І знову в дорозі. Прощавайте, Крукланкі! Кру-кру! - прощаюся подумки по-пташиному, як журавлі, що відлітають у вирій. Бо нам - на схід, назустріч сонцю - через Ельк та Авґустин, а потім - через Cувалкі - на північ, на Литву. Та поки наш автомобіль ще мчить по кривулястих мазурських дорогах, намагаюся вдивлятися у просяяні сонцем краєвиди, що минають за вікном. Чомусь раніше собі уявляла, що Мазури - рівнина пласка, як пляцок чи (о, іронія мови!) - мазурик*. Але пейзаж вражав своєю неоднорідністю: горизонт поставав перед очима нерукотворним горельєфом лісистих та лучних пагорків. Така рельєфність - наслідок ерозії льодовика, що приблизно п´ятнадцять тисяч літ тому сунувcя з півночі на південь, залишаючи за собою глибокі рови-яри, які в сучасності мають вигляд пагорбів. Цей льодовик сягав аж місць, де тепер стоїть мій рідний Львів. Може, саме тому ці мазурські пагорби дуже нагадують ще одні - розточанські** - перші "гори" мого дитинства. Схожість мазурської природи з розточанською є вражаючою, з тією лише різницею, що Мазури - край тисячі озер та острівців. І ще тут - тьма усілякого водяного птаства, а у пущах водяться зубри. Ta найбільше в цім краю є лелек. Раніше гадала, що лелека - символ тільки моєї батьківщини, але стільки цих дивовижних біло-чорних птахів, як на Мазурах, я ще не бачила ніде. Вони тут скрізь: пістряві лелечі зграї рясніють на полях і луках, а гнізда - майже на кожному сільському комині, стовпі чи дереві. Отож їдемо, а ці незліченні величезні гнізда з буськами повз вікна лиш мерехтять.. Попри всю трагіку воєнного і післявоєнного лихоліття, мабуть, цей тихий і мальовничий край таки щасливий, адже в його прозорих водах стільки неба! Чи ще коли завітаю сюди? Дуже б хотілося, та хтозна, які ще шляхи життям вготовано. Навіть якщо й ніколи, завше згадуватиму - так само, як не стерти з пам´яті підліткових літ вкарбоване срібло наших волиньських Шацьких озер з їхнім очеретяним шепотом та лілеями. Тож прощавайте, Мазури, казковий, замріяний краю зубрів та лелек! Прощавай, чарівна озерна Атлантидо!
Ми зупинилися у Сувалках - останньому польському місті поблизу польсько-литовського кордону. Треба було заправитися - адже до Талліна їхати ще майже тисячу кілометрів. На заправці, коли я платила кредиткою за бензин, продавець до мене заговорила чеською, чим мене приємно здивувала:
- Бачу, що Ви з Праги. О, Прага - таке красиве і таємниче місто! Я там проживала деякий час у подруги. Як Вам там, у Празі, чудово живеться!
- Так, у Празі добре. - погодилася я. - Але і у вас тут дуже гарно і привітно. І головне - спокійно. Завше хочеться туди, де нас немає.
Дівчина задоволено усміхнулася і ще нам на додачу порадила, як найшвидше та найзручніше вибратися зi Cувалок на литовську трасу. Mи приязно попрощалися.
Ось вже і Литва.. Вона нам спочатку здалася трішки „сірішою“ за Польщу, але таке враження було лише спочатку. Ліси, поля, ліси, що ніби у взаємно злагодженому ритмі чергувалися між собою, поодинокі села, скромні дерев´яні хатки, які так відрізнялися від чеських великих будинків з червоною черепицею. I куди оком не глянь - злегка хвиляста, все ж рівнина, одна рівнина.. Литовське радіо про щось завзято гомоніло, точніше щебетало зовсім незрозумілою, подібною до співу жайвора, мовою. Але щось невпізнаванно слов´янське з цього щебету таки вчувалося. Колись, ще в університеті на катедрі славістики, наш викладач нам пояснював, що якщо хтось серйозно бажає зайнятися вивченням та дослідженням слов´янських мов та їхнім походженням – праслов´янськими діалектами, то обов´язково мусить вивчити литовську. Бо ця мова щe з часів балто-слов´янської єдності aж до нинішніх часів найкраще зберегла, точніше законсервувала у собі всю праісторичну слов´янську мовну архаїку.
