Маленька квартира. Вітальня з кількома дверима. На стіні картини з морських ракушок і календар за березень, внизу стіл, з іншого боку – канапа. Біля неї стоять дві великі валізи.
Наташа (дивлячись на екран телефону): Та вже майже дев’ята! Ми мали вийти десять хвилин тому…Вася, Соня, хочете запізнитися на поїзд? Мама, а ви де? Останній автобус їде на вокзал через п’ятнадцять хвилин, а нам треба бути за годину до відправлення. Ви знущаєтеся всі!
З кімнати вибігає Василь, тримаючи на руках маленького Мішу.
Василь: Та всьо вже, я тут. Малого заколисував. А де мама?
Наташа: Бог її знає… Ма-а-а-мо!
З дверей кухні визирає Тетяна Дмитрівна, вже вдягнена у верхній одяг.
Тетяна Дмитрівна: Дві хвилини! Хочу переконатися, що все вимкнено і ми нічого не забули.
Наташа: Та покиньте то! Зараз прийде Свєта і забере ключі, якщо шось залишимо, вона пришле…
Тетяна Дмитрівна (виходить і зачиняє двері кухні): Та знай тепер, чи зможе прислати. Може й не додзвонимось до неї завтра. А де Сонька? (роззирнулась довкола)
Василь (обурено): Вона певно втупилась в телефон і сидить Вкантактє. Як завжди. Я її вже кликав, а вона все «зараз, зараз»…
Наташа: Ну я їй зараз дам! От дістане!.. (виводить в коридор Соню, висмикує навушники з її вух)Дочко, що ти таке робиш?.. Що за сльози? Буде важко, але звикнеш!
Соня (розпачливо): Я нікуди не поїду!.. (схлипує) Я не можу… Ти... Мене не змусиш!
Наташа (розгнівано): Я не розумію… Що за фокуси?!.. Я силою…
Соня: Ні, мамо, я вже не поїду, бо… Бо порвала свій квиток!..
(Лунає дзвінок у двері)
Дія друга
Та сама вітальня.
Василь: Скажи, що ти жартуєш!.. Куди ми тепер поїдемо? От маєш! (Міша починає плакати і кричати). На! Тримай дитину… А я піду відчиню двері. Дуже вчасно! (передає немовля)
Наташа (заспокоює дитину): Ну тихо, тихо…
Василь відчиняє двері і на порозі з’являється Свєта. Вони стоять і спостерігають за тим що відбувається.
Тетяна Дмитрівна: Тільки дитину тривожите. А що сталось?
Наташа (стишено): Та в цієї спитай. Квиток порвала, каже. І що з тобою робити, горе?
Соня (рішуче): Збирайтеся, їдьте без мене. Я не можу їхати! Я і не хотіла їхати… Я сто раз казала…
Тетяна Дмитрівна: Але чому?!
Соня: Я не можу сказати…
Тетяна Дмитрівна (схвильовано): Які секрети, та що ти розумієш?.. За кілометр від нас бойові дії! Я знаю, що таке війна. Хоч і була такою, як твій братик у ті часи. Не дай Боже!.. Пам’ятаю, як тата не стало… Мало що буде!..
Наташа: Це тобі не дрібниці! (обертається до гості) О, Свєточко! Як ти? Як Вадим?
Свєта (міцно обнімає і плаче): Наташа, він… Він у полоні! Я дізналась буквально щойно. Мій хлопчик…
Соня відходить назад і непомітно вибігає з кімнати.
Тетяна Дмитрівна: Ох!..
Василь: Це рано чи пізно могло статися…
Наташа: Тепер ми точно тебе тут не залишимо… Заспокойся… Все владнається. Аби живий був. Бачиш, що тут наша мала влаштувала? Та тепер і сумнівів немає, що не поїдемо. Не змогла б там спокійно спати. А… А де, до речі, Соня?
Свєта: А я бачила, як вона виходила в коридор. Я ще здивувалася – куди йти, ніч надворі…
Наташа (помітивши телефон на столі): Вона дещо забула… Останні виклики…Два… Годину тому. Стоп! Свєта, це номер Вадима…
Тетяна Дмитрівна (хапаючись за серце): Цього ще не вистало!..
Дія третя
Відділ міліції. Кабінет дільничого. За столом сидять Василь, Наташа і Свєта. Міліціонер робить записи на аркуші.
Дільничий: Коваль Софія Василівна, 1999 року народження, народилася у селі Новофедорівка Сакського району. Все правильно?
Наташа: Саме так… (п’є воду зі склянки)
Дільничий: Не хвилюйтеся, може вона у безпеці. А ви одразу думаєте про погане.
Свєта: Вадим поза зоною досяжності… Наташа, а ти помічала Соню і Вадима разом колись? Він за неї старший… Хто б міг подумати…
Наташа: Дурненька дівчинка! Нову проблему нам створила… (крізь сльози) Тепер за двох дітей переживати!
Василь: Все одно її не пропустять до нього. Вони ж нікого не пускають. А їх не випускають.
Свєта: А ви ще думали, чому вона їхати не хотіла…
Наташа: Тепер все ясно. Але від цього не легше… Скоро ранок.
Дільничий (закривши папку): Зранку шукатимемо навколо території бази і…
(Дзвонить телефон)
Алло… Захопили? А що військові?.. Угу… Повертаються… А… Ясно. (до Наташі) І дівчинка ваша з ними.
Наташа: О!..
Свєта (сплескує руками): Живі! Рідні!..
Василь: Але серед чужих…
