В Андрія Рамаргуня повісився батько. Андрій ще хлочаком тоді був - щось так років із шістнадцять - але все розумів, усе пам'ятав.
Батько повісився із-за матері.
Баба розказувала, що в молодості своїй батько - незавидний, незграбний, низенький парубок років з шість увивався за матір'ю, білявою сільською красунею, в якої аж перелази тріщали від парубків. Баба, мати батькова, ледь не на колінах умовляла сина:
- Одумайся. Не рівня вона тобі. Не занапащай життя.
А син відмовчувався, знаючи своє, і лише, коли мати допекла якогось разу до живого, скрикнув був:
- Що ви мені в душу лізете? Та вона мимо пройде, у мене світ розвидняється, а ви - візьми другу! Де вона, така друга?
І все, і знову мовчання на материні вмовляння.
Тим часом Ганна, майбутня Андрієва мати, не мала Івана, майбутнього Андрієвого батька, не те що в однім оці, а навіть у краєчку ока.
І не з-за парубків навіть, що табунами трощили перелази, а з-за чорнявого, високого сільського вчителя, який, будучи жонатим і маючи десь двоє чи троє дітей, волочився, на глум усьому селу, з Ганною, по два-три рази на рік розлучаючись з дружиною, але так і не розлучившись, а виїхавши натомість із села геть, полишивши Ганну навік посоромленою.
Ганна з тої своєї невдалої любові притужила була, геть і на той світ зібралася, отрути наготувавши, але мати її зуміла вберегти дочку для цього світу. Іван же, спекавшись осоружного вчителя, воскрес духом, але дарма, видно, воскресав. Отримавши у відповідь на своє освідчення в коханні: - "Я не звикла цілуватись нагинці", низькорослий Іван притух, але іншої дівки так і не завів.
До Ганни ж знову потяглися розігнані раніше вчителем табуни парубків, але далебі що не свататись, а хіба поласувати хоч і надкушеним, але досить-таки смчним пиріжечком.
Люди сміялися з Ганни її матері прямо у вічі, а мати, стара одинока жінка, лише смиренно опускала очі:
- А що я вдію, як воно гуляще.
Що ж вона там дочці дома говорила і чи говорила щось узагалі - один Бог знав.
Тим часом стара Ганнина мати померла, і Ганна, погулявши років зо два, помучившись наодинці з таким-сяким господарством (з парубків та чоловіків тих захожих яка поміч поза ліжком?), здалася-таки на соту чи й сто першу Іванову пропозицію йти за нього заміж.
- І що ти мене домагаєшся? - запитала тільки. - Хіба не чув від людей, яка я?
- Чув, знаю, бачив, - стояв на своєму Іван. - Але люблю. А любов будь-яку рану гоїть. І твою загоїть, Ганнусю. Я ж знаю - в тебе це все з невдалого кохання твого, з розчарування. Я вилікую тебе, я заживлю твої рани, ось побачиш.
Мати Іванова, вчувши про Ганнину згоду на одруження, не втерпіла, поперла до небажаної невістки.
-Згинь, повіє! - репетувала там на всю хату. - Не занапащай сина!
- А хіба це я його занапащаю? - робила Ганна невинні очі. - Сам.
- Відчепися, не йди за нього, - наполягала свекруха.
- А чого я маю сама вік вікувати? - не відступала й невістка. - Людина просить - чого б і не піти.
Побравшись з Ганною, Іван першим ділом заходився будувати нову хату, бо в Ганни не хата була - курник, а про життя при Іванових батьках не могло бути й мови. І за три роки, ледь не розірвавшись на шматочки, вибудував-таки.
- Для тебе, - шепотів своїй Ганнусі на новосіллі.
- Правильно, для гарної жінки гарну й хату! - ревів хтось із гостей.
Ганна тільки пишалася, подаючи до столу страви, бо хата дійсно була простора, вибудувана на совість і на віки - хто ж не запишається, коли роблять такі дарунки, такі присвячення.
- Спасибі, чоловіче! - вигукувала Ганна весело і навіть не втрималась, поцілувала Івана палко і протяжно, чим викликала серед гостей захмелілі вигуки "Гірко!", і поцілувала Івана ще раз, аж він розцвів і на радощах веселився ледь не до ранку.
На той час у Ганни й Івана вже був Андрійко - їхній спільний улюбленець.
