Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2547
Творів: 46156
Рецензій: 90224

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Щоденник

Розсипані світлини (із щоденника спогадів)

© Той, що греблі рве, 01-04-2014
ЯЙЦЕ(вступ)
Пам'ять - це не думки, не слова, які дружно беруться за руки і розмірено йдуть у речення. Пам'ять - це здебільшого скалки, обривки, уламки. Частково засвічені шматки фотоплівки. Піщинки. Білий шум. Подряпина на воротах. Коров'ячий ріг на лутці. Мороз на шкірі. Яма, в яку хочеться засвітити ліхтариком. Але це тільки твоя особиста яма. Тільки ти направду здатен побачити, що в ній. Ота миттєвість, отой раптовий виплеск у темряві, більше нікому не дасться так боляче і так однозначно. Бо що б то, здавалося, таке - спогад про те, як ти колись знічев'я спалив гусяче яйце на піску? Років у три. Ти спершу порвав дідову книжку, чиркав сірниками по сторінках, тоді почав підкладати гілочок, соломи. Нарешті зверху поклав яйце. Воно там поволі чорніло з боків. Зверху стояло гаряче літнє сонце. Навколо все було червоним і вітряним. Ти сидів навпочіпки і паличкою потихеньку совав те яйце в багатті. А воно мовчало і чорніло. Ти не знав, не розумів, що то було не яйце, а твоє найперше відчуження світу, який раптово став ворожим і загрозливим. То була твоя перша темна пляма на тілі. До тієї плями ще не скоро додадуться зморшки - спершу мімічні, а потім вікові, темні кола під очима від неспання, жовті сліди між вказівним та середнім пальцем від цигарки, сиві волосини. Ти ще про це не знаєш. Але яйце вже горить, і за декілька митей, уже за мить воно лусне. Ти нікому-нікому в своєму житті не розкажеш ні де ти взяв те яйце, ні що було там, усередині. Але ж апарат усе одно зрадницьки клацнув саме тоді, коли ти палив яйце, коли вперше відчужував од себе лагідний картатий світ.

ЖАБА
Тебе лякали бабаєм, циганами і жабою. Бабай тобі уявлявся чимось схожим на капітолійську вовчицю з великими гострими сосками, але з коров'ячою рогатою головою. Такого невизначеного піщано-сірого кольору. Бабай приходив до тебе зовсім не тоді, коли цього хотіли дорослі - щоб ти не робив шкоди. Він приходив уночі, коли ти засинав. Спинявся за два кроки від твого ліжка, велетенський і вкутаний синюватим туманом. Не гарчав і не тягнувся вкусити. Не бив копитами. Просто стояв і дихав. Так довго, що твоя кров устигала стати полуничним желе, і майже повністю спинитися. Так довго, що кінчався завод у будильнику, а значить і сам час для тебе кінчався. Найжахливіше в бабаєві було те, що в нього очі ні розплющені, ні заплющені. А такі, напів... Він жодного разу на тебе не глянув, не зустрівся з тобою поглядом, не дав прочитати себе. Коли приходив востаннє, ненароком змахнув головою зі стіни портрет бабиної матері. І все. Більше нічого.
Циганами тебе лякали, щоб нікуди не йшов із двору. Але одного разу ти вийшов, зачинив за собою хвіртку і не зміг відчинити. Ти торгав її, смикав, бився в неї руками, ногами, головою, плутався у липких пасмах власного поту і власного відчайдушного крику. З тих пасем на тебе вихоплювалися цигани. Вони, власне, випадали на тебе, висипалися, витрушувались, вистрибували. На мотоциклах з колясками. У циган було все людське. Окрім голови, замість якої з комірців стирчали гладкі смоляні головешки. То були люди з сірниковими головами. Коли наближалися надто близько до твого обличчя, ти бачив, як по їхніх шиях стікають густі чорні плями - то голови танули на сонці. Після того, як кума тітка Галька тебе знайшла і вже на руках занесла до двору, ти знепритомнів і три дні пролежав у гарячці. Про циган більше ніхто й нічого тобі не говорив.
Жабою тебе страхали, щоб ти не ходив у берег, куди викидали всяке сміття, де було тванисто і небезпечно. Ти бачив жаб і раніше, навіть ловив їх, брав у руки. Але там, у березі, жила особлива жаба. Темно-сіра  і дуже велика. А ще - в неї на пальцях були кігті. Прабаба обіцяла, що в березі та жаба підстереже тебе, стрибне на спину, і - "вщепіриться". Тобі було п'ять років і ти так утомився боятися жаби, що врешті назвав жабою свою прабабу, і стукнув її кулачком по спині. Так ти й позбавився страху, оприявнивши його.

