У Тараса Вахненка проблема - найняти найманого вбивцю. Проблема навіть не найняти (це справа простіша), а оплатити його послуги - не дешево, либонь, нині вони коштують.
Вбити треба Колосова Сергія - Тарасового напарника по "дальняках".
Так уже трапилося в житті, що Тарас і Сергій, уродженці різних сіл області, одночасно відслуживши службу в армії, прийшли влаштовуватися на роботу в одну й ту ж автоколону обласного центру. Проваландавшись з рік на підміні, вони зарекомендували себе добрими водіями й отримали незабаром вдвох на пару новенький КАМАз-"фуру". Никодимович, начальник автоколони, звів їх докупи.
- Хлопці молоді, подружитесь, - мовив, вручаючи ключі від автомобіля.
Хлопці й подружилися, промацуючи своїм КАМАЗом найпотаємніші закутки Союзу, місяцями живучи, "мов брат з братом в одній хаті", як любив приказувати Сергій. І коли прийшла черга Сергієві женитися, за старшого боярина він нікого, крім Тараса, навіть і не мислив.
Дальні рейси - це не тільки вічна дорога, міста і села, неозорі степи і дрімучі ліси, не тільки вуркотіння двигуна або ж подзвякування ключів вперемішку з матюками при поломках, не тільки заблудлі дівчатка, яких Сергій з Тарасом ніколи не цуралися і немало, як любив приказувати Тарас, "перецопали"; дальні рейси - це перш за все солідний заробіток, навіть не скільки той заробіток, що тицяють на руки в касі, як приробіток. "Лівий" приробіток. Сергій з Тарасом не те, що інші водії з їхньої автоколони - одне одного боїться. Сергій з Тараосм виявилися хлопцями крученими, сміливими і зрозуміли один одного в цьому плані з півслова, і, треба сказати, непогані "бабки" вигонили, солідні діла провертали - чого вартий один тільки "лівак" з Горького на Хабаровськ, коли офіційно в автоколоні їхній КАМАЗ числився поломаним десь у свердловських лісах.
І все ж грошей у Тараса на найманого вбивцю малувато - якби ж було відкладати зразу, а не проциндрювати на всілякі дурнички та на дівчаток по ресторанах.
Сергія треба вбити не за їхні з Тарасом, звісно, потаємні діла - тут якраз усе в порядку: і поділ, і секретність. Сергія треба вбити за інше. Сергія треба вбити за Таню...
Зайшовши одного разу в диспетчерську автоколони, Сергій з Тарасом з подивом і задоволенням виявили на місці старезної, як світ, і зморщеної, як пень, Полікарпівни молоденьку, симпатичну дівчину
Сергій за старою звичкою шаснув рукою у дівчини попід пахвою до грудей:
- Нам би путівочку, ріднесенька, - прошепотів-прошелестів.
Боже, як же та диспетчерка молоденька Сергія вдарила!... Рахівницею якось з розвороту зацідила в мордяку, аж кров бризнула з рота й носа. Далі, щоправда, й сама злякалася.
- Ой, я ж не хотіла так, - шепотіла розгублено, тремтячи вся.
Сергій мовчки прополіскував розбите "сурло", а Тарас... Буває ж так - скільки тих дівчат перемацав, "перецопав", а тут глянеш на одну - і все, кінеуць світу, чорна ніч і білий день водночас, бо ні згину губ таких, ні тремтячих крилатих брів, ні, що саме головне, очей, туманцем заволочених, не бачив ніколи і не побачиш більше, бо одні вони на світі, одні, ті, що снилися ночами і вимріювалися днями, через які ти ні з одною з "перецопаних" дівчат долі так і не зв'язав, бо ждав-чекав їх - ці губи, брови, очі, і ось, нарешті, дочекався, стрів - Боже, яке щастя! Тож стояв Тарас, мов стовп, стояв і дурнувато усміхався, втупивши очі в дівчину.
А дівчині не до очей чиїхось - чоловіка покалічила. Чоловік, щоправда, відмився, відплювався, усміхнувся припухлими губами.
- Нічого, буває, - підморгнув до дівчини, - так нам, ловеласам, і треба.
Взяв путівку, поплескав дівчину заспокійливо по плечу, гукнув:
- Тарасе, пішли, а то стоїш, наче в штани наклав!
І вийшов надвір.
- Дурень, - вилаявся Тарас, з натугою відірвав погляд від дівочих губ-брів-очей і побрів слідом.
А потім був довгий далекий рейс, протягом якого щодня і щогодини стояло перед Тарасовими очима дівоче обличчя.
- Слухай, а як наша диспетчерка нова хоч зветься? - не витримав, запитав раз у Сергія.
