У колгоспі "Світанок" пропав табун. До однієї голівоньки - всі, як є, двадцять кобилок і три жеребчики, всі й пропали. І не те, щоби хтось їх покрав чи від хвороби згинули, а просто вмерзли в лід на річці та задубілі так там і лишилися.
Вся справа в тому, що на території колгоспу протікає річка Сивуха. Сама по собі річечка невеличка, середня, можна сказати, річечка, але ще в давні часи, розказували старі люди, якийсь граф чи то Пшепанський, чи то Прованський розгородив на тій річці велетенський ставок з таким же велетенським, гектарів під п'ятдесят, островом серед нього. От на тому острові колгосп і випасав молодих коней.
Весною, як скресне крига, перевозили спеціальним поромом на острів лошат, а восени, як уже добряче цькує землю холоднеча, тим же поромом забирали назад вижируваних на соковитих травах коненят.
Наглядав за всім тим господарством не хто інший, як Андрій Литка, прозваний у селі за малий зріст і гарячий норов Пиндиком.
Якось однієї весни перевозив Андрій поромом на острів лошат і так трапилось, що добряче перед тим випив та й заснув на поромі. Пором теліпався на мотузку серед ставка, теліпався та й не витримав - перервав мотузка і гей за течією, доки й не тицьнувся носом у берег аж у Люшанах, за шість кілометрів нижче потрібного острова. Андрій проснувся, витріщив баньки на хату, що бовваніла перед очима на березі, а тоді взявся до хазяїна, який вийшов за ворота подивитися на оказію, що прибилася до його подвір'я.
- Ти якого-такого, - розкричався, - вибудувався тут?! Хіба не знаєш, що ми тут коней пасемо?!
Хазяїн не встиг і рота розкрити, як Андрій знову з претензією:
- Прибирай хату зі святого місця!
Та ворота на поромі навстіж, та коней до дядька в подвір'я, в город.
- Куди?! - кричить дядько.
- На пашу! - кричить Андрій.
А в дядька на городі цибулька сходить, часничок зеленіє. А коні в ту цибульку, в той часничок - чорніє земля позаду.
- Уб'ю! - кричить дядько.
Та Андрія в пику, в пику. А коней батогом, батогом.
Андрій дядька за барки, а коні по селу...
Сидів тоді Андрій у кутузці п'ятнадцять діб, коней же збирали по всіх Люшанах, а деяких, то аж у сусідніх Кочержинцях половили.
Але то діла далекі і всіма давно забуті, бо конюхував Андрій від тієї нещасної весни аж до цієї триклятої осені добре і без претензій майже п'ятнадцять літ.
А чом би й не конюхувати?
Як перевіз коней на острів, то раз на день навідаєшся (чи не захворіло лоша яке), та й вільний - куди ті коні з острова подінуться.
Сергій Чмишко так коментував Литчину роботу:
- Як ледаче, то ще й щастить.
І прибавляв:
- Я б такі роботи в колгоспі взагалі ліквідував, а всяких Пиндиків замість на екскурсії по річці відправляти краще у вози впрягав би - і на холери ті коні.
Але Сергієві Чмишку дивувати нічого - то перший Андріїв ворог.
Взагалі-то Андрій і Сергій - сусіди, і випили разом не один бідон горілки. Але одного чи то сонячного, чи похмурого дня (в пам'яті не відклалося) вирішив Андрій раз і назавжди покінчити з пияцтвом.
- Щоб духу горілчаного в садибі не чув, - заявив категорично дружині і добровільно здав голові сільради Лакончуку останню трилітрову банку горілки, яку той, подейкують, того ж вечора і розпив з агрономом та інженером у Бомчовім садку - співали щось там ледь не до ранку.
- Дурень! - лаяла Насті, дружина, Андрія. - За що тепер город оратимеш? Лакончук за тебе могоричі ставитиме, чи хто?
- Живемо віднині чесно, - намацував Андрій свій подальший життєвий шлях.
- Тьху! - плювала дружина на той шлях.
Але Андрій не звертав на всілякі плювання уваги.
- Куди голка, туди й нитка, - відповідав прислів'ям.
- Моя голка на дев'ять вузлів прив'язана, - роз'яснював декому з недотепуватих, - не відірватися нитці.
Дев'ять вузлів - це дев'ять Андрієвих дітей, п'ятеро останніх з яких - близнюки.
І люди погоджувалися, і навіть хвалили Андрія.
- Молодець! - казали одні.
- З дев'ятьма дітьми куди ж пити? - співчували інші. - Прогодувати б та зодягнути.
Не зрозумів Андрієвої душі лише сусід Сергій. Не встиг ще Лакончук вихмелитися від зданої Литкою горілки, як з літньої кухні Чмишків, що стоїть на самій межі за два метри від Андрієвого ганку, потяглися спокусливі пари - Сергій гнав горілку.
- Сусіде, закругляйся з цим ділом, - заявив з усією серйозністю Андрій, - духу горілчаного на моїй садибі бути не повинно.
- То прийми свою садибу, - пожартував Чмишко.
- Я садиби не прийму, - не сприйняв Андрій жарту, - а от твого апарата навіть дуже швидко. Але я хочу по-людськи - на перший раз просто попереджаю.