КІНЕЦЬ СВІТУ
Літо. Баба Ольга миє огірки біля колодязя. Миє рвучко, нервово, з матюками. Бо для матері миє. Мати приїхала. Щодня ти мріяв і майже молився, щоб вона сюди не їхала, сиділа в своїй квартирі і не їхала сюди ніколи. Але завжди приходив час, коли біля воріт спинялись червоні жигулі. Ти збирав себе в жмут десь під горлом, і починав чекати. Поки вона викаже тобі всі свої "щас як дам оцими шортами по пиці!", "річка - це не робота", "у мене зарплата вісімдесят рублів", "чого ноги такі чорні?" і тому подібне. Поки вона викурить усі своїй цигарки "Космос" за нужником, під шовковицею, і ти нарешті побачиш там зім'яту пачку з-під них.
У час, поки мати в дворі, тобі не можна нічого. Не можна брати кота. Не можна втручатись у дорослі розмови. Не можна пити з відра. Не можна ходити, в чому тобі подобається. Можна тільки якомога міцніше стискати отой жмут під горлянкою, і чекати. Вона скоро поїде. "Ала, чого ти так рідко навідуєся?" - "Ага, навідаюсь" - "Може, банку мняса ще возьмеш?" - "Хто його їстиме? Позичте краще грошей" - "На цигарки не хвата?" - "Діти тобі не нужні" - "Як волоцюга..." - "Подам на виконком" - "Лазь-лазь, поки голову хто зніме, не тіки оті серги" - хлип - хлип - хрясь воротами - гуп дверцятами - всееееее... Поїхала, слава Богу. Поїхала. Ні краплі, ні краплиночки бодай чогось схожого на жаль в тобі не ворушилося. Поїхала. Слава Богу. Слава, слава, слава Богу.
Але не цього разу. Воші. Я наблизився до неї на занадто небезпечну відстань, втратив пильність. Вона машинально обняла тебе. Машинально скуйовдила волосся. І зазирнула туди. Машинально.
Щосили смикала тебе за волосся, за вуха, продирала гребінцем "патли" і ридала. Потім так само з сестрою. Потім примушувала йти в хату і вдягатися "в чисте". Потім знову дерла гребінцем голову, смикала, ляскала.
"Боже!!! Ну за шо!!!! Ну чого в людей діти як діти, а ви як чорти!! Ну де ви їх понабирали?!!"
"Ала, та воно ж дітвара ж... та чого ти..."
"Та не гавкай, ти сама з них не вилазила, диви яка..."
"Ану не бий його по голові, бо щас як захвачу..."
Даремно ви це.  Даремно, діду і обидві баби. Даремно, дядьку.
Сіла на стільця.  Ковтнула слину. Зітхнула. Відклала гребінець з моєю волосиною, тонкою-тонкою.
"Значить так. Надивляйся на оцей двір. Ти його бачиш послідній раз."
І отут настав кінець світу. Бо я справді почав надивлятися. Намагався надивитися. Взяти з собою якомога більше. Напхати повну голову, повне серце, душу, кишені, що там іще...
"Та чи ти самошедча, шо ти кажеш хлопцеві, він он уже білий як стіна..."
"Алочко... шо ти... не нада... у нас є мило дустове, ми..."
"Та до сраки ваше мило! Поїхали!"
Скрип. Грюк. Вона наче душить мене на задньому сидінні. Я не можу стримати сліз. Я везу двір, і він у мені здригається.
"Ану замовкни. Замовкни нємєдлєнно."
Замовкаю.
Коли через три дні вертаюся, вертаюся острижений і чемний, двір пахне мені райським садом.

