Коли дощ малює твоє обличчя над стелею. А ти лежиш поруч мене у ліжку, здається так, ніби то небо встелене розгорнуло написану книжку. Ілюстрації краплями сповзають по склу з-за буденного завіконня, а я пошепки пишу – люблю, здіймаючи цілунками втому… Втому невтомну твою.
Коли день відкриває вікна вечірній зорі, та на простір горизонту кидає пасма мої легкими струменями через шию по спині шовковим волоссям, вітер бентежно шумить співаючи пісню зернинам в колоссі… Тоді небо висіває зорі, а я відпускаю у вирій бажання на одинці з тобою. Ми самі. Ми самі…
Вкрадені нічною журбою, за північ тікаєм із гаю. Із собою додому тебе несу я із Раю у ласкавім сні. Де дощ малює твоє обличчя над стелею, а ти розказуєш казку на нічку, у ліжку… мені.
І росте щастя дороги нашої обабіч – в’ється.
Любий, добраніч.
