Притискаючи до грудей роздуті пакети з речами, Ольга йшла супроти вітру, який, здавалося, діставав навіть душу. Світ руйнувався, падав до ніг понівеченими уламками. Із-за хмар привітно визирало сонце, котре сьогодні видавалося злою барвистою насмішкою.
У кишені її жакета й досі лежить той папірець. Вона не знала, чому носить його із собою. Можливо, сподівається, що він просто зникне, розтане в повітрі.
Можлива війна… «Війна» - слово, яка зараз в усіх на вустах. Слово, яке просто не вкладається в голові. Але вона вже простягає сюди свою ненажерливу лапу, набуває конкретних рис з допомогою засобів масової інформації, запрошень у військомати, одне з яких отримав її син.
Мрії, плани, впевненість у завтрашньому дні – все руйнувалося наче погано складений карткових будиночок.
- Ти нікуди не поїдеш, - забираючи папірець, сказала вона Олексію. – Я нікуди тебе не відпущу.
- Ховатимеш?
- Ховатиму, - тієї миті вона справді вірила у те, що говорить. Страх за свою дитину сильніший. Навіть за любов до Батьківщини.
- Де? – з іронічною посмішкою запитав він. – Під ліжком?
- Якщо треба, то й під ліжком.
- Мамо, це лише навчання, - підійшов і обійняв її за плечі. – На два тижні. До війни не дійде.
- А якщо дійде?
Коли майже щодня бачиш з екрану, як на вулицях твоєї країни помирають люди, повіриш у найгірше.
- Я поїду. Я люблю свою Батьківщину. Свою землю.
- Що це за Батьківщина, яка відправляє своїх синів на війну? – не витримала, зірвалася Ольга. – Що це за земля, яку потрібно зрошувати кров'ю?
Олексій знизав плечима, схилив голову на бік, упіймав її очима. Ніжний погляд, якому вона не може протистояти.
- Я повинен її захищати. Я чоловік. Це мій обов’язок.
- А мій обов’язок – захищати тебе.
Хоча яка з неї захисниця? Не змогла вберегти старшого сина, Ігора. Вилікувати від страшної хвороби. Він на очах танув, ставав безпомічним і терпів нелюдський біль. Від його стогонів хотілося дертися на стіни, видерти собі очі, щоб тільки не бачити, не чути… «Якщо вже помирати, то швидко», - не раз повторювала вона у хвилини найбільшого відчаю. А якщо ті слова були почуті і десь там її меншого сина підстерігає ворожа куля. Вона не зволікатиме і зробить свою чорну справу за лічені секунди.
- А ти і будеш мене захищати, - нахилившись до матері, прошепотів Олексій.
- Як?
- Молитвами.
Ольга опустила очі долу. Вона молиться. Чи не щодня. Але, нажаль, іноді цього виявляється замало.
Олексій відпустив її руку, відійшов до вікна.
- Я не боягуз. Якщо справді почнеться війна, я маю там бути. Ти ж розумієш.
Ольга кивнула, безсило опускаючись на стілець. Розуміє. Нажаль…
Коли син пішов до себе, вона погасила світло і лягла поверх застеленого ліжка. Тримала коло серця надію, намагаючись відігріти. А вона згорнулася калачиком і повільно вмирала. Як покинуте кошеня.
Щойно у вікно зазирнув білий світанок, підвелася і пішла до міста. За теплими речами для сина і всім, що знадобиться йому в дорозі. При виході із торгового центру молоденька дівчина торгувала «Оберегами для воїнів». Увагу Ольги привернула срібна підковка, на звороті якої викарбували лише одне слово: «Повернись». Ціна прикраси, без сумніву, завищена. Що тут дивного? На горі вже давно навчилися заробляти.
Все ж не втрималась, купила. З оберегом якось спокійніше…
До середини дня ноги набрякли, стали важкими колодами. Ліфт в їхньому будинку вже виробив звичку не працювати. Піднімаючись сходами на дев’ятий поверх, Ольга робила кілька зупинок, щоб перевести дух. Подзвонила у двері. Відчиняти не поспішали. Де Олексій? Він же обіцяв її дочекатися.
Погане передчуття заповзло під шкіру холодною гадюкою. Ольга поставила речі, відшукала в сумці ключі, подерши вказівного пальця гострим брелоком у формі п’ятикутної зірки – подарунком сина. В коридорі було темно. На її голос ніхто не відгукнувся. Покидала пакети біля самих дверей, побігла до синової кімнати. Порожньо. З-під ліжка зник посірілий дорожній рюкзак.
Уже поїхав. Але ж як? Вона не встигла його поцілувати, перехрестити, надягти на шию талісман. І для кого усі ці пакунки?
Знесилено опустивши руки, пішла на кухню. Випадково гримнула дверима. Із серванту на підлогу полетіла розмальована Петриківським розписом чашка. Ольга використовувала її як вазу для пролісків. Дивлячись на кольорові друзки, жінка подумала: «Добре, що не дзеркальце…А посуд б’ється на удачу. Хіба не так?»
На холодильнику, під магнітом у формі скибочки апельсина, записка від Олексія:
«Мам, пробач, що не дочекався. Не люблю довгих прощань. Ти плакатимеш, а мені здасться, що я справді можу не повернутися. Але цього не буде. Війни не буде. Здоровий глузд переможе. От побачиш. Чекай. Скоро я буду вдома».
Ольга зняла записку, поклала її на стіл. Поверх неї – підковку. «Я чекатиму тебе, синку. Ти ж тільки повернись…»
