Що у цій розповіді є правда, а що
вигадка, що є фантазією, а що й
відвертою брехнею -
спробуй-но здогадайся… Але все це
правда!
автор
1
П’яний
… знайшов у словнику – нарешті ! Ось воно - потрібне йому визначення: логіка – розумність, правильність, внутрішня закономірність, і на якусь мить він завмер, осяяний та щасливий… Потім сказав голосно сам собі:
- Якщо логіка – внутрішня закономірність, то хай уже весь решта світ буде собі абсурдом!
До такого висновку він ішов довгих шістдесят років, наївно думаючи: якщо він, людина, істота логічна, то і вся довколишня матерія така ж… Аж одного разу прокинувся зранку на підлозі голий, нічого не пам’ятаючи: ні як роздягався, ні як падав…
Ви собі могли подумати:
- Алкоголік, певне!
Та ні! Навпаки! Він ніколи не пив… не те, щоб час від часу випивав, а зовсім не пив - категорично!
Від чого він упав? Певне, якийсь інсульт, бо пам'ять поверталася до нього довго, зрештою, вся і не відновилася до кінця. Але здатність логічно мислити (логічний оптимізм, як він іронічно назвав свій теперішній новий стан) його не покидала ніколи. Ледве–ледве зіп’явшись на ноги, він пішов по хаті, мов п’яний… Спробував одягнути штани… Здалося, що штанка вчепилась у ногу якимись невидимими руками… Потягнув що є сили, перечепився й упав, боляче вдарившись головою… Лежачи на холодній, голій підлозі голісіньким, сказав собі здивовано:
- Ага! Матерія чинить опір!
І цієї ж миті зрозумів, що у світі вже щось не так…
Батько таки настояв на своєму і його назвали Ананієм. Чого варте в Західній Україні таке ім’я? Ну хай би вже якийсь Штефко, Гільорко, зрештою Луць – так звали його прадіда.
- І що… будуть на вулиці його кликати Аньком!? – відбивалась, як могла, безміри меланхолійна мама… Та так його все життя й називала.
- Аньочку ти мій маленький! – тулила його до грудей, уже дорослого хлопця, - женився би ти, чи що? – сердешна, вона за що раз плакала, дивлячись на нього чи то жаліючи, чи радіючи, ніколи не ховала своїх сліз. Ано або Ан, так його звали на вулиці, теж великий любитель поплакатись, на відміну від матері ховав ще змалечку свої сльози, відвертався, тікав і забившись десь у куток ридав, а з очей текло… і з носа. Вже пізніше він навчився опановувати свою плаксивість. Як ви думаєте, яким чином позбувся він тієї материнської генетичної спадковості - своїх нестримних сліз? Та з допомогою своєрідної логіки… От бачить: помер горобчик, вже нічого не можна зробити, і йому нараз ставало так жаль його. Залишалося одне – плакати!
- Та він був старий і народив уже багато горобенят… Логічно? Логічно! - або ж, - ти така гарна! - пробував слізно тулитися до сусідської Гані, а та його по писку, по писку, тобто по лиці рукою била, - а! Виросту тай оженюся на ній – логічно? Логічно!
Ухопившись за ту ’’логіку’’, мов за соломинку, він видерся по ній на поверхню з самісінького дна того моря сліз, що загрожувало втопити його свідомість… і поплив, поплив щасливий… Ще інколи сплакне невідомо чому, не нащупавши враз рятівної логіки… але оговтавшись, бундючно казав собі:
- А! Маю право інколи й поплакати… Логічно? Логічно!
Ще тоді він подумав, що світ побудований згідно логіки і все можна поскладати рядочком – цвяшки до цвяшків, гаєчки до гайочок… Так усе в нього й було поскладано – думочка до думочки… усе його життя.
Аж раптом він упав і відчув, як матерія чинить шалений спротив… Але все ж таки, підкоривши неймовірними зусиллями власні штани, вийшов, хитаючись, на вулицю… і через якийсь час зрозумів, що сусіди та знайомі, а тим паче незнайомі люди, мають його тепер за п’яничку, хоч він логічно та тверезо говорив із ними та пояснював, що з ним трапилося…
- З тих пір, як дружина поїхала в Іспанію, запив Ано, запив! А який був твердий чоловік – сто грамів , бувало, не допросишся випити! - випадково підслухав розмову сусідок… А іншого разу знайомий товариш, великий любитель випити ’’на халяву’’, любуючись ранкової пори нетвердою Ановою ходою, лукаво зауважив йому:
- Ти диви, нормальна людина ще в роті нічого зранку не мала , а він вже “ні в одном глазy”! Ходи, стограм поставиш!
