п'янючого виряджати на скрипучий мороз - замерзне, чудило, а гріх кому на душу брати?
Лосєв же, дізнавшись, що ключів у серванті немає, послав водія, аби перерізав на гаражі замок, бо завтра ж на Київ, а куди ж ти цим деренчливим смердючим УАЗом поїдеш, треба "Волгу"; а сам побрів на ферму, виматюкав там за розморожену систему водопостачання завідуючого і твердо пообіцяв поставити його на правлінні "на один щабель з Литкою, якому з колгоспом розраховуватися життя не вистачить".
Потім у голови чомусь розболілося серце, він поліз у внутрішню кишеню кожуха по валідол, намацав там ключі від гаража, сильно зрадів, помчав до контори і дуже дякував водієві, що ще не втиг перерізати дужку на замкові. Замок-то імпортний, японський - жалко.
На землю опустилася ніч. Нахмарило, почав пролітати сніжок. Голодна зграя собак снувала довкола острова, прицінювалася до вмерзлих у лід коней. Мерзлі коні собачим зубам не піддавалися. Але посилювався сніг, а з ним опускалася на землю обіцяна синоптиками відлига.
Собача радість була не за горами.
Радів і Сергій Чмишко.
- Дострибався Пиндик, - потирав руки. - Так йому, паскуді, й треба.
Через місяць після загибелі коней у конторі колгоспу малося відбутися засідання правління колгоспу.
За столом сидів Матвій Іванович Лосєв - голова. Чорні думи бродили в його голові, важкі сумніви шашелем точили душу.
Литка, нешасний Пиндик, що нажаханим звірком скрутився в кутку кабінету, потребував страшної кари, нелюдської кари, жорстокої кари. Двадцять троє коней на його совісті, двадцять троє коней, що через халатність отієї похнюпленої нікчеми віддали Богу душу, залишивши колгоспу лише свої вмерзлі в лід, нікому не потрібні, туші. Як, чим покарати Литку? Ну, само собою, як знову замерзне став, хай видовбає з льоду і відвезе на скотомогильник тіла. Видовбати з льоду двадцять три розпухлих до тої пори кінських тіла - місяць каторжної роботи. Але це не кара, це ліквідація наслідків. Кара ж одна - відшкодувати колгоспу завдані збитки. Але чим отой задрипаний блиндар їх відшкодує? Хату продасть? Не вистачить, нікудишня в нього хата. Господарства свого позбудеться? Не вистачить, ота сухоребра корова і два довгорилих підсвинки навіть одного жеребчика не перекриють. Хай вік задарма працює? Але хто ж його дітей годуватиме та зодягатиме? Знову колгосп? То яке ж це покриття збитків, ті діти стільки зжеруть та зносять, доки повиростають усі, що ліпше ще з півсотні коней заморозити - менша втрата буде.
Важкі думи хмарами ходять у голові Матвія Івановича.
"Ну що з тобою робити, Пиндику?" - питають похнюпленого Андрія головині очі.
"Передам у суд к чортовій матері, - вирішує голова, - держава породила оце нещастя, - на Андрія поглянув, мов на черв'яка в тарілці супу, - хай вона з ним і розбирається."
"Чи, може, помилувати? - стукає щось у серце. - Все ж таки дев'ятеро дітей, батько-герой, Бог би його любив, горе-героя цього."
"А-а, як члени правління скажуть, хай так і буде," - твердо вирішує голова, мов печатку на банківському чеку ставить.
І дивиться на своїх сподвижників - членів правління.
Першим у списку членів правління колгоспу "Світанок" значиться Федір Лопатінський, їздовий. Щоразу, як йому загадує посильна на засідання правління, він гукає:
- А чого визивають, Катерино?
- Так ти ж член правління.
- А-а, - киває Федір розуміюче головою і цьвохкає батогом на коней.
Он і зараз сидить у кутку під вішалкою, шморгає носом, куняє, мне руками шапку, соває чобітьми по підлозі.
Другим у списку членів правління Володька Шлик, працівник будівельної бригади, прозваний у селі Шановним, бо як тільки пише якусь заяву, обов'язково ж у кінці нашкрябає: "Прошу шановного голову не відмовити в моїй прозьбі".
Шлик примостився посеред кабінету, лагідно дивиться на голову, мов співчуває його горе-роздумам, і тихцем видовбує з носа залишки сьогоднішнього трудового дня.
Третім членом правління є Тетяна Литка, ланкова, дружина Андрієвого двоюрідного брата. Років п'ятнадцять тому виростила Тетянина ланка по п'ятсот центнерів буряків з гектара, чим висунула Тетяну, як вона сама казала, в люди - у члени правління колгоспу тобто - де вона знаходиться й понині. Тетяна в кабінеті почувається впевнено, мов у рідній хаті - тоді, як виростила її ланка добірні цукристі, Матвій Іванович був ще молодцем хоч куди, ну й... Та хто ж без гріха, хай йому не вадить.
За Тетяною у списках числиться механізатор Сергій Чмишко. Торік, як переобирали членів правління, виникло питання з представником механізаторського корпусу, бо старий Іван Петрович Лелюх, що "тридцять років грів лаву в правлінні", як говорили його недоброзичливці, пішов на пенсію і сказв: "Досить з мене лазити по конторах, дайте відпочити", звільнене ж вакантне місце ніяк не можна було заповнити, бо той не хоче, той не підходить, а в того, як у Грицька Поліщука: "он корову вже сім разів до бичка водив, вона ж ніяк не злучиться, а тут ще ви зі своїм правлінням. Відчепіться."
Чмишка ж не було на зборах механізаторів, от його й висунули. Наступного дня повідомили, він подумав і погодився.
- Посидимо, - мовив, - не важко. Хоч почуємо, як Матвій Іванович з нами воює.
Он і зараз сидить, вуха настовбурчив - збирається слухати.
Далі у правлінні числились ті, хто повинен там бути у відповідності зі своєю посадою - керівники і спеціалісти. Он сидить їх цілий гурт - регочуть, гудуть. Завідуючий автогаражем анекдоти смалить, матюків не опускаючи, дарма що в кабінеті, завідуюча свинофермою регоче, аж хустка їй з пліч додолу впала, а головний інженер ту хустку спіймав, під кожух собі заникав і чекає, очима весело поблискуючи - що ж воно далі буде.
- Так, товариші, - кашлянув Матвій Івнович, - розпочинаємо засідання правління колгоспу.
Присутні поволі вгомонилися, затихли.
- Повістка денна в нас сьогодні, - продовжував Матвій Іванович, - підготовка ферми до зимівлі. Але оскільки в нас люди, які прийшли хто по заяві, хто провинився, - глипнув на Андрія, - то я думаю, відпустимо спершу їх, а потім уже будемо готувати ферми. Ніхто не проти?
Присутні промовчали.
- От є в нас такий діяч, - забарабанив Матвій Іванович пальцями по столу, - як Андрій Литка, який зумівся заморозити на ставку двадцять троє коней.
(Продовження буде).