- Знайшов кого запитати?! - помацав Сергій розбиту губу. - Приїдемо - розпитаємось.
І навіть коли десь під Казанню Сергій привів до автомобіля двох розфарбованих татарочок, Тарас відмовився одну з них "цопнути".
- Не хочу, - вперся, як ніколи.
- Ну й дурень, - шепнув Сергій на вухо, - в нашій колекції вузькооких ще не було.
А потім Тарас дізнався, що диспетчерку звуть Таня і, перебуваючи в автоколоні, шукав будь-якої нагоди забігти в диспетчерську. Жартував-вижартовував, але запропонувати Тані бодай у кіно сходити, не говорячи вже про зізнання в коханні, не вистачало в Тараса сил, мов юнаком зеленим був, який ще навіть дівочої руки ніколи не торкався.
Так минуло зо два чи зо три місяці, і надали Тарасові з Сергієм відпустку. Відпустка довга, майже сорок днів, тож забрав Тарас у Сергія путівки.
- Оформлю, - мовив.
А потім що не тиждень, то й носив по одній путівці в диспетчерську, ніби путівку оформити все одно, що повість яку написати - хіба ж утовпишся в один день. Жартував до Тані, стрічав її веселий прямий погляд і шепотів потім собі наодинці: - "А вона мене любить. Любить!"
Якось наприкінці відпустки, забігши в диспетчерську, побачив там Тарас Сергія.
- О, здоров, - здивувався. - А мене оце Люда допитувалася, куди її Сергій подівся, - пожартував.
- Ну-ну, - чомусь знітився Сергій. - То як там у нас діла? - звернувся до Тані.
- Та ось напарник, видно, останню путівку приніс, - мацала Таня розгублено на столі папери. - Зараз побачимо.
- Ну-ну, - ще раз буркнув Сергій. - Довго щось носиш, - прошипів до Тараса і вийшов.
Тарас полегшено зітхнув - Тарасові нині свідки ні до чого; у Тараса знаменний день - є намір запросити Таню в кіно, відпустка-то закінчується.
Тож і мовив урочисто:
- Тетяно Василівно, скромний шофер Тарас Вахненко роздобув два квитки на отаку фільмяку!
Таня чомусь засмикалася, розгублено зашурувала в паперах, раз по раз зиркаючи у вікно, де Сергій копошився під капотом своїх "Жигулів", доки, нарешті, не видавила з себе:
- На скільки?
- На вісім вечора, - розцвітав Тарас, бо тільки закохана дівчина могла так розгублено зустрічати простеньку пропозицію сходити в кіно.
- Добре-добре, - поспішно випроводжала Тетяна Тараса з диспетчерської. - Іди ж бо, бо в мене роботи... Начальник викликає сьогодні з даними...
Ввечері, ще й семи не було, Тарас, напахчений найдорожчими парфумами, вишколений у найкращий одяг, вже стояв під дверима гуртожитку, де проживала Таня. Обережно поцікавився у чергової, чи не знає та, де нині така-то й така-то. Чергова зиркнула на стенд з ключами, позіхнула і прошамкала крізь позіхи:
- З їхньої кімнати немає нікого дома.
Тарас розгубився - як же це так, домовлено ж. Але, глянувши на годинник, заспокоївся - рано ще - сів на лавку, запалив цигарку. Згоріла одна цигарка, друга, третя, вже й до початку сеансу лишалося якихось двадцять хвилин - Тані не було.
"Видно, ніяк з тими даними для Никодимовича не розбереться," - заспокоював себе Тарас.
Отак міркував, міркував, аж доки збоку, на доріжці від проспекта, по якому снували туди-сюди, мов навіжені, автомобілі, забачив Таню.
- Запізнюємось! - гукнув до дівчини.
- Що? - стрепенулася Таня. - Куди?
- Як куди?! - зовсім розгубився Тарас. - У кіно...
- А-а, - згадала, - Ну, то... - зиркнула довкола, мов щось шукала. - Ай, пішли.
Під час сеансу Тарас, мовби ненароком, поклав свою руку на підлокітник крісла, торкнувся Тані. Дівчина відсторонилась.
"Соромиться, - радів Тарас. - Скромняга."
Проводжаючи після кіно Таню додому, Тарас веселився, як ніколи, плів анекдоти й небилиці, мов десь там, у глибині душі, прорвалася якась невідома велетенська гребля. Таня сміялася, весело зиркала на Тараса, як раптом біля тротуару скрипнули гальмами "Жигулі".
- Не чекав, - висунувся з "Жигулів" Сергій. - Не чекав.
