Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2477
Творів: 44609
Рецензій: 87288

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Межа

© Шеремета Олександр, 13-04-2014
- Дивний день сьогодні, тобі не здається, Зайсубане?
- Так… Дивний…
- От за що ти полюбився мені, старий пройдисвіте, так це за те, що мовчазливість твоя багатослівна.
- Так… Багатослівна…
Хлопчик-вітер стояв поряд із старим величезним павуком серед широкого поля. Вони вглядалися у безмежні далі трав’янистого океану і від краси тієї позамовкали. Буйний цвіт довкола сумирно лежав та ніжився під теплим сонячним світлом, завдячуючи хлопчику-світанку.
- Гарно сьогодні, еге ж?
- Гарно… Еге ж…
- Пора до роботи мені ставати, щоб іще наганяю від Ши не отримати.
Хлопчик-вітер поставив ноги на ширину пліч, здійняв руки перед собою і почав виляти ними туди-сюди. Він гладив поле, немов шерсть величезного кота, що розлігся серед світу і мурчить. Широкі трав’яні пасма заворушились. Хиляли хвилями у різні сторони. Хлопчик радісно всміхнувся.
- Виходить, Зайсубане! Дивись як гарно мені вдається! Ти бачиш, бачиш це? Неначе хвилі на морі.
- Так… Море…
- А це всього-лиш мій третій раз! Уяви яку красу я зможу виробляти для наших учасників згодом. Та у них просто в голові запаморочиться від такої краси.
- Так… Запаморочиться…
Старезний павук без емоційно позирав у далину. В багатьох його чорних, наче крапельки смоли, очах відблискували зелені хвилі, та світла небесна блакить. Йому вже й не згадається, скільки разів доводилось бачити щастя новачків. Він усе своє життя стоїть на цьому полі, та охороняє Межу. Тисячі облич пролинали повз нього. Тисячі здивованих очей споглядали його старечу велич. Сотні людей просто непритомніли від вигляду Зайсубана. Все це вже не дивує його, стало буденним плином павучого життя.
- Алін Ро? – пролунав грубий голос позаду.
- Так. – відповів хлопчик-вітер, не відводячи рук від поля.
- Аліне Ро, за призначенням щонайбільшвисокого басилевса, я заарештовую вас, на підставі грубого порушення норм правового порядку та статуту найвищого вільного чародійства.
- Мене арештовувати? – здивовано витріщився хлопчик-вітер на велетня із головою схожою на яйце. – Це якась нісенітниця! Я лиш третій день тут працюю, і не порушував ніяких законів.
- За призначенням щонайбільшвисокого басилевса, я скручу вам руки, і таки заарештую вас, якщо ви зараз же не скоритесь самовільно.
- А хто буде вітром керувати? – продовжував гладити поле хлопчик. – Як же ж учасники, ви за них не подумали? – від люті голос хлопця обірвався, і він продовжив майже пошепки, вдивляючись собі в черевика. – Ши не міг такої нісенітниці втнути зі мною, та й не до жартів старому.
- Це вирішуватиме щонайбільшвисокий басилевс! Вас заарештовано!
Велетень схопив хлопця за плечі і підняв над землею. Іще декілька раз повторив завчені напам’ять рядки зі статуту, і вишкірив величезні прямі зуби. З роту понесло нудотним смородом. Алін Ро вертівся, вибивався, благав у Зайсубана підтвердити, що арешт цей – прикра помилка. Павук мовчав і провадив їх незлічимою кількістю очей, аж доки ті не зникли за горизонтом. Хвилі на полі стихли. Зайсубан мовчки спостерігав ясний та такий нудний для нього день, аж доки з уст його не вирвалось: - Так… Помилка…
«Дивний день сьогодні» - подумав Оскар Шоу. Рудий хлопчина років п’ятнадцяти від народження, не більше, мружив рябого носа від грайливих променів сонця. Він сидів серед зеленого поля, що хвилями хиляло в різні боки. І якщо сильно уявити собі, надумати крик чайок, то начебто серед синього моря сидиш. Пливеш легким човном під білосніжними вітрилами. То здіймешся до гори, то загрузнеш по облавки в пучину. Мандруєш уявними морями.
- Оскаре! – пролунало десь позаду. Хлопчина неохоче спустився в трюм своїх фантазій, розплющив очі, прикриваючись рукою.
- Іду, тату!
- Поквапся, обід вже холоне!
Він оглянувся на змореного батька. Вбачив, як вже кілька років до цього, роботягу в сірім комбінезоні, що трудиться не покладаючи рук. Неначе постарів від щоденної праці на фабриці. Неначе й не батько то зовсім, а чужий якийсь дядько. Тато був льотчиком завжди, усе життя ширяв у небі, наче птах. Повертався з польотів, і ось так само кликав «Оскаре! Оскаре!», і голос ніби той самий. Рідний, теплий такий. Але щось змінилось в ньому, якась туга та смуток його тнуть. Затухла іскра в батьківських зіницях. Раніше брав малого на плечі і нісся полем, коло хати, видаючи губами звуки літака. А на смерканні, під першими зірками, оповідав про далекі світлі далі. Про море, про небо, про барвистий світ. Цікавий світ той у оповідках, та там він для Оскара й залишився. Нині море та небо згорнулись у тісний клубок навколо хати. Навіть поле стало якимось маленьким, нікчемно-мізерним. Світ змінився, і хлопчина усвідомлював, хоч не до кінця, що не на краще.