І стала сім'я Рамаргунів самою звичайнісінькою сім'єю в селі, про яку ніхто не міг сказати нічого лихого, а що в Ганни були в молодості гріхи, то в кого їх не було, тим паче, вона навік розігнала колишніх своїх захожих кавалерів, не підпускала нікого й на гарматний постріл, все горнулася до свого Івана, що навіть стара Рамаргуниха забула невістчине минуле і, простивши й Івана за непослух, і новоспечену дочку-невістку за свою появу в їхній родині, все ходила в гості та пестила внучка Андрійка.
Тож Андрійко собі ріс, а життя котилося звичною дорогою, доки й не прикотилося до колгоспної конюшні, куди занесло якогось дня восьмирічного Андрійка. Дитина є дитина, хіба ж не цікаво їй серед коней.
- Кось-кось-кось, - взявши до рук пучок трави, крадеться дитина до височенького лошати, бо це ж яке щастя лапнути лоша за шию, мацнути за волохато-мокрого носа.
Лоша тягнеться до трави, Андрійко ж тим часом задирає руку, бо шия ж лошати ось-ось, як не торкнутися. Лоша ж, дурне, чи то руки боїться, чи просто собі дурне, тікає геть.
Андрійко за ним:
- Кось-кось-кось. Кось-кось-кось.
Лошаті б підійти або втекти подалі. Так ні, стоїть, чогось чекає. а ледь дитина наблизилась, як брикне з усіх чотирьох і задніми ногами зо всенького маху, аж загуло, дитині в живіт.
І став Андрійко чахнути в очах. Зблід, схуд, не дитина - мара. Ганна й туди, Ганна й сюди, Ганна ночами в лікарнях по підлогах біля синового ліжка ночує, Ганна у лікарів з кабінетів не вилазить, аж тікають уже від неї - ніякого результату; ніхто зарадити не може - одні хвороби не знайдуть, а інші в невиліковні її записують. Якийсь лікар з області прямо сказав:
- Ваш син більше року не протягне - зберіться з духом і будьте готові.
І тоді Ганна, напозичавшись грошей, взяла Андрійка і рушила в саму Москву. Де вже там її тільки не носило, де вже її тільки не було, з ким вона там тільки не перелаялася, кому вже тільки не "підмазала" й не заплатила, але поклали її сина в одну велику клініку, під якою сама Ганна три місяці жила у сквері на лавці під старими березами, і вилікували-таки сина, що й по цей день живе, слава Богу, і ні на що не скаржиться.
Іван Ганні в коліна падав.
- Ти свята, - шепотів.
- За такі гроші, як я вивозила, можна й ангелом стати, - відповідала Ганна. - Коли з людьми за позички розрахуємось тільки?
- Розрахуємось, - сокорів Іван, - руки є, аби здоров'я.
І розрахувалися, і ніяка хмара, здавалося, не повинна б уже була з'явитися над сім'єю Рамаргунів.
Але вона з'явилася. В образі отого першого Ганниного кохання - чорнявого приблуди-вчителя. Розлучившись нарешті зі своєю дружиною, осів той учитель в одному з сіл їхнього району і якогось горезвісного дня зустрівся з Ганною в райцентрі на ринку. І стала Ганна першою торговкою в районі - ледь якась "літра" сметани зібралася чи пучок цибулі завалявся, мчить Ганна з тим товаром на базар.
Іван і байдуже - торгує жінка, прибуток дає в господарство, чого гніватись, що тут запідозрити можна. Андрійка на віз і гей у поле воду жінкам-сапальницяи возити - таку роботу чоловік мав.
А Ганна торгувала-торгувала, а тоді зібрала одного дня пожитки, взяла десятирічного Андрійка за руку, мовила: - "Не доля нам, видно, Іване, разом бути"; і тільки спідницею пошурхотіла до свого ненаглядного вчителя. Андрійко, щоправда, пручався, пхикав, не хотів іти, але мати за руку тримала міцно, тож пішов.
Учитель Андрійкові рішуче не сподобався - високе, чорне, ще й губи дме, мов капиці. Потинявся Андрійко в оселі того вчителя з тиждень, а тоді дав одного разу у відповідь на зауваження вчителя помити руки тому дулю, чим викликав гнів і довгу виховну нотацію, не стерпів тої нотації, вийшов з хати та й побрів полями до батька. Добре, що вчителеве село від батькового не так щоб і далеко - тож до вечора й дійшов, не заблудився.
Батько зрадів, хоч і лаяв за самотні подорожі степами. Мати також, щоправда, прилетіла надвечір розхристана, вгледіла Андрійка, розплакалась, заходилася цілувати, тягти з собою.
Андрійко вперся.
- Не піду, - заявив твердо, і стало ясно, що від батька його жодна сила не здатна забрати.
