Він рахував кожний крок. В голові навіть промайнула заманлива думка вибити різким рухом пістолет з руки чоловіка і стрімголов втікати куди очі дивляться. Він стишив ходу.
- Ну-ну. Не дури.
Незнайомець знову боляче ткнув під ребра.
Толічка з жахом думав вже не про себе, а про Тамару. Він був готовий жертвувати собою, лише б вона не постраждала. Правда, про їх відносини з Тамарою, приведе до неминучої трагедії. Толічка гарячково шукав вихід із пастки. «Буду все заперечувати», - вирішив він ступивши на сходовий майданчик перед знайомими дверима.
Незнайомець відпер двері і вштовхнув майже непритомного хлопця в коридор, він відразу ввімкнув світло і запер за собою двері. Перед Толічкою стояв здоровань з перекошеним від злості обличчям. Від блукання пісками воно було засмаглим до чорноти, на щоках рухалася щетина, чоловік був схожим на диявола, він допитливо вивчав свого суперника. Мабуть жахливий і недотепний вигляд хлопця так вразив чоловіка, що він опустив зброю і злорадісно посміхався одними очима, відчуваючи себе суддею.
- Пізнаєш цю квартиру?
- Я… я… тут вперше. Що вам від мене потрібно?
Толічка зрозумів, що це були останні хвилини його життя.
На їх гомін, зі спальні, вийшла заспана Тамара Сергіївна. Вгледівши чоловіків, вона стояла з розкритим ротом. Розкуйовджене волосся спадало їй на обличчя, нічна сорочка сповзла з одного плеча, підпухле від сну обличчя було на вигляд підстаркуватим і огидним. Це була зовсім не та жінка яку кохав Толічка. Перед ними стояв нічний кіношний привид.
- Женя, у чому справа? – заговорив нарешті привид. – Де ти так допізна був?
Тамара Сергіївна ніби не помічала Толічки. Це вже був голос не привиду, а владної жінки. Вона не кліпаючи витріщилася на чоловіка. Її пронизливо-гіпнотичний погляд на мить скував його дії.
- Так пізно? А ти ще й не сам? Ти що, знайомий з нашим шофером?
Тамара Сергіївна сипала запитання так невимушено, що навіть Толічка повірив її словам. Жалюгідний вигляд хлопця зовсім не був схожим на її пристрасного коханця. Толічка був настільки безпорадним, що вона, відверто з огидою, промовила: - Де ти його взяв? Ти що, хочеш його взяти з собою в Кизилкуми? Навіщо?
- Навіщо кажеш? Щоб тобі не скучно було! – з сарказмом промовив чоловік. –
Ти ж без нього сумуватимеш, правда? – з очей в нього сипалися іскри. – Ну, поцілуйтесь, - чоловік боляче підштовхнув Толічку стволом під ребро.
- Женя, в тебе зброя?..
Тамара Сергіївна, ніби в цю мить вгледівши пістолет, вигукнула настільки трагічно-зворушливо, що чоловік, механічно глянувши на пістолет, чомусь, майже виправдовуючись, невиразно буркнув: - це мій, табельний.
- Ти що, мене ревнуєш до цього молокососа? – вона своєю жіночою інтуїцією відчула силу над чоловіком. – Ти в своєму розумі, чи анаші обкурився? - Тамара Сергіївна тигрицею пішла в наступ. Вона добре знала свого чоловіка – відчайдуху. Він її кохав до божевілля, але до божевілля і ревнував, розділяючи своє кохання поміж нею і геологією. Це було боляче, бо та, інша «жінка» забирала більшу половину його життя, лишаючи для її людського щастя лише щасливі миттєвості, але і їх, як іржа, завжди точила ревність, на яку були причини і він це знав, але завжди, лише глянувши їй в очі, про все забував, або не хотів знати. Такій жінці неможливо було не вірити – це була водночас і лань, і тигриця.
- Ти поглянь на нього, - вона ткнула в бік Толічки пальцем. – Хто він? дитя! А хто я!
- Ти … ти … брешеш, сучка. Ти зраджуєш мене з цим молокососом! Я все про вас знаю! Ти його до себе водила, що, неправда? Краще зізнайтесь, бо кінчу обох! Розгніваний чоловік махав перед їх обличчями пістолетом насолоджуючись миттю влади. Це була критична межа. Толічка розумів, треба спасати Тамару…
- Ви ревнуєте мене до цієї старої кобили? – несамовито заволав він. - Нею ж, як бабою ягою, можливо лише дітей лякати… Ви лише гляньте, гляньте на кого вона схожа? Та щоб я … Та в мене на неї … Толічка сплюнув на підлогу. – Божевільна парочка. Пішли б ви під три біси вибриком!
Сказане було настільки приголомшливим, що Тамара від образи захлинулась словами. Вона забула і про страх, і про чоловіка.
- Це хто стара кобила? Як ти, сопляк, смієш мене так ображати?
Жінка швидше б підставила свої груди під кулю, ніж могла стерпіти сказане. Вона вже була готова до нападу на їх обох.
- Ти краще згляньсь на себе, шоферюжка нікчемний.
Тамара, як не дивно, шукала захисту у свого чоловіка.
- Женя, як ти міг в це повірити? Ну просто божевілля якесь…
Чоловік був збитий з пантелику. Він якось незграбно стояв посеред коридору опустивши зброю і лише кліпав очима переварюючи перепалку дружини з хлопцем. Почуте було настільки правдоподібним, що він вже сам почувався винним. Нарешті він поставив пістолет на запобіжник і сховав до кишені.
- Все, досить. Завтра від’їжджаємо в Бухару. Я отримав призначення начальника експедиції в Газлі. Я даремно потурбував хлопця – винен. Звари йому кави і нагодуй.
- Дурень! Раз винен, сам і вари каву, - Тамара в серцях хряпнула дверима спальні.
Толічка стояв перед здорованем, як з хреста знятий.
Євген кашлянув у кулак.
- Ну, то що, я поїхав? Толічка хотів якомога швидше розчинитись у нічній темряві.
- Пішли на кухню, вип’ємо кави, і, з богом, «Парасю».
Толічка підкорився. Євген зняв плащ, капелюх, і, по господарські, заторохтів шухлядами. Нарешті з холодильника він дістав пляшку «Московської» і налив дві грановані склянки по вінця.
- Вип’ємо.
- Я за кермом. Я пити не буду.
- Пий, це не страшніше ніж отримати кулю.
Вони випили.
Толічка смаку горілки не відчув . Євген крякнув, випустивши дух.
Рідина влилася немов рятівний бальзам.
Євген налив удруге.
Знову випили. Ковбаса в горло не лізла.
- Я піду, вже пізно.
- Бувай! Бережи себе, хлопче.
Двері за його спиною зачинились, хряпнувши замком. Толічка не вчувся, як опинився
в автобусі. Він замертво впав на задне сидіння і спав до ранку.