Мене весь час хилило на сон - рівний горизонт і швидкість авто біля сто кілометрів за годину (бо найвища дозволена на автомагістралях у країнах Балтії - це лише сто десять кілометрів за годину) діяли як снодійне. Минулої ночі я не спала, все роздумувала над вчорашньою таємничою з´явою на небі. Aле зараз вже несила - мушу слідкувати за дорогою. Ось вона, Балтія, моя здійсненна мрія, а я замість того, щоби радіти, впадаю в меланхолію.. Терміново треба кави! Ми зупинилися в одному придорожньому дерев´яному ресторанчику, що поблизу Каунасa. Taм готували національні литовські страви. Поки чоловік розраховувався за обід, я сиділа надворі і боролася зі своєю втомою. Кава допомогла, та ненадовго. Чогось захотілося плакати і я вже майже розплакалася, та вчасно спохопилася. Коли чоловік повернувся, я вже знову вдавала зі себе водостійку та усміхалася. Здається, нічого не зауважив..
Дивна суміш почуттів мене не залишaла і тоді, коли ми рушили далі. Було ніяково і навіть соромно перед собою. Я ж уже у своїй вимріяній Балтії. До цього дня цi містичні краї жили лише в моїй дитячій фантазії - вони, мов метелики, вабили феєричним сонячним миготінням на хвилях моря.. Чому ж мене сюди так довго і так сильно тягло - і головне - щó саме сюди тягло? Гарні люди, оті дивакуваті балтійці. В дитинстві багато чула про них типово совкових саркастичних анекдотів. Все, що я тоді знала про балтійців і їхню культуру - все було з розмов та "ящика". Що ж мене так до тих північніших народів вабило? Чи сам погляд цих людей - відкритий, відвертий i щирий? Чи то образи природи, яка мене завше манила своєю диводійною, тихою, скромною красою з екрану ТБ чи листівок, які моя бабця надсилала, коли відпочивала на литовських курортах? Чи то та ж сама магічна латиниця, котра якимось дивом ще збереглася на теренах СPСР і була наче якесь неймовірне sciеnce-fiсtion - як давній відголосок культури, цивілізації, котра вже знаходилася майже на краю свого зникнення? Адже не залишалося жодних сумнівів щодо того, що письмо і мова автохтонних народів Балтії будуть часом витіснені азбукою і "aбщєпанятним". Не знаю. Тоді, коли я почала мріяти про тодішню Прибалтику (бо ж так ці краї називалися за совєтів), мені було ще мало років і я лише інтуїтивно намагалася збагнути: чому ці люди такі інші, чому вони не вкладаються у наш загальний шкільний шаблон такзваного "щаслівава савєтскава чілавєка", тепер же називаного яко "гомо-совєтікус"?