- Хе-ге, - дурнувато вискалявся Сергій і через тиждень знову задимів у своїй кухні.
- Гониш? - заглянув у кухню Андрій.
- Гоню, - відповів Сергій.
- Туши, - наказав Андрій.
- Чого б то? - перепитав Сергій.
- Так треба, - роз'яснив Андрій.
- А як не потушу? - поцікавився Сергій.
- Приведу міліцію, - пригрозив Андрій.
- Веди, - погодився Сергій.
І Андрій привів. Рівно через годину.
Сергій, обставлений з усіх боків банками зі свіжою продукцією, ледь не вдавився власною слиною, забачивши нежданих гостей.
- Ти що, серйозно? - тільки й зміг перепитати Андрія.
- Цілком, - відповів той і вказав міліціонерам на працюючий апарат. - Тушіть, забирайте, ліквідуйте зміїне гніздо зараз же.
- Падло! - кляв Чмишко наступного дня Андрія.
- Падло, - погоджувалися люди.
- Краще б ти пив, ніж таке горе людям робити, - заявив Андрієві у вічі його рідний тесть.
- Слово батька - закон, - зло проскреготав Андрій.
І повернувся на свій колишній життєвий шлях.
Але на тому шляху його вже не чекав сусіда Сергій.
- До смерті не прощу, - затаїв Чмишко велике зло.
А тим часом Андрієві діти росли і найстарша дочка зібралася йти заміж якраз тої осені, про яку ми й ведемо мову.
Весілля ж є весілля - клопоти, перш за все клопоти.
У переддень весілля, у п'ятницю. Андрій відвідав свій острівний табун. Побродив по прибитих приморозками залишках трав, пошурхотів опалим листям в острівному лісочку, подивився на прибережні двометрові зарослі очерету й татарзілля.
- За тиждень не здохнуть, - зробив висновок відносно коней і поплив додому справляти дочці весілля.
В суботу день був ясний-ясний, а на ніч почало братися на мороз.
А весілля гуло, співало й танцювало.
В неділю мороз так зміцнів, що Наталка Мормишенкова все хукала в долоні біля криниці та допитувалася в кожного стрічного:
- І де він у біса ще в жовтні такий морозяка взявся?
А весілля носило снідати молодій, а весілля дякувало за дочку.
В понеділок мороз не спадав. Грицько Поліщук з похмілля не розібрався в погоді, кинувся з трактором у поле доорювати свій суботнії гріх, щлб голова "не зняв голови", як запевняв, та за годину й вернувся.
- Не лізе плуг, - розводив руками. - Не земля - камінь.
А весілля їло курячі пупи.
У вівторок на фермі розморозило водопровід. Завідуючий кинувся в контору до голови.
- Біда! - кричав.
- Голова в Києві, - незворушно дивилася на завідуючтго секретарка.
Весілля відшуміло.
- Ти б до коней навідався, - радила Андрієві Настя, - що вони там їдять.
- Не здохнуть. Очерету - завались, - тягнувся Андрій до банки з розсолом.
У середу по радіо передали, що через день температура підвищиться на двадцять п'ять градусів по Цельсію.
- Розмерзнеться ще, - бадьорився голова колгоспу перед недоораним двохсотгектарним полем.
Андрій брів до річки.
"Вмерз, мабуть, пором," - думав.
Пором же не те, що вмерз, він, здавалося, навіки присох до берега.
Андрій ступив на лід.
"Чи не проломиться?" - думав.
Коли глип - осеред льоду якийсь дурило рибу вудить, а біля нього мотоциклет з коляскою на льоду стоїть.
- Еге-ге-гей! - гукнув Андрій. - Лід кріпкий?
Дурило нічого не відповів, лише вказав рукою на мотоцикл.
І Андрій пішов до острова пішки. Добрався-доковзався - а коней катма. Не видно коней.
"Де вони в гаспида поділися?" - думав.
Зачепився поглядом за лісочок по той бік острова.
"В лісі, мабуть, - подумав. - Як їх тепер на берег тільки переправити? Лід же."
Дійшов до лісу, за якусь хвилину продерся крізь його чагарі до берега й остовпів - в очеретах ні стояли, ні лежали, ні сиділи, а чи то висіли, чи горбатились, чи Бог його знає, як його й назвати їхнє положення, знаходились коні.
Андрій до них - а коні мерзлі, хоч замість дзвонів їх використовуй.
Ноги кінські по коліна в льоду, а голови кінські з очима скляними..., в однієї кобили в роті жмут очерету - матір Божа, що робити.
- Чого вас сюди понесло? - літав Андрій поміж кіньми, заглядав у мертві очі.
- Не могли на березі нажертися? - зі злістю пхнув мерзлу кобилу в живіт.
- Що ж тепер буде? - скиглив. - Я ж за вас за весь вік свій не розрахуюся, - гладив кінські гриви, тицявся в них умитим сльозами обличчям.
Коні мовчали. Вони за звичкою пішли п'ять днів тому в очерети пастися. Дурні коні не знали, що різко вдарить мороз, що не треба стояти серед води, бо примерзнеш же, примерзнеш, не вирвешся з морозяного полону. Дурні коні зробилися мерзлими.
А Андрію тепер що робити?
(Продовження буде).
