Вона називала себе Оленкою. Інші кликали – Альона. Вважали, що їй все одно. Вона не заперечувала. Але своїми робила тільки тих, хто почув її відповідь на звичне питання «Як тебе звуть?». Вона знала, що якщо інші не чують першого, то не почують і далі. Всім було байдуже. Ніхто не знав, що це для неї важливо. А тим більше не ставив питання « Чому?». А вона просто хотіла бути собою і носити власне ім’я. Але цього вона теж не скаже. Навіщо? Вона приховувала і багато іншого. Звикла. То скільки ж їх було, своїх? Про це знав тільки місяць, що освітлював безсонні ночі.
