Отакої! Заскочив додому з війни. Та що ж це таке взагалі робиться?! Та шо воно таке народилося? Наче людина, а наче й ні. Маруся, воно чиє? І чого у нього руки з ногами не туди вигинаються? Може, головою об хлів оце треба?
Мовчить Маруся, мовчить і мати її. Бо дійсно бігає по хаті щось? Хтось? А біс його знає, що воно собі бігає на карачках, блимає жовтими баньками, шкірить ікла. Гарні такі ікла, з палець мізинний завдовжки. Добре, що хоч не кусає – рогача боїться. А жере – а все їсть, наче свиня яка. І самого Нечипоренка боїться – шасть в запічок и глип-глип звідтіля. Не дурне, значить. Чи у лікаря якого спитати, шо то таке? Кажуть же, що людина з мавпи виродилася. Але ж бачив Нечипоренко ту мавпу, в клітці, як ото цирк під Полтавою був. Здоровезна, як хорунжий наш. І зовсім на оте, у запічку не схожа. Можна б було на більшовика звалити, але ж діти в них звичайні, як у всіх. Та й з якого дива в малої дитини жовті очі? Добре жовті, як олія. Як дитина маленька, то в неї очі чи то сірі,чи то сині, потім уже колір міняється. Ой тоді сміхота була – хорунжий свою жінку мало не прибив, бо не знав, що колір очей не зразу такий. Не зразу. Не зразу. Отепер зрозуміло, шо то таке. З Марусею не вийшло, то ти мені одімнка в хату притягнув? Та я ж тобі ратички одріжу та зжерти змушу! Тільки спершу дітей поміняю, собі свого, а тобі – твого, ікластого. Чи свою, аби здорова дитина була. Того і мовчить Маруся, той, з яру їй очі одвів, а стара й так недобачає.
- Йди сюди, сюди, сала дам, сюди, сюди, в торбу. Залізеш – ще дам.
Нічого у яру не змінилось. Цвітуть собі бузина з блекотою, кумкає жаба, і ворушиться щось оте у торбі. Ледве на коня закинув – Сірко мало дибки не ставав. Але ж не на собі оте тягнути, воно важкеньке, з повний ранець німецький.
- Ану виходь! – знову як того разу.
- Знову!? – вилізло з бузини щось мале та чорне, з рукавицю завбільшки, затрусилось, на непоказного чоловіка в чорному жупані та шапці перекинулось.
- На тобі одмінка! – Неипоренко показав на торбу.
Засміявся тільки дідько, головою трусонув якось непевно – чи то згоден, чи не згоден.
- Якби ж то. Не можу поміняти.
- Чого? А на душу?
- От же причепився зі своєю душею! Не треба мені такого краму! Не можу поміняти, бо то не одмінок.
- А хто?
- Ну як тобі пояснити? Невдала робота. Мав би народитися чаклун-двоєдушник. А я ж не знав, що та дитина вже вмерла. Ще не народились, а вже вмерла. І от таке вийшло.
- Ти мені памороки не забивай. Хто в торбі? І од кого?
- Твоє. Все твоє. Від заклятої душі, від такого, як ти. Упир.
- Ні, з Марусею ясно, так твоє кодло до дівок не може лазити, а я вже чим тобі не догодив? – підійшов Нечипоренко ближче до торби.
- Дражнишся, чи дійсно не зрозумів?
- Чого не зрозумів? – Нечипоренко руку на торбу поклав, ближче до вузла.
- Дитину не хрестив, хату не святив – зразу до мене поніс.
- Один ти розумний? Ну понесу я оце до церкви, то на мене або церква впаде, або взагалі туди не зайду. А про хлів я тільки бовкнув, так Маруся зразу ножа схопила, не дам вбивати, - Нечипоренко смикнув мотузку.
Упир витягнув з торби шию, облизався чорним язиком. Жовті очі, не людські. Не як в звірини.
- А чого це ти сахаєшся? Воно ж маленьке таке, славненьке, як жабенятко яке. Ще й голодненьке. Мабуть, пахнеш смачно, ратички, рило – ну чисто тобі холодець. Утік, паскуда. В повітрі розчинився. Тьху на тебе. Зате скільки мені вибовкав! Як же з тебе шкуру будуть дерти за дві добрі справи, уявляю, гірше, чим наш сотник з санітарів.
Стоїть на порзі Маруся, стоїть біля хати теща - бодай тій війні, чоловіка тільки на добу відпустили, має вже вертатись. Сидить в сідлі Нечипоренко, кінь головою мотає – не подобається йому торба з упирем малим біля боку, але коняче діло – везти.
- Паніматко, в перший і останній раз питаю – чого ваша дочка – заклята душа?
