Було десь опівночі. Азійська темрява, хоть око виштрикни, поглинула сонне місто. Прохолода, спустившись з гір, нишпорила по верхівках розлогих платанів. Заняття в інституті, як завжди, закінчилися об одинадцятій вечора, потім Толічка, по добрій волі, розвозив однокурсників по домівках. Платні він не брав, але й не цурався від щедрот студентів. Нарешті залишившись на самоті, він, наспівуючи відомий шлягер, кермував знайомими вулицями на виїзд з міста. Ліхтарі один за одним безтурботно миготіли за вітровим склом. Інколи поодинокі, загулявші коти блимали в світлі фар зеленкуватими світлячками сполоханих очей. З Ашхабада, додому в Безмеїн, Толічка завжди повертався нижньою дорогою, бо вона виводила його до самісінького гуртожитку де він і мешкав, але це було лише тоді, коли він не затримувався там на ніч, в амурних справах. В себе вдома Толічка бував рідко, але кімнату за собою тримав, вчасно сплачуючи платню. З Тамарою Сергіївною він не зустрічався майже тиждень, вона чекала чоловіка з експедиції і натякнула на можливий переїзд в Узбекистан, в зв’язку з переводом його на нове місце роботи. Він нутром вчув, як між ними пробігла кішка.
Попереду миготів світлофор у вільному режимі. Толічка. перед перехрестям, пригальмував і, скерувавши вліво, натиснув на газ. Ця ділянка дороги, за містом, була моторошною, бо простяглася вздовж забору, казалось безкінечного кладовища жертв, страшного землетрусу 1948 року. Тоді місто було зруйновано вщент, а зараз лише це страшне, скорботне місце нагадувало про сотні тисяч загиблих. Тут навіть вдень не можливо побачити усміхнених облич, тут завжди панує тиша і страх перед незбагненною могутністю Матінки Природи. В променях світла фар вже виблискував дорожній знак з перехлеснутим написом Ашхабад. Перед знаком була необладнана зупинка для попутних пасажирів, там виднілася одинока чоловіча постать. Чоловік, вгледівши по габаритним вогням автобус, зробив декілька кроків до проїзної частини дороги і замахав рукою. Він був одягнутий в болоньевий плащ, комір піднятий, очі прикривав низько натягнутий капелюх. Толічка зупинив автобус, відчинив двері. Чоловік, хутко, як вітер, скочив на підніжку. Було видко, що він давненько чекав попутку і гарненько закляк. Він навіть не привітався.
- Проходьте, сідайте. Толічка зачинив двері і гаркнувши коробкою передач, рушив.
- Ні, повертай в місто.
Толічка сказаного не зрозумів чи не розчув прискорюючи швидкість.
- Я сказав, у місто!!! – несамовито гаркнув чоловік йому прямо в вухо. В шию Толічці вперлося щось тверде і холодне.
- Але…
- Я сказав, повертай назад!!! – істерично, майже верещав пасажир, тикаючи до болю в шиї зброю. У тьмяному світлі щитка приладів, він, краєчком ока в дзеркало заднього виду, узрів ствол пістолета. Страх і безвихіддя скували його волю.
- Заспокойтесь, я відвезу вас куди потрібно. Толічка розвернув автобус і гарячково думав, як вийти з цієї скрутної ситуації.
- Могли б і не погрожувати, я завжди зрозумію людину коли вона на мілині.
- Заткнись, цуценя! Незнайомець зашелестів плащем і жбурнув йому на коліна пачку грошей у банківській упаковці.
- Куди їдемо?
- Куди скажу.
Чоловік вдивлявся в темряву орієнтуючись напрямком. Толічці здалося, що він не з тутешніх, залітний. Вночі, навіть знайомі місця, іноді ставлять пастки.
- Я місто знаю як своїх п’ять пальців. Ви лише назвіть кінцеву зупинку призначення.
- Бачу, бачу – ти борзе цуценятко. Жени на Махтумкулі. Там і буде твоя остання зупинка.
Слова чоловіка звучали грубо і погрозливо. Толічка губився в здогадках. Чоловік був схожим на гангстера з американського бойовика, а він сам, почувався Біллі Бантгейтом, героєм однойменного фільму і вже дуже скоро Толічка відчує це на своїй шкірі.
- Ти добре орієнтуєшся. Часто їздиш цим маршрутом?
- Ви можете сховати зброю? Я ж сказав, що відвезу вас куди слід.
Чоловік опустив руку. Напруга трохи спала.
- Їжджу кожного дня. Вожу управлінців «Каракумбуд».
Толічка принюхувався до незнайомця - горілкою не тхнуло, анашею теж. «Дивний тип. Що він має робити, там, в новому мікрорайоні», - думав Толічка. Нарешті з’явилися семиповерхівки, вони, для цієї сейсмічно-активної зони здавалися справжніми монстрами-хмарочосами, будинки були галерейного типу з ліфтовою надбудовою на даху, здалеку схожі на одногорбих верблюдів. Напроти будинку з номером сімнадцять, незнайомець стукнув Толічку стволом у плече.
- Зупини.
Це було саме те місце звідки в Толічки починався і закінчувався маршрут.
- Тобі відома ця зупинка? – загадково грізно запитав незнайомець.
- Так.
- Виходь.
- Що вам від мене потрібно? Я ж виконав ваш наказ, і гроші свої заберіть. Він ткнув пачкою незнайомця в живіт.
- Залиш, хай будуть на твої поминки.
Толічка зрозумів, що діло дуже кепське. Десь там, в глибині свідомості, зароджувалася здогадка, та коли незнайомець підвів його під конвоєм до знайомого під’їзду, вмить все стало ясно.
Хай заткнуться ті відчайдухи, хто хваляться своєю сміливістю і відвагою – це може бути лише в кіно, а коли тобі ствол впирається в ребра, не про сміливість думається, а про те, щоб прожити ще хоть хвилинку.
