Північний вітер гнав на півострів таку віхолу в перемішку з сажею від горілих автомобільних шин, що неможна було навіть очей продерти, а не те що подумати, як зігрітися. Клята холоднеча і тваринний жах від можливих змін надутих вітром, заповзали в кожний куточок приреченого, на думку жителів, півострова. Жаху додавали ще й біснуваті червоні глашатаї, що несамовито плескаючи себе в груди біля пам’ятника вождя, передвіщали всім кінець світу, а ще й хвороблива ностальгія за «почившим в бозі» нездійсненним світлим майбутнім, приводила багатьох до екзальтуючої епілептичної істерії, що нерідко закінчувалася привселюдними припадками з рванням на собі волосся і клятвою, з піною в роті, в вірно підданстві царю Ясне Сонечко.
Першими учули запах смаженого - гобліни (місцеві наперсточники від політики), вони й стали, як навіжені, просити захисту під крило царського орла, не усвідомлюючи, що північним вітром дмухнуло по велінню його величності. Ґвалт здійняла і місцева зашкарубла фобія старих ретроградів, та так вірно піддано вони кричали на своє спасіння, що земля не витримала сили оскаженілого про царського електорату і репнула по самісінькому Перешийку.
Півострів, перетворившись в одну мить на острів, і розірвавши всі духовні та комунікативні зв’язки з Великою Землею, став поступово дрейфувати до Царської землі, уявної споконвічної благодаті, але разом з віхолою на острів опустилася й темрява. Запах від давно нечищених відхожих місць у мешканців викликав нудоту і бажання гребти до берега. Радувало лише сине море і дуже багато води навкруги, а що вона була солона зрозуміли потім, коли почала докучати спрага. Бідолахи почали у відчаї щосили гребти кожний у свою сторону, облудний острів бовтався поміж розірваним Перешийком і царською Землею. «Рятуйте наші душі» - кричали одні, «Банду геть» - кричали інші, але ті хто жадали спасіння кричали гучніше, їх то і кинулися рятувати царські «зелені чоловічки» притягнувши за вуха і весь острів до царського берега.
Тамошній люд від несподіваного щастя, що припливло до них, не міг стримати себе від переповнюючого душі безмежного великодержавного шовінізму своєї величі і, водночас, невмирущого тяжіння до дармовщини. Саме ці почуття і змусили їх піймати і закріпити швартові. Радості братання не було межі, аж доки всі не зголодніли. Гуманітарна допомога розчинилася серед новоприбульців миттєво, як і мрії про заморське щастя. Політика-політикою, а їсти хочеться завжди, та ще й тричі на день. Ось тут-то тамошній люд і второпав, який коштовний пригнало вітром до них подарунок, бо й самі, після великого переселення з Запоріжської Січі на тутешні царські землі, хліба не наїлися. А відтепер сам цар, Ясне Сонечко, звелів їм поділитися хлібом-сіллю з новим придбанням царства.
Для зменшення соціальної напруги зібралася на великий сабантуй царська Дума. Не довго думаючи, під гучні крики «Слався», що переходили в овації і нескінченне возвеличення царя Ясне Сонечко, вона, дослухавшись до озвученої царської думки галасливим паном-отаманом Жиригімновським, вирішила: Раз у прибульців нічого свого ні їсти, ні пити, то треба їх частково, аби ротів поменшало, розселити по місцям «не дуже далеким», де всього вдосталь, лише треба працювати, а не чекати з моря погоди. Цар Ясне Сонечко зрадів такій пораді, та й під гучну музику старого гімну, щедро, з царською пихою, надіслав теплушки для нових аргонавтів Далекого Сходу. Бідолахи, з бувшого півострова, можливо і хотіли б гребти в зворотному напрямку, до розірваної пуповини, але, як то кажуть: «Рада душа в рай, та гріхи не пускають». Одні лише туземці-переселенці, побувавши колись у місцях «де Макар вівці не пас», з відчаєм і надією вдивлялися у бік Перекопу.