Зло хряснули дверцята, "Жигулі", мов сказилися, зірвалися з місця і вмить зникли в шумливому залізному натовпі проспекта.
Таня затремтіла, мов осиковий лист, і почала знервовано покусувати нижню губу.
- Що з тобою? - захвилювався Тарас.
- Нічого. Йди вже додому.
"Боїться дурної слави," - Таня все більше й більше подобалася Тарасу.
І він не витримав - навіщо нервувати дівчину, хіба з дівчатами говорити не вміє, хіба не скаже тих заповітних три слоав.
І сказав:
- Нікуди я не піду. Я люблю тебе, Таню. Я так нікого ще не любив.
Таня опустила голову.
- Я люблю тебе, а ти? - допитувався Тарас, ловив дівчину за руку, але дівоча рука, що ластівка, шугає туди-сюди, не зловити, не спіймати.
- Що скажеш, Таню, любове моя? - допитувався Тарас.
Таня не сказала нічого - втекла в гуртожиток. Тарас кинувся слідом - хотілося відповіді - але дорогу заступила дорідна чергова по гуртожитку.
- Ви куди, молодий чоловіче? - запитала грізно.
- До Тані, - буркнув Тарас, аби лишень відчепитися і якось прошмигнути-таки мимо цієї жінки-колони вглиб помешкання, до ненаглядних очей, брів, уст.
- А в нас що, бордель? - не вгавала ненависна "колона".
Тарас знітився - це ж що виходить, він соромить Таню. Тож відступив від чергової.
- Вибачте, - забелькотів. - Вона в нас диспетчером працює, хотів путівку на лівий рейс випросити, але дуже чесна, не дає, - збрехав на ходу.
- Її путівки всім не вистачить, - все ще своє мала на увазі чергова.
І Тарас не витерпів - це ж що про Таню ця тлуста погань думає?! - нагнув черговій матюків, обізвав проституткою, яка не має права рівняти всіх по собі, і пішов геть, напевно знаючи, що бути завтра в Никодимовича "на коврі" і терпіти довгий "виховний маневр", як називали хлопці в автоколоні добрячу, всуціль пересипану матюччям, лайку свого начальника.
З того вечора не було Тані від Тараса порятунку. Де б не зустрів, де б тільки не вловив хвильку перебування з дівчиною наодинці, торочив одне-однісіньке, мов затявся:
- Я люблю тебе, Таню. А ти?
Таня тікала, Таня ховалася, Таня боялася Тараса, мов чорт ладану, але сказано ж - порятунку їй не було.
- Ну, чого ти мовчиш, Таню? - допитувався Тарас, готовий вік цілувати ці найкращі очі, що чомусь бояться на нього подивитися, а тільки те й роблять, що топлять свою красу в землі, асфальті, підлозі.
Але не вік же топитися очам. Настав час, і вони піднялися, глянули на Тараса, але краще вони були б не піднімалися.
- Я люблю іншого, Тарасе, не бігай за мною, - прошепотіли вуста, мов з праші кинули камінь.
Тарас каменя зловив, поклав за пазуху, думав, з льоду він - розтане, розпливеться геть, тепла лиш побільше дай, ліквідуй той полюс холоду, звідки навіженим холодом тягне. Тож і внадився Тарас слідкувати за Танею, аби вичислити той триклятий полюс, що морозить дівоче серце.
Тут по автоколоні слух пішов - закрутив, мовляв, Сергій Колосов новій диспетчерці голову. Тарас не вірив - брехня, такі дівчата, як Таня, розум мають, з жонатими тягатися не стануть.
І помилився. Власними очима побачив раз крізь скло диспетчерської, як узяв Сергій Тетянину долоньку у свою лапу, довго тискав, вирячивши баньки на дівоче лице, щось шепотів, а Таня слухала, слухала, як уміють слухати лиш закохані.
Далі мовчанкою боротьбу виграти було годі. Тож Тарас рушив в атаку.
- Що, в Сергія втюрилася? - запитав дівчину, мов з автомата по живій людині чергою пройшовся.
Таня - туди, Таня - сюди, а дзуськи - кругом кулі скачуть. Тож випросталась, глянула атакуючому в лице.
- Так, - відповіла, - люблю. А тобі що? Чого ти до мене вчепився? Моє серце - кому захотіла, тому й віддала.
- Він же жонатий! - завив Тарас.
- Знаю.
- Він же гуляка!
- А ти не такий був?
- Май же розум! Ти ж дівчина!
- Та йди ти...!
Оце тобі на: де літо було - завірюхи виють; де вуста медові літепло ткали - сивий дощ чорні камені миє.
- Ти ще й матюкатися вмієш? - дивується Тарас.