Щось у світі не так, - роздумував він тепер, і не тому, що дружина подалась на заробітки у Європу. Ні! Самотність він любив, власне, не відчував себе самотнім ніколи, бо самотність не логічна…Тобто як можна бути нещасним через самотність? Усі, зрештою, самотні. Це ж так прекрасно, коли ти сам! І додавав зверхньо: наодинці з логікою! А тепер що? Його мовби покарано за тверезий спосіб життя непевною ходою та головокружінням… Бачачи, як ще здалеку гарненькі дівчата сходять з тротуару, даючи йому, ’’п’яному’’, дорогу, здивувався сам собі: він не захотів плакати з цієї причини - щось тут не те!
- А-а-а! Плакучий алкоголік, – йому раптом зробилось смішно, але і сміх придушив у собі, - ага, тепер уже веселий алкоголік… - і, зціпивши зуби, напустив на лице байдужий вираз (він так думав), а якби побачив своє обличчя збоку, то зрозумів би, що вираз болю, мов нерухома дерев’яна маска на обличчі, поховав би зараз будь-яку його емоцію… І раптом зрозумів, ні, скоріше відчув, як то бути самотнім. Це виразне бажання негайно притулитись до теплого жіночого плеча для нього тієї миті було нелогічним. Таке бувало з ним за кілька днів до приїзду дружини у відпустку… Тоді його аж лихоманка била від бажань, але щоб зараз, більше, як за пів року до...
- Щось у світі не так! – він почав сходити з розуму?
Найбільше його дратувала, ні, не його непевна хода та головокружіння, а той спротив матерії. Ну, він розумів, що завжди треба було докласти якихсь зусиль, щоб надіти штани, але щоб так! Одного разу він навіть шукав ті ’’руки штанів’’, що не пускали ногу в штанку (думав: може там якісь нитки заплутались). Спочатку ситуація була нелогічною, аж потім він усвідомив, що робити зусилля руками, які й так уже роблять зусилля, - то і є той ’’спротив’’… Його м’язи набули стану постійного напруження (спробуйте напружити ноги і зробити крок, не розслабляючи їх…), тіло стало нелогічним та погано керованим, хоча свідомість була чистою та логічною… А ще… якоїсь миті йому здалося, можна сказати, привиділося, наче в його голові стирчить цвях, такий чотиригранний, кований, старий австрійський цвях з коробочки ’’цвяшок до цвяшка’’... Ні, голова Ано не боліла, навпаки, з того часу, як він упав, вона стала легкою, мов та пір’їнка. І спав він , мов кіно дивився… Це протиріччя, біль тіла і ясна голова, додавало ще якогось вдаваного - нефізичного болю, відчуття тривоги та холоду в грудях… А той уявний цвях… Якби його витягнути, - він думав, - тоді все стало б на місце... Ано ще не усвідомив, що вже мислить абсурдно…
2
Горобчик мій
…тепер, лежачи горілиць на тепленькому корейському масажері, Ано мав предосить часу на роздуми, як він сам собі казав, на мандри в космосі, бо все життя гнав кудись свою свідомість… Наздоганяючи логіку! – додавав зверхньо.
То впадаючи в дрімоту, то… нараз, мов вітерцем здувало той легкий туман напівсну та відкривало оголену свідомість і він, насолоджуючись своєю самотністю, гортав ті сторіночки життя, які ще залишилися в його свідомості… дивуючись: якою ж вибірковою може бути людська пам'ять!
З тих пір, як дружина, доклавши величезних зусиль та витративши чимало грошей, поставила його трохи на ноги… Один небагатослівний лікар сказав, що ті падіння, час від часу, подібні на епілептичні… і виписав таблетки - повинні допомогти, а що до поганої ходи та напруження в тілі – це щось із хребтом… Другий, уже надміру говіркий, пояснив, роздивляючись рентгенівські знімки, що це міжхребцеві грижі ель чотири та ель п’ять хребців, що відповідають за стопу ноги. Коротше кажучи, - параліч стопи, а від запалення самих хребців напруження в усьому тілі… Здалося, наче його багатослів’я, насправді, мало на увазі, що зробити щось уже неможливо. Добрі люди порадили корейський масажер… І сусідки, знаючи, що він не п’є, тепер казали:
- Ото нещасний… і за що його Бог покарав…Така правильна людина, - і додавали після скрушного зітхання, – був. Наче він уже справді помер.
Дружина знову поїхала в Іспанію.
- А ти зможеш, горобчику мій, без мене… дивись, я можу залишитись.
Та через брак грошей… але насправді через бажання побути самому Ано напористо казав:
- Я вже можу сам себе обходити – їдь, що ти будеш тут робити? І грошей треба… - додавав фальшиво, бо гроші турбували його менше усього.
І от тепер, лежачи самотньо, частенько аналізував логічно цю дивну та вибіркову втрату пам’яті. Виглядало так, наче хтось повитирав там, у свідомості, усі погані спогади.
