Чим наповнюєш душу і свідомість – те і виливається на папір. Або набирається у текстовому документі на ноутбуці. От і зараз пишу з відкритою сторінкою новин у браузері, сподіваючись, що це хоч трохи допоможе мені написати статтю. «У вас там зараз відбуваються історичні події… Слухай, а напиши про Україну, ти ж звідти родом. А то наші переважно знають про Чорнобиль і братів Кличко. Не завадило б розширити світогляд. Візьмешся за це?» - почула по телефону від знайомої, редакторки місцевої «Aktuelle Zeitung».
«Ja». Я напишу. Завдяки революційним подіям Україна опинилась у центрі уваги Європи і всього світу. І я маю тепер написати про цю екзотичну для них країну на межі Заходу та Сходу, не можна не згадати про наше сало, вишиванки, козаків і привабливих жінок… Що там ще? А можу і розповісти значно більше – про витоки культури, традиції, національну ментальність. Та це все не те.
Я не можу знайти, за що можна було б вхопитись, з чого почати перше речення. Ні серед новин з України, ні за вікном. Вечоріє. Починається дощ, вчасно, як і обіцяли німецькі синоптики. Хтось повертається з роботи на велосипеді у дощовику, хтось біжить з парасолею, або накрившись безплатною газетою. Ідеальні контури ніби намальованих будинків розмиваються при погляді через мокре скло. Навпроти мого вікна – стара будівля з великим механічним годинником. Циферблат синього кольору, посередині – візерунок дванадцятикутної зірки, оточеної позолоченими латинськими цифрами та двома стрілками. Він нагадував зоряне небо, яке от-от мало розстелитись над шпилем. Той годинник циферблатом був схожий на домашній – у дерев’яній різьбленій шафці за скляними дверцятами. Дивилась на нього, не відводячи очей і оточувала рамкою знайомої стіни з бежевими обдертими шпалерами, килимом на другому її боці, візерунки якого я довго любила розглядати спросоння. Я відчула себе вдома, наче почула кроки за дверима і от-от мала зайти мама, щоб розбудити зранку. А я кидала погляд на циферблат з надією, що залишилось хоча б п’ять-десять хвилин.
А тут, п’ятнадцять років потому, у Брауншвейзі, я зловила себе на думці, що вже справді десять хвилин не можу відірватись від того годинника, а стрілки так і не зрушили з місця. Невже зупинився? Такого ще не ставалося. Час завмер на цифрі «V». «Поїзд відправляється о сімнадцятій годині двадцять п’ять хвилин» - згадалося мені. І так кожної поїздки додому. Наступного полудня він діставався місця призначення. І мені здавалося, що це найбільша відстань, яку мені доведеться регулярно долати, поки не поїхала на навчання за кордон. Тепер я пересуваюсь літаками та електропоїздами, але у ті миті прислухаюсь до спогадів і чую цей ритмічний стукіт коліс поїзда, під який добре засинати. Минаю зорані поля, зарослі ліси і знову села зі скромними, але чепурними хатами. А далі – передмістя, сіре, розмальоване графіті, всіяне промисловими будівлями. «Прибуває швидкий поїзд №137… Нумерація вагонів з хвоста поїзда – лунає з динаміків вокзалу, і весь люд, ті, хто зустрічає, поривається рухатись у протилежному напрямку. Серед тієї юрби я шукала одне знайоме обличчя…
Як і зараз я вдивляюсь у потік натовпу, який тече моєю вулицею і мою увагу привертає одна людина. На лавці під дахом зупинки сидить юнак з рюкзаком і читає друковану книжку. Автобуси курсують щохвилини у різних напрямах, немає на що чекати, навколо юрба, а він зосереджений і ніби не помічає нікого. Якби я заплющила очі, то побачила б себе, яка так само вбивала час на зупинці у своєму містечку, чекаючи на транспорт іноді понад годину будь-якої пори року…
Спостерігаючи за всім, що коїться на вулиці, я не одразу помітила, що механічний годинник знову запрацював. Потім припинилася і злива, все повернулося на свої місця. Картина за вікном тепер не давала ніяких посилань. Я згадала про «Aktuelle Zeitung», «візьмешся за це?» і відкинула попередні тривіальні ідеї, речі, з якими ніколи не асоціювала рідних місць. Втративши двадцять хвилин, я вже точно знала, про що писатиму.