Мовчить Таня, тільки зітхає та думає, куди б його від нахаби- залицяльника подітися.
- Ні, мене матюком не візьмеш! - ледь не кричить Тарас. - Я відвоюю твою любов! Ти вернешся до мене! І душею, й серцем!
- Як я можу вернутися туди, де не була?
- Будеш!
- Ой, ні. Не в ті краї я забралася.
- Ти покинеш їх!
- Ні.
- Покинеш!
- Тарасе, подумай: якщо ти дійсно мене любиш - ти можеш мене зректися?
- Ні.
- То чому думаєш, що моє серце пластилінове - чиї пальці не дотулилися б, під тими й розм'якає?
- ...!
- Не можу я розлюбити Сергія. Не можу, доки і його на цьому світі. Май розум - відчепися, знайди собі путню людину, женися і живи на здоров'я.
- Таню! - по ночах у снах, мов нескінченна літургія.
- Таню! - по ранках безнадійно, мов з гіркого похмілля, аж жити не хочеться.
- Таню! - і все в цьому слові, і немає сили терпіти наруги над душею.
- Ти будеш моєю! - побілілі губи шепочуть, як закляття.
- Я не вирву її від Сергія! - стогне зжовклий від гіркоти розум.
І не життя, а блукання у світі, і не дні, а сіра пелена болота, і не ночі, а суцільні дзвони до болю у скронях.
І хочеться плюнути на все, але мозок - не згусток слини; і плюйся хоч цілий день - згадки свої не виплюнеш, серця не заплюєш, пожежу в ньому не потушиш.
А що далі? Де той час, що, кажуть, усе лікує? Побачити б його хоч краєм ока.
Стоїть Тарас у низенькій хаті одноокої ворожки, викладає гроші на стіл.
- Сідай, голубчику, сідай, - тасує ворожка карти.
Скрипучий стілець стогне, як недорізане порося.
- Великий дім у тебе попереду, - шурує ворожка своїм оком по картах, - але закриті до нього двері. На дверях замок. Ключі загублені...
Довгу лекцію про загублені ключі, нескінченний шлях і велику пилюку на тім шляху Тарас вислухати до кінця не зміг.
- Що ти мені локшину на вуха вішаєш? - визвірився до ворожки. - Я люблю дівчину, яка іншому віддана. Ти скажи - бути мені з нею, чи ні?
- То я ж кажу, - засмикалася ворожка, впустила дві карти на підлогу. - Дім у тебе попереду, замок на дверях, ключів немає. Що ще?
- А зірвати замок не можна? Зі скоблями?
- Як є сила... Зараз скажу, що карти говорять.
Тарас нетерпляче засовався на стільці.
- Замок кріпкий, але сила твоя безмірна, - сокотіла ворожка. - Світлим днем замка не зірвати, темною ніччю не знайти. Шукай ранок, або ж вечір перед смерканням. Синьою даллю дорога твоя стелиться до замка. Великі калюжі і глибока пилюка на тій дорозі...
Лекція почалася спочатку.
- З тебе така ворожка, як із мене піп, - не витримав Тарас, махнув рукою на втрачені гроші і, розчаровано зітхнувши, пішов геть.
"Замок кріпкий, але сила твоя безмірна... Не можу розлюбити, доки і мене на цьому світі..." - як спалах серед ночі, аж проснувся Тарас.
Сів на ліжку, задумався. І раптом аж просяяв - ось вона, відгадка, ось та точка, де сходяться і слова ворожки, і Тетянине серце. Замок на дверях - Сергій. Двері замкнені - Тетянина любов до Сергія вічна. Зірвати замок, відчинити двері - вбити Сергія. Великий дім попереду - Тараса і Тані спільна доля. Самому Тарасові Сергія не вбити - "світлим днем замка не зірвати, темною ніччю не знайти." "Шукай ранок або ж вечір перед смерканням," - шукай когось, шукай найманого вбивцю, щоб не нести Сергієву кров на собі, щоб обминути великі калюжі і не загрузнути у великій пилюці по дорозі до великого дому. Не сісти в тюрму,не згинути в поєдинку - ось ті калюжі-пилюки, які треба обійти. Найманий вбивця - ось та "сила безмірна", яка здатна вирвати "кріпкого замка".
Важкі ночі почалися в Тараса. Снилося казна-що, мозок свердлило одне: - "Вбити, вбити, вбити."
Нарешті змирився - вбити, то вбити. Порахував усі свої фінанси - еге-ге, малувато. Кинувся в заробітки.
Коли ділили з Сергієм прибутки, криво посміхався. "Ось іще на один день менше жити тобі, хлопче," - звертався подумки до супротивника і дивився на Сергія, як на покійника.