ЖАСМИН
Жасмин пахне смертю. Тільки нею. Нічим більше. Його запах солодкий і відсторонений. Той запах ніколи не буває повністю з тобою. Він щоразу - деінде.
То вже була осінь. Така як і щоразу. Жахітна. Осінь завжди жахає. Від неї не можна ждати нічого доброго.
Тобі вже було тоді аж усі вісімнадцять, і ти вчився в інституті. Була неділя. Надвечір. Усі торби вже зібрані, стоять вичікують, поки ти зважишся взяти їх і піти вже нарешті на автобус. А ти все шукаєш причини - то їсти, то курити, то до баби гомониш, то сам до себе. Ти вже вдягнений у все міське, намагаєшся чужіти, щоб легше було йти, але це тобі дається важко. У хаті тепло. І сонце у вікно таке рясне, що хіба топитися. Ти не йдеш.
Тітка Рудичка заходить у хату, здоровкається. На ній уже пальто зимове і сумка на руці висить, із хлібом. Нарешті. Так давно ти вже не бачив тітки Рудички. Побудеш іще трохи.
Тітка розсупонюється, сідає на стільці і гомонить. До баби. Ні про що. Дає бабі дві цукерки - гостинчик від племінниці.
А тоді каже раптом: "Там чийогось кота машина вдарила. Викинуло на обочину. Сидить і не ворушиться. Як вони їздять, бог їх зна".
Ти вислизаєш із хати, тоді за ворота, до траси. Біжиш. Ти ще не бачиш того кота, але вже знаєш, що то не кіт, то ніякий не кіт... То твоя кішка Оксана.
Так і є. Так. І. Є. Оксана. Сидить на обочині. Ти бачиш її, зараз уже бачиш, але знав ти ще раніше. Оксана не сидить, вона нависає над землею. Голова неприродно витягнута вперед. Оксана дихає усім своїм тілом, ходора ходить. У неї немає очей. Точніше, вони є, але не там, де мають бути. Вони висять. І ти починаєш висіти. І все висить.
Ти береш Оксану на руки, хоч десь на самому дні ума й пробігає думка, що вона забруднить тебе зараз. Але вона не бруднить. Вона тільки відкидає набік волохату свою морду і хрипить.
Заносиш її в літню кухню і обережно кладеш на лантух коло печі. У літній кухні гостро пахне дертю, аж у горлі дере.
"Лягай... Лежи."
Оксана, щойно ти прибираєш руки, стрясається усім тілом, усім хрипом, і знову сідає так само, як сиділа там, на дорозі. І голову витягує так само, нависає нею над лантухом. І висить.
Ти прожогом біжиш у сіни, дістаєш із банки великий шматок тушеного м'яса, вертаєшся і кладеш перед нею. Оксана так само висить, і хрипить, і стрясається. Ти знову кладеш її на бік - лежи, полеж, відлежся, - але вона вперто, з якимсь моторошним скрипом вертається в ту саму позу. М'яса вона не бачить. Це ясно, бо вона нічого вже не бачить. Але вона й не чує його. Вона байдужа до м'яса. Воно їй не пахне. Байдужа... До м'яса.
І тут раптом ти розумієш одразу все. А найперше - розумієш, що буде завтра, позавтра...  Вона так само тут лежатиме, тикатиметься сліпою мордою в мішки, може ще чутиме важких осінніх мух і гострий запах дерті. І це все. Її тут більше нічого не жде.
Рішення опускається на твою голову важко, але миттєво. Як обух.
Ти береш Оксану на руки і несеш її на город, де купа гною. Кладеш обережно на траву. Присідаєш навпочіпки, розшнуровуєш один кросівок і витягаєш із нього шнурок.
...
А коли все вже позаду, коли Оксана, замотана в твій теплий светр, і покладена в ящик, і закопана в глухому кутку, вже десь позаду... та що там казати, коли позаду - ще дуже багато всього, всілякого, різного, про що ти годину тому й гадки не мав, а воно вже встигло насунути, статися і проминути, ти йдеш і відчуваєш, які твої руки подряпані й гарячі, і ще відчуваєш, як пахне жасмин. Ти озираєшся. За купою гною, біля куряччиного сараю - жасминовий кущ. Крихітний. На нього падає листя, і солома зі стріх, і пил, і все оте, що там, що позаду. А він цвіте.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Таке прочитаєш і

© Nina, 02-04-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.67650198936462 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …