Ранок видався на рідкість приємним: м’яким, сонячним і лагідним. Повітря пахне ще сонною землею, цвітом рожевих акацій і жасмину. Молода соковита трава під вікнами рясно світиться росою. По цім зеленім, наче штучнім, килимку густо розсипались незабудки і дикі дзвоники, знехотя розплющуючи й мружачись на світло своїми ще сонними блакитними очатами. У саду, в пишних кронах вишень і старих груш, проснувся жвавий пташиний гамір. Над хатою легко прошумів крильми заклопотаний лелека: сім’я на палі-рогатці чекає сніданку.
В хаті заплакала дитина й затихла, заколисана: ш-ш-ша…, а-а-а… На поріг вийшла Мати. Спинилась, прислухалась, зачудувалася, обіпершись об одвірок. Обережно поставила кварту з пшоном для курчат і глибоко зітхнула: весна… гарно ж як… легко. На мить завмерла, всотуючи душею цю надзвичайно щедру весняну повінь (гай-гай, вже якого десятка!) Її дрібно поцяткована візерунком біла хустка сповзла на плечі, відкривши вже вбрану в сивину, але ще таку ж шовкову й тугу, косу, пришпилену на потилиці блискучим гребінцем. Темно-синя душогрійка по краях яріла окрайцями берегині-мережки, якось по-особливому вдало відтінюючи маленьку дрібну вишивку на довгих рукавах льняної сорочки.
Десь звіддаля весело забряжчали перші відра біля криниці, перекликались голосисті півні, аж ген за селом лунко ремигала худоба, поволі посуваючись на випас.
--Мамо, холодно ж, а ви – босі…
З сіней з’явилися старенькі капці. Двері знову тонко писнули й зачинилися, хляпнувши клямкою.
Мати стояла, вчуваючись в тонке вібрування ранішніх згуків, подивовано прикладаючи руку до вуст: чудно, та й годі… не звикнутись до сього таки, ні… Завше б так… благодатно якось, чи що.
А ця весняна розпукуюча ворухка й неповторна повінь, здавалося, невмірно проймає наскрізь, проникаючи цілющим нектаром музики й дивофарб невидимого пензля в найвіддаленіші закуточки душі. Вона, ця життєлюбна природня сила, життєдайно пульсує в жилах, гаряче розтікається по тілові медовою лавою таких рідних, близьких серцю чуттів і в одночассі ніжно й злагоджено злучається зі світом вивищеним, невидимим. А душа, вона не опиналась отому благодатному погукові, а навпаки, жадано пила її усіма своїми найтоншими фібрами, переповняючи усі свої закутини чуттями, котрі ні роз’ясненню, ані називанню геть не підлеглі. На дахах грайливо носилися горобці, мов сп’янілі від густонасиченої ранішньої паволоки. Світ просинався, широко розкриваючи Щастю своє тепле, лагідне обіймання. Перші промені сонця заледве, мов знічев’я, облили позолотою верхні обриси будівель і ще голоруких садків… На дерев’яній долівці ганку, несміливо пробившись крізь крона яблунь, весело замережив жовто-білою канвою перший ранішній гість: ласкавий промінь-пустун.
Під ще оповитим дрімотою деревом у старому саду стоїть задумлива Мати. Її теплі тремкі пальці ніжно перебирають шорстку кору вишні. В очах зрадливо поколюють спогади: колись тут, в цій розкішній запахущій купелі тонули в весняних пахощах двоє – вона і стара її Мати… Тоді дерева були такі молоді, їх плоди-первістки соковиті… «А якою ще юною були Ви, Мамо… Відцвілось Ваше Дерево рано, відбуялось. Чомусь небо завше обирає собі найкращих і нам найдорожчих, ні в кого не питаючи ані дозволу, ні віку, так часто випереджаючи й так скупо відміряний строк людського на цій землі гостювання.» Повітря наповняється спогадом, котрий, никаючи набридливо, наче комар, вперто шукає найтеплішу місцинку в заволоженій пам’яті нелегкого жіночого долища. Садок на мить притих: з ним тихо-тихо, по-особливому якось, гомонить Матір. Про своє, осібне. Можливо, про те наболіле й аж надто обтяжливе серцю, що могла вона щиро, без опаски й наринання пекучого докору, оповісти лише деревам, котрі й без того все знали. Вона пожадливо вчувається до тонкого внутрішнього чудодійства природи: як по жилах дерева швидко пульсує жива його й тепла кров, як найменший його листочок тремтить і завмирає від присутності людини, від її смутного доторку, невидимо змінюючи своє непризвичаєне до людського тепла енергетичне забарвлення.