"Покійник" же веселився, задоволено потирав руки.
- Хорошу лафу провернули, - вживав улюблений вислів.
Знав - буде на що Тані цяцьки різні купляти, від Люби, дружини, "лівий" заробіток ой як легко сховати. Не знав - не довго ще з цяцьками тими носитися, росте Тарасів капітал.
Тим часом ніщо не стояло на місці, крім Тетяниного кохання. Тарас сердився на те кохання, казився в рейсах, не минаючи жодної повії.
- Бери, пользуйся, - пропонував повій Сергієві.
Сергій, за минулих часів перша скрипка в подібних ділах, нині геть відійшов від "колекційних" справ. Тараса це сердило, виводило з себе.
- Імпотент! - шипів Сергієві в очі і, вигнавши з кабіни, рвав-шматував одяг з чергової повії, аж та жахалася, і не стільки насолоджувався з нею, скільки знущався. - згонив на повіях зло за ту недоступну, далеку, вимріяну, жадану Тетяну, Таню, Тетянку.
Сергій же, чи підозрював що, чи ні, рахував Тараса й далі за друга - називав не інакше, як братом, на що Тарас вважав за ліпше відмовчуватись.
Але якщо горщок тріснув, він обов'язково колись розіб'ється. Повернувшись одного разу з рейсу, Тарас довго "клепався" з хлопцями-шоферами в карти, а зібравшись додому, виявив, що забув документи в кабіні автомобіля. Вирішив не ризикувати, а повернутись і забрати документи з собою - траплялися випадки, що по кабінах ночами дехто шастав.
Була ніч, Місяць сонно блищав у маслянистих калюжах на асфальті. Тарас, обминаючи того Місяця, добрався до свого КАМАЗа, швидко дістав ключа, відімкнув дверцята, шарпнув їх на себе. За занавіску спальника швидко сховалася оголена жіноча нога. Тараса мов струмом ударило. Тож, наплювавши на їхню з Сергієм домовленість брати в таких випадках що потрібно і, мов нічого не бачачи, тихо зникати геть, Тарас різко відсмикнув занавіску, ще й світло в кабіні включив.
Тарас не помилився - голий Сергій лежав на такій же голій, як і сам, Тетяні.
І поплив у Тараса перед очима туман.
- Ти що, брат? - злі Сергієві очі світилися з того туману.
- Шлюха! - рвав Тарас туман, тицяв пальцем в оголені Тетянині груди, доки Сергій ледь не зламав того пальця і не вчепився в Тарасове горло.
Клубком викотилися з кабіни - голий Сергій і затуманений Тарас. Били один одному морди, вимочуючи Місяць у маслянистих калюжах. Десь там, у кабіні, погасивши світло, похапцем зодягалася Тетяна, а на шум-гам збігалися всі ті, хто по якихось причинах ще знаходився в автоколоні.
Збігалися, розтягували Сергія й Тараса в різні боки. Прибігла нічний диспетчер Варвара Устимівна.
- Та хоч зодягніть його, - відвертала від Сергія очі.
Хтось кинувся в кабіну по труси.
- Витягуй і ту шлюху, витягуй! - ревів Тарас.
Але Таня не дала себе витягти, з гнівом відштовхнула посланця за трусами, вилізла з кабіни, вже зодягнена, і подала Сергієві труси сама.
- Ну, чого витріщилися? - визвірилася до народу. - Я люблю його! Чого вам ще треба?
- Оце тобі скромняга! - басував хтось із шоферів.
Народ почав розходитись. Потягли від гріха подалі й Тараса з собою. А він кричав, немов розум утратив:
- Не лишайте їх удвох! Вони ж знову будуть...!
Нарешті, викинутий за ворота автоколони, вгомонився і пішов містом уздовж асфальтівки, гублячи сльози в жовтих плямах ліхтарів. Він знав, що Таня любить Сергія, знав, що таке любов - не дитина ж; але щоб віддати себе в кабіні автомобіля, мов повія - ні, ні, ні! Немає прощення ні їй, ні Сергію! Немає прощення і геть завіт мовчання - про це повинен знати весь світ!
- Він гуляє з Тетяною! - вчепився Тарас до якогось перехожого. - Я їх застукав, ви чуєте?!
Перехожий злякано відсахнувся і, оглядаючись, ледь не підтюпцем побіг по тротуару.
Тарас же знову не міг вгомонитися.
"Про це повинен знати весь світ!" - стугоніло в голові.
Схопив шматок цеглини, підбіг до побіленої стіни будинку, заходився мазюкати: "Сергій Колосов гуляє з Тетяною!"
Відійшов, подивився - що стіну червоними лініями зіпсовано, видно; що ж там написано - жодному лінгвістові прочитати не під силу.
Ще більше розізлився Тарас. Жадав помсти. І нарешті її знайшов. Швидко злетів східцями на шостий поверх, подзвонив. Двері відкрила Люба, Сергієва дружина - заспана, в халаті поверх нічної сорочки.
- Ти знаєш, - брудний, з побитою мармизою, Тарас, на смерть перелякавши Любу, ввалився до квартири, - ти знаєш, що твій Сергій гуляє з нашою диспетчеркою?! Я його застукав на ній. Голого, ти уявляєш - го-ло-го!
І сів на стілець, і, не звертаючи уваги на Любу, все дивувався, що застукав Сергія голим, ніби Сергій мав бути на дівці в якійсь шубі, або ж, у гіршому випадку, при фракові.
Нарешті похопився.
- Пішли, - тягнув Любу за собою, - пішли покажу.
Люба йти не захотіла, розплакалась, навіть двері за Тарасом не закрила.
А Тарас ледь не до ранку бродив містом і волав на все горло:
- Я їх виведу на чисту воду!
Тарасів крик був помічений і черговий наряд міліції підібрав очманілого парубка. Перевіряли на алкоголь (добре, хоч не пив), допитувалися, хто побив (сказав чесно: - "Сергій Колосов за бабу"), хотіли посадити до ранку в якусь камеру, почав противитися, отримав гумовим кийком по спині, ще домагався правди, тож врешті-решт був випущений на волю, добрався до гуртожитку і проспав ледь не до наступного вечора.
Життя потьмяніло. Три дні провалявся в ліжку, жуючи якесь печиво і запиваючи вином. Перед рейсом ще день "зчищався", сидячи під холодним осінньо-зимовим вітром на балконі, і нарешті в день виходу в рейс ледве доплентався, побитий горем, до автоколони. Ні, без найманого вбивці Тарасові далі не жити, бо навіть оту голу Таню з КАМАЗівської кабіни не в силах він забути, не в силах викинути з серця. Доля - як її обійдеш?
ІІ
Сергій категорично відмовився йти з Тарасом в один рейс. Але Никодимович плював на всілякі відмовки.
- Підеш, - мовив з притиском. - У дорозі помиритесь. А як не помиритесь, то ріжтеся - чорт з вами. Але план мені щоб був.
І ось за вікном трусить, перетворюючи дорогу в суцільне скло, перший сніжок. За кермом, надувши губи, бундючиться Сергій. Поряд, не подаючи ні звуку, хмарою клубочиться Тарас. Триденна мовчанка продовжується.
"Як тебе, падлюку, тільки земля носить?" - відбивається Сергіїв погляд у зледенілій дорозі.
"Щоб ти здох," - ховається в Тараса під прикритими повіками прокляття.
А сніг іде. А дорога - лід. І немає гіршого плестися, мов на панахиді, під сорок кілометрів на годину, коли попереду ще зо дві тисячі кілометрів.
Тарас перекуняв, відкрив повіки, з годину тицяв очима у придорожні дерева, що поволі пропливали за вікном, і не витримав, порушив мовчанку:
- Дай руля, каліко. Ложка снігу впала, а воно вже й слину пустило, розчерепашилось.
Сергій не відповів, тільки зубами скреготнув і натиснув на газ. КАМАЗ обігнав якогось мов заснулого легковика і, здіймаючи хмару білої куряви, помчав вздовж принишклих обіч дороги осокорів.
Заворожений бадьорим воркотінням двигуна, Тарас знову закуняв. І снилася йому Таня. Махала на прощання рукою і бігла вслід виїжджаючому КАМАЗу, в дзеркалі якого світилася прикрашена цигаркою Сергієва мармиза. Навіть у сні кидає, зараза кохана. Тарас проснувся, зітхнув, гасячи безнадію, і втупився очима в дорогу.
Перед КАМАЗом крізь пелену снігу виростала широченна долина, розрізана навпіл дорогою з її несамовитим спуском і бовваніючим попереду автобусом та ще якимось легковиком віддалік, що йшли назустріч.
- Не жени, дурню, - вдруге порушив мовчанку Тарас.
Сергій знову нічого не відповів, тільки булькнув щось на зразок "пішов ти..." і ні на йоту не скинув швидкість.
Спуск проковтнув КАМАЗа, потяг, мов слимака, в жерло свого стравоходу. Сергій демонстративно виключив передачу.
"Дурню, ожеледиця ж," - подумки вилаявся Тарас, але вголос не сказав нічого, гордість не дозволила.
Спуск, минувши виїдену екскаваторами впадину, вискочив на височенний, огороджений по краях металевими тросами, насип.