Мати довго вмовляла, плакала, щось теревенила про велику любов, яку Андрійко колись повинен був зрозуміти, але так і побрела до свого "губошльопа", як охрестив учителя Андрійко, сама.
Батько за матір'ю дуже тужив, усе примовляв: - "Вона вернеться, обов'язково вернеться", і не погоджувався з бабиними пропозиціями знайти собі, на зло Ганні, іншу дружину. Андрійко батька підтримував, бо любив і матір, хотів, щоби була і вона в нього, а ще дуже ненавидів "губошльопа", який матір, як казав батько, вкрав.
І мати вернулася. Після року бурлацького, за бабиними словами, Андрійка з батьком життя. Десь той вчитель-"губошльоп" знайшов собі іншу кралю, вдатнішу за матір та й повіявся з нею в світи.
Мати прийшла, стала на порозі, важко зітхнула.
- Як приймете, то буду з вами жити, - мовила тихо.
Батько для годиться ляснув матір долонею по щоці і сказав:
- Живи.
І сім'я Рамаргунів зажила, як і раніше. Єдина різниця - баба до них не навідувалась, стара, задавнена ненависть до Ганни вибухнула з новою силою, засліпила старій Рамаргунисі очі, не дала добра на прощення.
Баба аж корчилась, припадаючого біля Ганни сина бачачи.
- Ти б її ще в сраку поцілував, таку добру, - шипіла до Івана.
- Ох, мамо, нащо вона вам здалася, моя Ганя, ми самі розберемося, - відмахувався Іван, радий відновленню свого сімейного щастя.
Але баба недарма ненавиділа Ганну. Було Андрієві вже шістнадцять, як одного осіннього вечора до Рамаргунів у вікно хтось постукав. Андрій - найближче до вікна сидів - відхилив занавіску й аж відсахнувся..
- Хто там? - перепитала мати з сусідньої кімнати.
- Це до мене, - відповів Андрій і прожогом метнувся надвір.
Вискочив із сіней, причинив за собою двері.
- Що треба? - визвірився до посивілого, якогось аж пом'ятого "губошльопа" (а у вікно стукав якраз він).
- Матір твою, Андрію.
- А не пішов би ти... - шістнадцятирічне хлоп'я не соромилось у висловлюваннях.
Андрієві б не кричати, тихенько спровадити непроханого гостя, може б воно й обійшлося. Але було вже пізно - на порозі стояла мати.
- Що тут за крик? - мружила очі в темряву.
- Ганно! - упав наразі "губошльоп" на коліна, аж Андрій остовпів. - Прости, не можу без тебе, зрозумів навіки!
- Це ще такого нахабства тільки й не було! - батько з палаючими очима, з сокирою в руках кинувся до "губошльопа", вдарив того ногою в лице, звалив долі.
- Іване, - зупинила батька мати, - не треба, я однак з ним піду.
- Як, а ми?
- Пробач, але я люблю його. Антоне! - і кинулася до вчителя, підняла з землі його посивілу голову, притисла до грудей, щось зашепотіла.
Батькові б наробити репету, встругнути бійку, порахувати вчителеві ребра та й матері натовкти мармизу, а він якось відразу скис, відкинув убік сокиру, сів на східці і сидів мовчки й нерухомо, доки мати збирала пожитки.
Тільки Андрій щось кричав, верещав, плигав до вчителя, але той, отямившись, скрутив хлопця своїми лапами і тримав, аж доки з хати не вийшла Ганна.
Вийшла, поцілувала скрученого Андрія.
- Ти колись усе зрозумієш, сину, - витерла сльозу і подалася геть.
Андрій ще довго не вгомонявся, жбурляв зникаючій парі вслід каміння і паліччя, раз, мабуть, у вчителя і влучив, бо той добряче скрикнув, але толку з того було мало - мати пішла.
- Тату, що ж ви сидите? - кричав Андрій до батька.
А батько, мов не чув сина, сидів собі на східцях та все приказував:
- Вона вже не вернеться. Тепер вона вже не вернеться.
На ранок до батька прилетіла стара Рамаргуниха.
- Догрався, доносився на руках?! - кричала. - Її, як вола, в роботу треба було впрягати, а не маніжитися з нею! Ех, Іване, і що ти за чоловік?!
Батько мовчки, не злазячи з лежанки, слухав бабу.
- Хоч напийся біжи, - радила баба, - воно полегшає.
Батько не послухав, не пішов, не напився, а так і пролежав весь день на лежанці.
- А ти чого в хаті стовбичиш? - визвірився надвечір до Андрія. - Іди в клуб, змалку видивляйся дівчат, бо втелющишся тоді, як я оце, в якусь суку приблудну. Ех...