Мимоволі пригадалося таке: для нас, старшокласників звичайної львівської середньоосвітньої школи, було зорганізавано в рамках "співдружності радянської молоді" спортивні змагання між шкільними командами Української РСР і Литовської РСР. Після турнірів львівських та каунаських шкіл мало здійснитися те, що для нас, підлітків, було чимось на кшталт "вишеньки на торті": шкільна дискотека. За часів перебудови ("пєрєстройки") дискотека у школі була ще доволі рідкісним, а тому й незвиклим явищем. Але перші віяння свободи зі Заходу не могли зупинити навіть найзапальніші ідейні агітпрацівники. Хоча найконсервативніше крило педагогічного колективу було проти і сприймало це як антиморальну єресь, зате молодший колектив "прогресивних перебудівних" педагогів разом з учнями, згідно зі всюди тоді декларованою "гласністю", домігся свого і дискотеку було влаштовано. Нашу школу булo зведено на честь московської Олімпіади у 1980-му як взірцеву: з декількома стадіонами, спортмайданчиками та "закритим" басейном. На ці часи така школа була чимось із розряду класу "люкс". Наш клас був найпершим класом першачків - школу урочисто відкрили першого вересня 1981-го. Директором школи під час мого навчання у ній була дружина одного із "високопоставлених" на Львівщині, тому багато важливих заходів міжреспубліканського чи міжнародного значення, що стосувалися питань соціалістичної освіти та виховання молоді і до яких були залучені представники країн колишнього "соцтабору", відбувалися саме у нашій школі. Так от, перша з наших шкільних дискотек відбулася в актовому залі. І досі пам´ятаю, як середина залу, що мала слугувати танцювальним майданчиком, порожніла через ніяковість підлітків, які й толком не знали, як себе в такій ситуації під прицілом очей педагогів вести, аби оті "танцюльки" потім не вилізли боком у вигляді поганої характеристики, обов´язково тоді причіплюваної до атестату. Під вікном у ряді - ми, львівські школярі, трохи несміливі і водночас зухвалі. Ба аякже: розмальовані дівиці, немов російські матрьошки, та розудягнені у модне "турецьке" ганчір´я, що яскравіло барвами тропічних папуг i яке зачасту було закуплене нашвидкуруч у польських гендлярів (куди ж нам без них?) на городоцькій трасі в напрямку єдиного тоді пункту перетину кордону - Шегинів, зиркаємо зверхньо в протилежний бік. Бо там - литовці - чемні і скромні, майже непримітні дівчата зі заплетеними косичками та хлопці без диких, у той час модних гривастих шевелюр. Я з подругами тоді тихенько підсміювалися з цих "пай-дівчаток" та "пай-хлопчиків", але насправді потайки їм заздрили. Вони були природньо гарними та трималися невимушено: без усього цього крикливого макіяжу, зате з ледь уловимою ззовні дисциплінованістю та беззаперечною гідністю. Такі люди аж ніяк нe могли бути зразком радянської рабської слухняності, в їхніх поглядах віддзеркалювалося щось на той час незбагненне: якась така західна, чи, швидше, північна незворушність та скромність. Але ми, львівські підлітки, що вже хоч cкраю відчули дике віяння свободи зi Заходу, ми, по-слов´янськи темпераментні юні галичани, саме цього не бажали бачити. Нам хотілося свого суперника приголомшити: а-ну погляньте, які ми передові - і шмаття у нас модерновіше, і в музиці "щось шаримо" (бо у нас „крутили“ наймодніші хіти "МTV", позаписувані на магнетофонні касети з польського нелегального ТБ уперемішку з російською попсою типу "Ласковий май"). Ми усіляко випендрювалися, чим намагалися довести, що ми - теж "не ликом шиті". Але як би там не було, вечір, врешті-решт, видався вдалим. Після декількох пісень ми таки відчулися вільніше і вийшли на паркет. Ох, вже й натанцювалися-наскакалися вдосита, литовців також поводили по колу! А на майбутнє наші школи домовилися, що зустрінемося наступної весни 1990-го у них в Каунасі. Не судилося. Через уже відомі причини. Литва тоді переживала своє відторгнення від СРСР і у важких болях народжувала свою свободy, пролила чимало сліз та крові. І всупереч радянським танкам та гарматам, їй таки вдалося зняти зі себе "криваві кайдани“ поневолення та позбутися „дірявих лаптів" жеброти. Цей маленький за чисельністю балтійський народ проявив велику силу духу: зміг відірватися від величезної ненажерливої імперії і стати незалежним. Зрештою, ім´я його столиці вже багато віків підтверджує, що Вільнюс – Vilnius - Wilno – Вільне місто для вільних людей..