Автомобіль смикнуло. Тарас змовчав - гордість. Сергій теж ні слова - також гордість.
Автомобіль злегка повело по полотну дороги.
- Рівняй, автобус попереду! - не витримав Тарас.
Сергій вхопився за важіль передач - але дзуськи, крім скреготу, нічого з того він не здобув.
- Що, козел, дофрантувався? - занервував Тарас, метикуючи, чи не зачеплять вони, метляючи, зустрічний автобус.
- Заткнися, падло, - порушив мовчанку й Сергій, злегка натиснувши на гальма.
І вивернув світ навиворіт, залишивши за тим виворотом і Таню, і ненависть, усе. КАМАЗ розвернувся впоперек дороги, склався з напівпричепом у якусь дулю і так, боком, юзом, понісся назустріч автобусу.
- Вивертай догори, бий в автобус задом, інакше клямка! - запанікував Тарас.
- Куди бий?! Люди! - Сергій.
І наразі:
- Плигай, браток!
- Що? - Тарас нерозуміюче.
- Плигай! - не лице в Сергія, суцільний крик.
Тарасова рука сама відкрила дверцята, лице зустріло крижаний потік повітря, очі пройшлися по автобусу попереду і по напівпричепу позаду, щоб не втрапити ні під чиї колеса. вуха ще почули Сергієве: - "Живи! Люби Таню, люби!", ноги виштовхнули тіло з кабіни, а плече зустріло дорогу, захрустіло в її могутніх обіймах і, туманячи зір, потягло тіло під стовпчик на обочині.
КАМАЗ же, завищавши на слизоті всіма своїми ходовими колесами, спіймав раптом щось тверде, смикнувся і , рвучи металеві троси, якимось метром розминаючись з автобусом, кинувся, мов справдешній плавець, у прірву насипу - шукати свою останню ріку.
Гуркіт і брязкіт тінню пробігли по білому, як сніг довкола, лицю водія автобуса, що давно вже зупинив свою машину і, заплющивши очі, чекав неминучої смерті. Гуркіт і брязкіт навіть перекрили несамовитий лемент у салоні автобуса та й потушили, погасили його.
- Спасибі, браток, - шепотів водій автобуса, не здатний уже звестися з місця.
На дорогу сипонули пасажири. Тарас, бачачи крізь туман в очах їх силуети, підвівся з-під стовпчика і, тамуючи біль, побрів до краю насипу.
- Понажираються та й б'ються, - лементувала якась тітонька.
- Яке понажираються, гляньте на дорогу, за що тільки дорожникам гроші платять - лід, - заперечував тітоньці якийсь дядечко.
Внизу димів розтрощений КАМАЗ.
- Сергію! - стогнав Тарас. - Там Сергій! - звертався до пасажирів автобуса, згинаючись від болю в плечі. - Рятуйте! Вибухне ж!...
- Соляра не вибухне, - копилив губу губатий молодик, явно не маючи наміру мурзати білесенькі кросівки і синю куртку на грязькому, крутобокому насипі, кудою тільки що пішов у безвість КАМАЗ.
- Там тонна солярки! - стогнав Тарас, бачачи крізь туман обидва баки, які з насолодою лизало полум'я.
- Люди, там Сергій! - благав пасажирів автобуса.
Але легковик уже рвонув по міліцію, а пасажири, розтривожені криком молодика в синій куртці: - "У мене через годину поїзд!", вантажилися в автобус, хоча водій і кричав криком, що, доки не буде тут міліції, нікуди не рушить.
Якась жіночка, щоправда, забідкалась:
- Може б і справді допомогти тому Сергію?
Але її перебили:
- На небі, крім Бога, хто допоможе?
І цим вирішили все. Навіть водій автобуса, рипнувшись було злазити з насипу, придивився до палаючого, мов копиця сіна, КАМАЗа, і втратив будь-яке бажання бути біля тієї копиці поблизу.
- Там уже немає кого рятувати, - зробив висновок і повернувся назад.
- Наволоч! - визвірився до водія Тарас. - Усі ви паскудники, жлоби й сволота! - обізвав пасажирів. - Там же браток, Сергій! - і ступив у туман, в те полум'я, котре бушувало під насипом і до якого ще так довго треба було сповзати.
Туман погустішав.
Але морок не вічний. Гул, нестерпний гул викликав Тараса з мороку, розімкнув очі. Неподалік палав тент на кузові автомобіля, палало все довкола баків з пальним, вогонь лизав кабіну, надмухавши туди повно диму і чадячи ним немилосердно з вибитих вікон.
- Сергію! - схопився Тарас на ноги і впав, мов підкошений, на землю.