І знову повалився головою на подушку.
- Тьху, проживемо! - сплюнув Андрій і побрів десь до хлопців на гульки, бо що толку сидіти коло зарюмсаного, злого, розкислого батька.
А доки Андрій гуляв з хлопцями в карти, батько взяв та й повісився на драбині в сінях.
Сусідка це виявила, примчала до Андрія.
- Синочку! - голосила. - Біжи по бабу, бо немає вже батька!
Всю ніч Андрій проплакав біля лежачого на столі батька і дуже побивався, що пішов грати в ті злощасні карти. А на ранок у хаті з'явилася мати - зі своїм "губошльопом".
- Диви, не посоромилася і його притягти, - шепотіли баби по кутках.
- Сука, проститутка, шлюха, це батько через тебе, через тебе! - кричав Андрій.
Мати мовчала.
- Геть з хати! - сичала-стогнала стара Рамаргуниха.
Ганна стояла, навіть не ворухнулася, тільки "губошльоп" крутив головою на всі боки.
Андрій не втерпів - схопив якогось рогача і з розмаху в'їхав "губошльопові" в зуби.
- Уб'ю! - кричав, стогнав, ревів несамовито.
"Губошльоп", спльовуючи кров з рота, видер в Андрія рогача, хотів зі злості і вдарити, але Андрієві дядьки, що розминали неподалік шкарубкі руки, прибавили йому розуму - не вдарив, поставив рогача до стіни.
- Антоне, - Ганна тільки промовила, - йди додому.
І "губошльоп" пішов - від гріха подалі.
А мати зосталась. Як її не взивали, що тільки син їй не виспівав - лише біліла, стискала губи, але з хати не йшла.
Поховали батька, пройшов день, другий, п'ятий - мати лишалася вдома. І хоч жалко, дуже жалко було Андрієві батька, хоч, здавалося, немає матері за батькову смерть прощення, але те, що мати лишалася вдома, що відреклася заради самотнього сина від свого "губошльопа", наливало теплом душу, і давня, хоч і побита міллю зради, любов до неньки ось-ось, мов вранішнє сонце, мала зійти над горами злості.
Тим часом справили дев'ятий день по батьковій смерті, і мати повела з сином мову:
- Ти ж, сину, вже дорослий, повинен розуміти, що я, як-не-як, молода, самотньою вік звікувати мені важко, батька не вернеш та й розлучилися ми напередодні, а що, як чоловік мій нинішній прийде сюди, він хороший, дарма ти на нього напався, бо там же в нас наймана квартира, а тут своя хата, та й заживемо втрьох...
- Що?! - геть і не дослухав Андрій заплутаної материної мови. - Губошльопа сюди?!
- Якого губошльопа? - не второпала мати.
- Та твого ж, твого... - і поніс Андрій, і поніс-попер, що вчителя того вбити мало за батька, а вона його хоче в батькову хату, на батькову постіль втягти, що не бути цьому і що хата віднині його, Андрієва, так баба сказала, а всілякими "губошльопами" і їх "підстилками" (так і сказав), доки і його, Андрія, тут і не пахнутиме.
На слові "підстилка" мати побіліла, скривилася:
- Я не підстилка, сину, - мовила тихо, - я люблю його все життя, зрозумій же це.
- Підстилка, проститутка і шлюха! - стояв на своєму Андрій.
І мати зазбиралася в дорогу.
- Іди, іди! - кричав Андрій.
А коли мати ступила на поріг, розкис раптом чомусь, вискочив надвір, наздогнав матір.
- Вернися, - просив, - нащо тобі той губошльоп, я ж твій син.
Мати мовчки крокувала подвір'ям, тільки сльози заливали її лице.
- Вернися, - благав Андрій, - ти ж мене родила, ти ж мене ростила!
Не вернулася, пішла. Мов не родила, мов не ростила.
Образилась.
ІІ
Андрій Рамаргунь - шанований у селі чоловік, бригадир тракторної бригади. Вже й підстаркуватий - через два роки на пенсію. Та що там підстаркуватий, дід - онуків он повне подвір'я.
Андрій - шанований чоловік, і діти його шановані. Син директором господарства в сусідньому селі; дочки - одна зоотехніком працює, друга дитсадком завідує.
А хлопчаком Андрій був - збиткувалося кожне. Ото як чкурнула до "губошльопа" мати, через два роки "перекинулася" баба, залишився Андрій сам-самісінький з паралізованим дідом, старим Рамаргунем, на руках. Мати, щоправда, прилітала, допомогти хотіла, але Андрій прогнав її поганою мітлою - ще "губошльопих" тільки й бракувало. Дівчата Андрія сторонилися - що незавидний та несміливий був, що паралізований старий Рамаргунь лякав (це ж доглядати треба, і піднести, і віднести); що нема-нема, та й ляпне якась дурепа своїй дочці:
- Дивися, бо як удасться в матір...