Ми минули Каунас по об´їздній, повернули на Панєвежис, а далі - напрямок на Латвію. За часів Яґеллонів, що тривали майже два століття з 1386-го до 1572-го року, ми б лише тепер перетинали межу яґеллонських династичних земель, що простягалися від угорських низовин, чеських височин та руських степних неозоростей аж до польсько-литовських рівнин і берегів Балтійського моря. Лише б зараз перетинали кордон Яґеллонських володінь Великого Князівства Литовського, засновником якого був Ягайло, внук першого литовського князя Ґедімінаса, та в´їжджали би у землі Тевтонського Ордену.. Aлe нині, за наших днів, перехід між сучасними Литвою та Латвією є непомітним - все тут майже однакове - все та ж сама сіра, ще радянська поволока на будовах, ландшафт теж не різниться, хіба що графіка написів топонімів дещо інша.
Шкода, що за дорожнім розкладом не маємо більше часу, а то обов´язково заїхали би кудись у якийсь хутір, що причаївся на березі моря між дюнами та золотими соснами. I я б ходила і ходила по тім піщанім березі босоніж - і мої ноги би занурювалися у ніжний білий пісок, м´які хвилі би щоразу змочували ступні, лоскотали пальці і, може, мені би вдалося знайти на цім березі застиглу мільйони років тому сльозину сонця - бурштин. Тодіи б зачаровано розглядала його, підносячи цей незвичайний камінь до неба, супроти сонця, як ото колись в дитинстві, коли бавилася з маминими коштовностями. Пригадую, що з доторком до цього гладкого, відшліфованого "полум´я" можна було відчути легенький електричний заряд - наслідок тертя янтару об одяг. А як же було захопливо зі затамованим подихом роздивлятися "заморожену" в повітряній бульбашці комашку-фосилію, яка якимось таємничим способом потрапила у мамин кулон! Мама.. Її сині-сині, усміхнені очі, і це тепло у них - таке ж загадкове, як тепло бурштину.. Мої найраніші і найсильніші дитячі враження - волошкова синь маминих очей і золото смоли, зачарованої у камінь. І барви, барви! Блакитна і золота, волошкова і янтарова - далекі, недосяжні і водночас присутні, як сонце, що зависло високо в небі, і безкраїй синій обрій. Мабуть, саме тоді я відчула цей незбагненний потяг до незвіданого, мабуть, саме таким було моє перше, інтуїтивне знайомство з країнами північних морів..
В Ригу ми не заїжджали, лише обминули її по мості довжелезної дамби, що затримувала рікy Дауґавy поблизу міста Саласпілс, і помчали далі на північ по автомагістралі Е67 - шляху, званим "Via Baltica", який починається в Празі і закінчується аж у фінських Хельсінках. Тільки тепер стало відчутно, що це справжня балтійська дорога - адже незабаром поїдемо вздовж побережжя. Вже не можу дочекатися. Побачу море! Вперше істинну Балтію! І ось, нарешті! По лівому боці вздовж прибережної смуги вічно-зелених соснових лісів раптом щось заіскрилося. Mоре! Воно визиркувало з-поміж зеленої лісної ширми мільярдами сонць, бігло пунктиром між стовбурами сосен та наповнювало мої сподівання іскристою безмежністю.. Горизонт.. Лінія неба – Skyline! I справжній край світу, ось він - як на долоні! Kрай cвіту ще для мене незнаний, бо на протилежному березі цієї блакитної пучини, утвореної на місці палеоконтиненту Балтія - невідомі краї чарівних саг і славних вікінґів..
9.
Естонія. Найпівнічніша наша ціль. Ця країна в порівнянні з попередніми Литвою та Латвією - найменша як за територією, так i за населенням. І така інша. Її ліси - густі, дрімучі, темні. В них багато лосів, про яких повсякчас попереджали дорожні знаки. Тому їхати тут треба з максимальною швидкістю дев´яносто-сто кілометрів за годину. Вже давно пополудні, точніше, вже настало надвечір´я. Жовтогаряча сонячна куля котиться разом з нами вздовж берега над лінією моря і раз у раз то ховається, то виринає з лісів..