- Оскаре! – пролунало знову. Хлопець прийняв руку від очей і помітив, що вітер вже не грає трав’яною шерстю поля.
- Іду, тату! Ти помітив, що хвилі зникли?
- Які ще хвилі?
- На полі трава гойдалась, наче синє море.
- Не бачив я того. – підходив батько ближче, притинаючи голос. Він з-під лобу дивився в далину, і не крутячи головою, повернув погляд на малого. – Поле, як поле, що ж там незвичного? А ти звідки знаєш як море виглядає?
- З твоїх розповідей нафантазував собі. Мені ці хвилі по траві справжнішим морем здаються, аніж ті, з солоної води. – батько, Цідон Шоу, розсміявся, і малий впізнав у ньому того самого льотчика, що стояв на цьому ж місці у формі білій та багровому береті. Ось тільки сміливіше він задирав тоді голову до неба, не так, як нині, низько понурив.
В цегляній хатині мерехтіла свічка серед столу. Вона разом із тонкими промінчиками сонця, що пробивалися крізь забиті дошками віконниці, освітлювала обдерті шпалери. Здавалось, що будинок довгий час жив без господарів, хилився серед поля до землі. Здавалось, що пустка оселилась в ньому впродовж останніх років. Старий кутастий стіл незграбно височів серед кімнати, до нього присунуті три покручених часом стільця. На одному з них сиділа мати і смиренно чекала своїх чоловіків. Її погляд був прикутий до тарілки з неапетитним їдлом, старанно прикрашеним зеленню петрушки. Змарніла шкіра матері сіріла від знемоги, потріскалась глибокими зморшками. Шлейки попелястого робочого комбінезону, немов гніт тиснули на сухі плечі, і тягли додолу. Вілія Шоу, як і Цідон Шоу виглядали значно старшими за свій молодий вік. Година обідньої перерви здавалась миттю у безкінечному плині буденного життя. Ця мить ось-ось скінчиться, а треба встигнути впхнути до горлянки несмачну білкову кашу, і стрімголов мчати на роботу. Запізнення не припустимі. Вони не те щоб заборонялись, їх просто не існувало в понятті людей, останніх п’ять років. Партія зробила все для того щоб фабрики працювали безперебійно.
Батько із сином радісно ввійшли в хату. Щось по дорозі собі розвеселились від жартів та мрійливих думок. Аж щоки їх набрались червінцем, і западали в ямочки. Мати сиділа непорушно. Вона, немов статуя, монументально згорбилась за незграбним столом. Не до сміху їй було, і веселощі забулись, лиш різали свідомість її. Чоловіки затихли. Обидва опустили голови, наче на поминках, і ледь торкаючись скриплячої підлоги подались до обіду. Було тихо. Настільки тихо, що можна було почути легке потріскування свічкового гніту, де вогник заграє іскрами від воску, пустить до стелі цівку диму. Оскар із батьком дивилися на понурену матір. Вона наче заклякла у спогляданні несмачної каші із зеленню петрушки. Навіть вії її не видавали жадного руху.
- Віліє, все в порядку? – ледь чутно зронив Цідон і відкашлявся.
- Так – розгублено повела очима мати, і наткнулась на Оскара. – Так, все добре. Їж, синку, поки тепле. Нам ще на роботу з батьком треба, а тобі в кімнаті повбирати. Книжки свої приймеш. Почув мене?
- Так почув, мамо.
- Знайди їм місце в кінці-кінців! – різко зірвалась Вілія. Цідон аж ложку впустив. – Бо я їх точно спалю усі до бісової матері. Нема чим зайнятись дитині, дурниці всілякі читає. Краще б партійну газету прочитав. Там про мати твою пишуть. – Вілія жбурнула зібрану газету сину коло тарілки. В заголовку однієї колонки писалось: «Хочемо відзначити найкращих працівників цеху №13, Оллайю Хало, Ділону Тусоч, Вілію Шоу, та Гантерноллу Бетоллі. Ваш труд цінний для партії та нашої великої держави. Бажаємо успіхів, та досягнення ще вищих результатів.»
В маленькій сім’ї піднялась маленька радість. Вілія ледь помітно посміхнулась. Вона встала з-за столу ввімкнула телевізор, і вмостилась на місце. Обід проходив в нав’язливій тиші, лише телевізор віщав про інших, які на літературному злеті підняли гострі питання соціуму, за що були відправлені на допит в міністерство правдивих інформацій. На екрані миготіли журналісти, які навипередки тиснулись у силкуванні розпитати хоч щось в ув’язнених. Інші мовчали, бо добре розуміли, що словами своїми накличуть собі більшої біди.