Оглянувся на свої ноги - одна з них вивернулась, мов мотузка яка, виставивши пальці кудись убік. В очах потемніло.
- Проклятий насип, - розганяв Тарас темноту, повз, хапаючись цілою рукою за рідкуваті кущики трави і опираючись однією ногою об землю, до КАМАЗа.
Туманів, втрачав свідомість, кричав від болю і повз, повз, повз.
- Сергію! - скреготів зубами.
Ось і кабіна - лобовим склом у землю, відкрилася по дорозі, відірвалася від рами, і це щастя, бо вже палала б - двигун он як потріскує, мов дров хто в нього наклав. Чи мо', це в голові тріщить? А-а, не один чорт, чи що.
- Сергію!
Ручка на дверях уже в полум'ї. Чхати на полум'я - треба відкривати двері. Шипить, пузириться шкіра на руці - хіба звикати до болю.
- Сергію!
Двері вбік - і морок.
День наступає - перед очима Сергій. Сидить на сидінні, кермом придавлений, голову закинув, а по тій голові з вуха кров цебенить. Іди сюди, Сергію, що ж ти застряг. Ну, вилазь ти з-за цього керма, мать твою...! Ну, ше трошки. Давай, давай, лізь, вибухнемо ж! Лізь, чортова твоя тінь, чом я тебе раніше не вбив! Отак, отак, лети тепер на землю, бо в мене знову ніч.
Розвидняється. Кругом полум'я, аж щоки пашать. Диво - ще й досі не вибухнули. Сидіння в кабіні он уже тліє. Пішли, чи що, Сергію? Зубами за комір, обсмаленою рукою за пожухлу, притрушену снігом траву, ногою в землю - сантиметр, ще сантиметр. Вибачай, друга рука, друга нога поламані, а то б я тебе, браток, уже на насип виніс. А так - сантиметр, ще сантиметр, доки день, доки не смеркло. Дивися, вже й метрів зо два. А тепер вибач - тепер ніч.
Розвидняється. Вперед, Сергію, вперед. Що воно за одяг, не витримує під зубами. Але нічого, шия в тебе, Сергію, дорідна, комір широкий, є за що взятися. Прокляті люди, що ж ви стовбичите на тому насипі, злазьте ж! Хтось лізе, Сергію, ти чуєш, хтось-таки лізе! Бо я вже не можу. Я свої п'ять метрів протяг. Моя ніч, моя полярна ніч уже на порозі. А-а, Боже, що ж це за вечір - така заграва, такий гуркіт, ще й щось гарячою пругкою лапою б'є в потилицю?! Вибух, Сергію!
ІІІ
Біла палата. Така біла, аж за очі бере. І перша думка - чи хоч не в "лівому" рейсі вляпалися. Мозок напружений - ні, не в "лівому". Слава Богу, тоді можна ще поспати.
Як остогидла вже ця лікарня за п'ять місяців. Відвідувачів, щоправда, чимало, але однак...
Вже навіть сам Сергій приходив - дякував,у дружбі клявся. Він хоч і врятований, і за кермом був - швидше вичухався. Тарас би також вичухався - переломи ніби зрослися, але ж уся спина спечена (казав лікар, ледве витяг з того світу), ніяк не загоюється - то там, то там гнити почне, сукровицею сочиться.
Приходила й Таня - розплакалася, цілувала забинтовані руки, обсмалені вії, пошерхлі вуста. Тарас думав, любов'ю запалала - аж ні, за Сергія дякувала. Краще б не приходила.
А вона ходить і ходить ледь не щодня. Прийде, усміхається, і не намилується нею Тарас - ні, таких уст більше не знайти на світі.
А це почала Таня з Сергієм удвох приходити. Тарас сердиться, хоч виду й не подає - геть совість втратили, привселюдно гуляють.
Сьогодні взагалі якісь урочисті з'явилися. Аж сяють.
- Ми побралися, - заявили.
- А Люба?
- Розійшовся, - повідав Скергій.
А Тарас на Таню дивиться, дивиться, мов на портрет красуні якої з сімнадцятого століття - і подобається, а не переступигш через віки. Отак і кохатимеш усе життя портрет.
- Вітаю, - белькоче Тарас і поспіхом спроваджує гостей, бо на очі лізуть, мов навіжені, непрохані, неждані сльози.
Ні, права-таки ворожка - потрібен найманий вбивця. Ось тільки грошей наскладає Тарас...
Хоча яких грошей - уже майже півроку Тарас у лікарні, а кругом лютує інфляція.
Ех, матері його ковінька з таким життям! Ні вбивці не знайти, ні грошей, ото тільки й твого, що кохання.