Аж ось і Пярну - славне портове й курортне місто. Якийсь час їдемо в північно-західному напрямку. Велике і ясне сонце стоїть низько і прямо в кінці широченного проспекту - свої довгі, сліпучі промені шле нам просто в очі - дороги зовсім не видно, вона наче зникла, ставши суцільним вогненним дзеркалом. Проти цього північного сонця не допомагають нi сонячні окуляри, нi сонцезахисні "дашки" над лобовим склом. Чоловік нервує, бо не бачить світла на світлофорах, а я не бачу дороговказів.. Проїжджаємо важливий поворот. Заблукали. Їздимо вулицями навмання, шукаючи напрямку на Таллінн, декілька разів розвертаємося. При тій оказії хоч трохи розглядаємо місцевість. Пярну - місто пастельних, як візерунки на прянику, кольорів - таким його вичаровують переважно низенькі, дво-триповерхові будівлі і шпилясті вежі кірх. Нарешті вибираємося з міста і край дороги тепер тягнуться нескінченні ліси та довжелезні, білі, як розлите молоко, вечірні тумани. І ні душі навколо.. Ця мало населена країна вміє навіювати меланхолію - лише зрідка з´являютьса осамітнені дерев´яні обійстя зі стадами корів, що пасуться на луках навколо. Ліси і ліси, луки, мочарі, знову ліси, озерця. І так мало полів.. На відміну від Литви і Латвії тут істотно більше Півночі..
До Таллінну прибули пізно, майже опівночі. Але надворі було ще світло. Оскільки весь день було ясно і безхмарно, небо ще довго після заходу сонця вигравало відлисками і скидалося на темно-синю завісу, підсвічену знизу золотавим сяйвом лампад. У центр міста, де був наш готель, ми потрапили доволі швидко: трeба було лише постійно їхати по головній і повернути на вулицю Суур-Кар´я. Наше втомлене авто ми запаркували на приватному майданчику з охороною, а самі, щойно врочисто отримавши ключi від розкішних двокімнатних апартаментів з виглядом на площу, відразу на радощах гайнули на вулицю..
Таллінн! Ця чітка, строга геометрія гостроверхих ґотичних кам´яниць, що відразу втягує-всотує у тісні лабіринти потемнілих вуличок і провулків так, ніби і справді опиняєшся в середньовіччі. Це місто - просто суцільна магія-чари! Тож не дивно, що всюди сновигали люди - вони то пірнали у довгі чорні тіні старовинних мурів, то зненацька виринали з тих глибин на м´яке світло ліхтарів. Так, людей тут повно, як у Празі. І так само, як у Празі, шумно і живо - ось де вирує справжнє нічне життя! Молодь з усіх кінців світу голосно перегукується, дворики з кав´ярнями та пабами переповнені ароматом кави, солодощами, парфумів та галасливим сміхом захмелілих туристів. У напівсутінках кривулястих закавулків люди інколи здаються бути продовженими тінями будов. А ось і головна площа - вона зненацька хлюпнула на нас свіжим дуновінням з моря та лагідним сяєвом білої ночі. Біла, справжня біла ніч! Так же ж можна гуляти до самого ранку, все пристально роздивляючися і вдихаючи п´янке морське повітря! Прямо під Ратушею натрапляємо на історичну кнайпу, освітлену ззовні лише рожевим полум´ям смолоскипів. Все у тій кнайпі як за середньовіччя: і інтер´єр, і свічки (електрикою тут не користувалися), і офіціанти в історичних костюмах, і ґотично-ренесансна музика, яку вигравали вуличні музиканти неподалік на площі, і, звісно, напої та їжа. З кухлями гіркого пива довго сидимо за кам´яним столом під ґотичним склепінням ратушної аркади і насолоджуємося нічним та хаотичним Таллінном. Все тут дихає й живе глибокою давниною та легендами. Бо Таллінн - стародавнє, одне із головних міст Ганзи, яке чи не найкраще зберегло свою прадавню культурну спадщину у післявоєнні роки. Тут справді зупинився час. Ми блукаємо цими таємничими вуличками чи не до третьої ранку - здається, що казка про заповітний берег давнього міфічного моря оживає на очах.. Та ось бамкає годинник на вежі, сповіщаючи світ про "глибоку" ніч - і ми блукали б, може, і довше, проте щоб не проспати потому наступний дорогоцінний день, повертаємося в апартаменти. З передчуттям чогось неймовірно гарного я, нарешті, шалено втомлена і водночас радісна, засинаю..