Мати вслуховується в ледве чутний шепіт листу і знає: так і було. Бо дерева – не люди, ніколи й нічого не забувають і можуть завше повідати про щось колись мимохідь упущене, ненав’язливо, лагідно нагадати про незбутнє, про тонкощі речей незначних, але надзвичайно важливих, розкрити таємниці пройшлого, що так тісно пов’язане як з нашим буттям, так і з тими, хто колись прийдуть. Прийдуть не так, не знічев’я і не випадком, як чимало дечого, супроти нашої на те волі, вперто взялось за звичку надходити в наші суєтні долі. Ні. Вже те покоління прийде впевнено, сильно, владно і без найменшого остраху перед незвіданим. От би оце потаємне зв’язування, цю таку важну глибоку спорідненість із природою не забули, не втратили в передуючих клопотах розбудови особистої, сполуки суто внутрішньої. Ні, таки не з темноти до світла, як було аж допіру, а вже саме світло породить буття вивершене, високе, про що й нам, вже таки решткам минувшини, буде відомо й радісно стане, як ніколи не було й за все своє грішне існування. Оте щось, таке важливе, у чім досі так і не вдалося запізнатись духу пройшлому, надолужать хай діти, хай вже їх непоборний дух змін виявить у житті звагу духовну, спонукані до розкривання енергій внутрішніх, звершень великих, вічних. Дай се Бо’…
--Мамо, чом же Ви босі?
Плечі приємно облягла м’яка вовняна хустка. Доччині очі лагідно пестили сиві материні коси, у очах її леготіло ніжне чуття споріднення й жалю, перегукуючись із ледь вловним, ще таки смутним і далеким, відчуттям тривоги перед розлучною неминучістю. Оці переймані весною пестощі погляду відзивалися в усіх її згуках, у кожнім листочку й тонко видзвонювали в повітрі. Матір не обертається, в поруху її дрібних зморшок проступає надія, застигаючи усміхом. Вона зачудована повінню весняної дивовижі: іще одна весна… Чудодійниця, приходить все-таки і животворно поринає до немеркнучого ще серця, хоч вже давно схиляє в надвечір. Серце… у нім ми справжні, серединні, нестаріючі… Мутна й солона сльоза туманиться в материнській зіниці й бринить мовчазною силою її незагасної любові. Чи маліє невимірне те джерело, що витоки його течуть ще з дівоцтва… Чи скресає сердечний пломінь переживань, доброти й ніжності, через що й зволить назватись людським… Навіть оця яскриста весна… ні її вологий пензлик, ані така насичена звуками ніжна її палітра неспроможні повною мірою виразно покласти на слово святі материнські чуття.
Гай-гай, років пташина зграя
Спішить, несе надій лакуни,
Чомусь душі не помічає
Ніким неторкані ще струни…
Весняна повінь грала й шуміла, прагнучи отого надзвичайного свого вивершення, до котрого спонукує закладена ще по осені брунька в наливанні соком майбутніх своїх плодів. Над хатою заповзято прошелестів крильми лелека: сім’я зачекалась… Заклопотаний, з бентежної високості він так і не помітив дві білі постаті в старому садку, котрий так турботливо й по-батьківськи ніжно то огортав в свої зелені пелюшки дві Матері, а то нестримно торкав їх тонкі постави сріблиною ще несмілих сонцезайчиків поміж розлогого віття відцвілих вже вишень.
--Ходімо, Мамо. Вистигне…
