Одного разу зустрілися двоє. Він любив потрасувати щось чи когось, а вона, не зважаючи ні на що, наминала яблучка. Та зустріч була важлива для обох. Він намагався кудись діти свою розпач, кимось забити, а вона виприснути на когось всі ті почуття, які вже так багато років томилися десь глибоко. Закрутилося-завертілося. І так почали вихвалятися своїм коханням-риганням, що й справді оточуючим хотілося час від часу поригати :():. Але він (перед цією невдатною зустріччю) закохався в іншу дівчину. Та вона не прийняла його любов. Відштовхнула його кохання... Він ніяк не міг з цим змиритися. Йому потрібна допомога… Як це пережити?
І тут друга половинка (яка себе такою вважала) виявилася справжнім (тіло-)охоронцем.
Вона не давала йому й передихнути. Це на деякий час допомагало не думати…
А він? А він, страдаючи, хотів якось привернути до себе увагу тої, про яку не забував ні на секунду… Це відчувала та "половинка" і з ревнощів таке виробляла… Вона не знала як все виправити, як привернути-прикувати його до себе. Як зробити так, щоб він навіки забув ту? На кожному перехрестку їй ввижалося ренегатство. Але вона вміла себе заспокоювати мріями. А коли й це не допомагало, то вона знову й знову кидалася в неіснуючий бій і билася, билася, билася… головою об монітор. Однак, була гордою тим, що додумалася до такого виходу емоцій… :)