Темінь. Непроглядна ніч. Вона кудись іде, не відаючи ні дороги, ні напрямку. Простягає руки вперед, намацує хрустке гілляччя. Чагарник? Ліс? Під ногами м´яко. Надто м´яко. Ніби хлюпоче вода. Ноги загрузають у трясовині. Глибше, глибше.. Їй важко. Зі всіх сил намагається пересувати ноги. З кожним кроком повільніше, тяжче. Задихається, серце шалено калатає, відчуття, що вже майже під горлом. Нічого не бачить, руками наосліп намагається затриматися за будь-яку гілочку, патичок, бадилля.. Коли вже здалося, що задихається зовсім, ногам стає легше - наче відв´язали з них колоди.. І в очах ніби посвітлішало. Під ногами раптом відчула твердь. Поглянула вниз: стоїть на зелено-смарагдовому мосі, довкруг - чорні скелети дерев, що зі сутінок тягнуться до неї кістлявими руками-покручами. Вона затуляє від них своє обличчя долонями: не хоче бачити, що твориться навколо. Прямує далі. Куди йде? Для чого? Як тут опинилася? Не відає. Відчула, що пруття вже припинило сікти її голову і плечі, перестало чіплятися за поли сукні і тягти назад у болото. Розтулила руки.
Яскраве, сліпуче сяйво. Вона озирається, через мить зауважує, що опинилася посеред залитої сонцем лісової галявини. Довкруг - свіжа, надреально насичена зелень, трава висока - сягає до поясу, лоскоче і ніжить руки. Трохи далі - якась напівзруйнована багатоповерхова споруда, важко визначити, що це: колишній замок? Палац? Сама не відаючи чому, рушила туди. Якісь люди на подвір´ї - все зовсім незнайомі обличчя. Всі дуже веселі, метушливі, навіть здалося, що у якомусь збудженому трансі. Йде далі. Перед нею широкі ворота, далі - двері. Заходить усередину. Зі всіх сторін долинають людські голоси, сміх і музика. Дивується, що ззовні бачила напівруїну, всередині ж усе навпаки сяє розкішшю: багате та пишне оздоблення, старовинні важкі меблі, яскраві персидські килими з хитросплетеними візерунками. Пройшла майже весь будинок, піднімається по спіралевидних сходах нагору. А там - тиша, лише непримітний шелест чи то шепіт долинає звідкілясь з далекого кінця коридору. Йде довгим, звивистим тунелем, обабіч котрого безліч дверей. Намацує клямки - всі двері замкнено. Аж он останні - ледь прочинені. Звідси сочиться те знепокійливе таємниче шарудіння. Цікавість перевершує страх - і вона легенько штовхає двері у темряву. Входить..
Знову сутінки, миготіння свічки витанцьовує химерними тінями по мурованих стінах якоїсь зали. В повітрі висне їдкий запах воску та фіміаму. Шепіт голоснішає, переростає у голос. Знайомий чоловічий голос. Підходить ближче. На просторій ложі під балдахiном сидять двоє. Biн обіймає якусь дівчину і щось ніжнo шепоче їй нa вушко. Вона кокетливо усміхається, він відгортає їй волосся з чола, обережно нахиляється і цілує її уста.. Дівчина не борониться.. А та, що стоїть неподалік і котра стала мимовольним свідком цієї любовної сцени, затерпає: впізнає його, свого колишнього коханого. Через мить долає перший шок і відстань, розриває руками прозорий балдахін і несамовито кричить:
- Зраднику! Як ти посмів?!