- Ото вже чуперадла. – не дивлячись на екран, кинула мати. – Подивіться які в них пики спотворені. Бачиш до чого може твоє читання привести, Оскаре? Бачиш, що із людьми Межа робить?
- Бачу. – відповів хлопець. Йому страх як не хотілося їсти тієї каші. Він вовтузився, долубав ложкою у тарілці, перекидаючи білу в’язку гущу з місця на місце, і крутив головою в різні сторони.
- Перестань! – крикнула Вілія. Цідон продовжував споживати обід. – Перестань так високо голову задирати. Не належить нам так вести себе. Ходи, як всі. Опусти голову, зараз же!
З вулиці пролунав гидкий, різкий гудок. Вілія з Цідоном покидавши ложки, протягом вилетіли з-за столу.
- Оскаре, не забудь про книжки. – нагадала мати і помчала до виходу.
- Тату, що з мамою сталось? Чому вона такою злою зробилась? Вона ж сама мені ті книги купувала, а зараз пригрожує спалити.
- Оскаре, вона просто дуже сильно втомилась. – Батько опустився на одне коліно, взяв величезною рукою малого за голову і притулив до себе. Поцілувавши в чоло, піднявся і зник за дверима.
Хлопчина вибіг вслід, та лиш побачив, як аеро-вагон віддаляється все далі й далі. Він приречено блукав по зашкарублій хаті. Нічого йому не хотілося. Навіть кіпа книжок зібрана на підлозі, коло лежанки, не цікавила його. Усі ті світи із драконами, міжгалактичними подорожами, величними героями, що рятують світ та прекрасних жінок від загрози, все для нього стало не суттєвим. Оскар приліг на лежанку і вдивлявся у стелю. Незлічима кількість думок вирувало у його молодій голові, і ятрило серце. Він задумався над життям своїм. Що його далі чекає. Завод, робота, одвічна втома, та сірий плин життя у комбінезоні, щедро виданому партією. Якось не зоглянувся він, як думки матеріалізувались. Крутились вихором з місця на місце. Він бачив матір, що сиділа за столом, батька у білій формі льотчика. Мати всміхалась, як раніше, читала йому малому про героя-простака, який підняв бунт і скинув бездушного короля-тирана.
Прокинувся Оскар від важких кроків по рипучій підлозі. Голова йому страшенно розболілась, а в очах сивів після сонний паморок. Він побачив мати, яка з кіпою книжок виходила з кімнати. Він зірвався з лежанки і кинувся за нею. На подвір’ї тріскотіло багаття, і чергова порція книг полетіла в його голодну пащу.
- Я попереджала тебе, Оскаре. Я просила тебе, а ти не послухав, от маєш тепер.
Відповісти бодай щось хлопець не міг, йому груда ступила поперек горла. Вже вечір настав, і зорі рясно миготіли по чорному небу. Батька не було, лишився певно на нічну зміну, а мати повернулась і виконала свій вирок. Оскару не було що сказати. Він не виконав наказу, бо заснув, мов немовля. І пожалуватись не було кому. Лишалось лиш мовчати та ковтати гірку образу на себе, і на жорстокість материного вчинку. Сльози душили його, а думка, що сталось з мамою, не покидала. Оскар відчайдушно зірвався і побіг на зустріч полю. Мчав так, що здавалось землі не торкався. Сльози вітром розтирались по обличчю, а він все біг на край Землі, подалі від дому. Нарешті, коли по ногам покотилась страшенна втома, а подих забивався, хлопчина зупинився. Він стояв сам самісінький посеред поля. Навколо ні душі, ні навіть дерева, чи бодай якогось звуку. Цвіркуни, що підганяли його по дорозі сюди замовкли. Оскар потуплено вглядався в даль, і відчував повну пустоту. Тотальну пустку, яка огорнула все тіло і свідомість. Жодної думки, лише потуплений погляд під зоряним небом.
- Межу шукаєш? – пролунало десь поряд. Голос був хриплим, натужним, але якимось знайомим, неначе вже десь чувся він. Оскар оглянувся і побачив величезного павука. Той сотнею смолянистих очей розглядав його.
- Мене звуть Зайсубан. А тебе?
- Я Оскар. Оскар Шоу. – хлопчина примружившись розглядав дивну істоту. Пустка настільки полонила його молоду душу, що величезний павук скоріше був для нього простим пересічним співрозмовником.

Далі буде…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Межі нашого життя

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 13-04-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.89714217185974 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …
Керолін Вебб «Живи на всі сто»: як завжди бути щасливим та продуктивним?
Ідеї саморозвитку і самомотивації не є новими — вони давно мандрують сторінками книг та блогів. Але …
С. Дж. Кінкейд «Діаболік». Підліткова книга про дорослі проблеми
Рік тому студія Sony Pictures разом із режисером Метью Толмаком (серед його фільмів «Нова Людина-павук» …