Стикався Андрій, стикався, мучився з хворим дідом, аж доки не здибав у свої двадцять п'ять років таку ж незавидну, як і сам, Надюшу, побрався з нею та й зажив щасливим сімейним життям.
А матір через років п'ятнадцять спільного життя "губошльоп" однак покинув. "Полиндив" тихенько до колишньої своєї сім'ї - першої дружини та хоч і дорослих, але своїх дітей (ще й прийняли, дурнуваті). Мати ж, залишившись біля розбитого корита, притулку до Андрія прийшла просити. Але Андрій - не "губошльопова" сім'я.
- А хто ти така? - визвірився до матері.
Мати засмикалась, геть і слова у відповідь на подібне запитання не знайшла.
Андрій же перейшов у наступ.
- Що це за жінка до нас прителіпала? - допитувався у своєї Надюші.
Надюша, будучи в курсі справи, тільки зверхньо посміхалася та знизувала плечима.
- І коли вже ці приблуди на світі переведуться? - гримнув Андрій і, грюкнувши дверима, міцно закрив їх на защіпку перед материним носом.
Мати пішла і більше, на щастя, не приходила. Купила якусь хатину-розвалину десь аж на тому кінці села та там і микала долю. Ну й хай собі микає, про старість завчасно треба думати, а не після мандрів до "губошльопа".
В Андрія клопоту повна голова - дощить уже з тиждень, ось-ось замерзне, а в полі ще з п'ятнадцять гектарів буряків не викопано. Андрій, як бригадир, аж надокучив був голові колгоспу - прискорюймо темпи збирання. Але хіба в голови буряки на думці? Молодиці, та як де щось увірвати до власної кишені. Будь воно все по Андрієвому - і дня такий голова не всидів би в кріслі. Чого це в господарстві он, де син директором, геть і повиорювали скрізь, сидять, зими чекають, а тут...?! Бо там хазяї керують, а в нас приблуди-зальотники, яким аби день до ночі. Дурні люди ще й руку за таким головою тягнуть. Тьху! Але хіба воно зараз люди - половина п'яниць, ще третина ледачих, а інші переперти не можуть.
Отак, назбиравши в голову подібних думок, місить Андрій чобітьми непролазну багнюку, бреде на буряковий лан. Зачепився поглядом за материну хату - порепала, перехнябилась, стоїть облуплена, мов сирота. Андрій відвернувся - не може ж бригадир тракторної бригади поправити хату кожній одинокій жінці в селі, жінок тих одиноких он скільки, а бригадир один. Та й взагалі, не бригадира тракторної бригади це справа - є сільрада, правління, хай думають.
А погода, ніби покарання Господнє - хмари ледь картуза на голові не зачеплять, і ллє, ллє, фуфайку хоч викрути. А болотяка - добре, хоч онуч справно в чоботи намотав, а то загубив би вже десь"взуванку" в цих остогидлих калюжах. І як його сьогодні рити ті буряки - це ж посміховисько, це просто знищення техніки. Але з району жмуть, голові колгоспу жарко, жене всіх на поле, мов сказився. І місить Андрій багнюку - чвак, чвак.
- Сину! - окрик кволий наразі перебиває налагоджену думку.
Андрій оглянувся - бабуся стара, скрючена, вся в багнюці з голови до п'ят, мов мара, тягне з яру в'язку хмизу. Тягне, слизається, падає - видно. сил у бабаи, що в горобця, бо в'язка де була, там і є, а баба одно носом землю цілує. Баба - це Ганна Рамаргунь, мати, так би мовити, але ж в Андрія немає матері.
- Сину, - квилить баба. - Допоможи!
- Ніколи мені, - відрубує Андрій. - Як не потягнете, то покиньте.
- Так топити ж нічим, замерзну, - от в'їдлива ж трапилася баба.
Але Андрій не з сльозливих - його не дуже розчулиш - повертається, йде геть.
- Сину! - лунає навздогін.
Не оглядається Андрій - раніше треба було "синати", а не по "губошльопах" тинятися, батька на той світ загнавши.
- Сину, допоможи! - не вгаває баба-мати. - Я ж тебе родила, я ж тебе ростила, я ж тобі життя врятувала-а-а!
Не оглянувся Андрій, пішов.
Мов не родила, мов не ростила, мов і життя не врятувала.
Помстився.