Обличчя чоловіка поволі повертається, застигає у подиві, пізніше поволі розпливається у гордовитій посмішці. Його очі жваво іскряться.
- А! Bсе-таки знайшла мене.. - і голосно розcміявся.
Несамовита лють блискавично опановує затуманений мозок прибулиці - і вона, наче кішка з розчепіреними пазурами, кидається на зрадливого коханця і дає йому від щирої душі дзвінкого ляпаса, хоче розшкрябти його таке зухвале та до біса гарне обличчя, та він спритно вивертається. Безрадно махаючи руками в повітрі, вона ковтає гіркий комок образи:
- А ти, ти, хвойдо.. - захлинається. - Ти хіба не знаєш, ХТО він?! - верещить до дівчини, що оторопіло сидить на постелі і навіть не кліпає. - Якби ж ти знала насправді, ХТО він! Ти би першою тікала! - плаче..
- Не чіпай її. - мовить він. - Вона тут ні до чого. Ти сама у всьому винна. - говорить спокійно, ляпас його ніяк не вивів із рівноваги, навпаки, чоловік ніби вдоволено смакує кожне своє слово. Його безмежно сині очі враз набувають хижого відтінку: тепер з них випромінюється якесь дивне, холодне яскраво-зелене світло.
- Ти сама у всьому винна! Винна! - його голос і льодяний сміх дедалі голоснішають, наростають з такою інтенсивністю, що вона змушена закрити вуха руками. Не витримує - тікає геть зі світлиці, прожогом опиняється на просторій терасі. Kаміння і штукатурка почали кришитися. Мерщій звідси! Біжить по сходах, що під кожним кроком проламуються, наче крига замерзлого озера, і летять у глибоку безодню, що раптом розверзлася долі. Кожен крок може бути кроком останнім - все валиться, летить вниз, важкі камені пролітають біля самої голови - а вона все тікає й тікає, подалі від цього клятого місця!
Раптом перед її зором постає ліс - незвикло яскраво зелений, навіть стовбури і гілля зелені. Не вагається, кидається туди. Хльостке гілля б´є по обличчі та очах, наче хоче їх вишкрябти, лице пече від болю і сорому. Вже несила йти далі. Зашпортується за якесь коріння і падає долілиць на землю. Підводиться, струшуючи з голови листя.. Торопіє: перед нею - височенний, могутній, багатовіковий зелений дуб з неменш могутним гіллям та пишною кроною. Підходить ближче і лише тепер зауважує: на одній із гілляк звивається гад - величезний, зелений гад, що обмотав своїми кільцями всe дерево. Враз він підводить свою величезну голову і встромлює отруйно-зелений погляд прямо їй у вічі. Відчуває, як її цей погляд гіпнотизує, притягає до себе, наче магніт. У затерплих руках і ногах - холодне бриніння. Вона, зовсім безвільна, підходить маленькими крочками все ближче і ближче, неспроможна відвести очей від смарагдових очей гадини - і, геть зачарована, опиняється вже прямо перед ним. Голова гада раптом збільшується. Bідкриває здоровенну пащеку, сичить - "C-с-с-с-с!!! З пащi стирчать два величезні діамантові зуби, а поміж ними зяє чорно-чорна діра, бездонний коридор - пекельна яма у нутро Змія..
(далі буде)
-------------------------
Коментарі:
пляцок чи мазурик* (з польської) - будь-який тонкий коржик підсмажений на пательні, сковорідці;
розточанські пагорби** - мається на увазі Розточчя, що є горбистим пасмом на заході України (Львівська область) та в південно-східній Польщі. Простягається від Львова (на південному сході) до Томашова, Щебрешина і Красьника (на північному заході, Польща).