- Чуєш, Іннуню? - запитав він одного разу, понизивши голос, у братової дружини, - а стрийко Михайло (батьків брат) помер?
- Та вже два роки як…
- А я на похорон ходив?
- А як же ж…
Ця дивна втрата пам’яті - ’’тут пам’ятаю, тут не пам’ятаю’’ позначилась і на щоденних справах. Найбільше потерпала його схильність до порядку: він ніяк не міг віднайти деяких речей. Добре знав, що кожна річ у його хаті має якесь логічне місце знаходження, а тепер окремі з них, мовби випали з пам’яті, - він шукав наче навпомацки… Ано запідозрив, що у його свідомості згубились ті речі, які у логічному ланцюжку мали якийсь неприємний спогад. Нарешті відшукавши потрібний предмет, дивуючись місцем його віднайдення, ламав голову над тим, якою ж логікою він колись керувався, ставлячи його туди. І саме тоді він утвердився в думці, що світ влаштований якось по-іншому і що рацію мав його товариш, коли казав:
- Я завжди дивувався, навіщо це ти так усе складаєш - цвяшки до цвяшків, гаєчки до гаєчок… у мене все в одному ящику.
Тепер реальний світ був, мов той товаришів ящик – усе гамузом… Але ж логіка!? Діалектика світобудови… Ано собі думав, що усе вже давно поскладано людиною: філософія, математика, хімія, біологія… І справді так є - світ має логіку: з заліза зроблено сокиру, сокира рубає дрова, дрова горять в кузні, нагріваючи залізо, коваль кує сокиру… А якщо коваль попече руку, і йому якоїсь миті відбере пам'ять… як ото мені… і усім так станеться, бо вони уже палять газом, а не дровами… і світ втратить логіку у цьому питанні, то сокира опиниться в тому ’’товаришевому ящику’’. Скільки там уже таких лежить речей? Абсурдних, хоч і досконалих… А скільки подібних атрибутів лежить у музеях?..
- А!!!
Втративши логічну нитку і щоб не заплакати… він тепер навчився ставати ’’горобчиком моїм’’ і уявляв дружину свою…
- А як вона відучила мене курити? – блаженно усміхнений, лежачи на тому рятівному масажері, пригадував - а воно таки варто того…
Курити він навчився у війську, вірніше обставини змусили: служив радистом… Уявіть: доба в наряді в невеличкій кімнаті з двома курящими товаришами… Тут вже не допомогло, як зазвичай, сказати собі: курити не логічно!.. Залишалось зверхньо мудрувати: сама звичка - це шкідлива річ, і не тому, що шкідлива, а тому що… шкідлива, – усміхнувся такому логічно-абсурдному висновку. Подібний абсурд добряче муляє свідомість не одного курця та п’янички – колись покину пити-курити, потім… І аж з’явилось у його парубоцькому житті те ’’потім’’, із задертим догори носиком.
- Не лізь до мене, бо від тебе сигаретним димом смердить. Фу!!!
І те ’’фу’’ спрацювало в одну мить.
- А таки не буде цілуватись, бо смердить – логічно? Логічно!
І мов відрізало - покинув курити в одну мить.
3
Цвях
… чітко вирізнявся у його свідомості темною та світлою гранями, проникаючи кудись глибоко - туди, у безконечність… Ано розглядав його та роздумував:
- Очевидно, давно він там у мене стирчить, диви: місцями вже поржавів та, начебто, декуди вже й корінці та пагінці повипускав… і листочки он, зелені… і квіти розпускаються… Чому я раніше його не помічав? Аж упав… у цей маразм і весь світ перевернув у голові…
Тепленькі нефритові колесики масажера приємно котилися вздовж хребта, знімаючи напругу в тілі та додаючи оптимізму у свідомість розімлілого Ано… Абсурдність світобудови, що так турбувала його свідомість, робилась не такою страшною - все ж таки мала в основі логіку. Логічно? Так, логічно! Але віднедавна, продовжуючи свої дещо зверхні філософствування, він дійшов висновку, що наука про пізнання законів світобудови повинна б називатись абсурдологією… В словнику він такого слова не знайшов - все логіка та логістика… Чому?..
І що ж це таке... в моїй голові… стирчить? – відволікся на хвильку від роздумів, знову розглядаючи того цвяха… Раптом аж скрикнув – та це ж та сама ло-гі-ка… яка примушувала мене складати цвяшок до цвяшка усе життя…
Він лежав на масажері, старий-голий, худий-зморщений, мов сушений опеньок... з відкритим ротом, і мовби світився, любуючись досконалістю того уявного цвяха, що проникав кудись у безконечну глибину його свідомості - далі, далі, далі… виблискуючи своїми залізними гранями.
- А-а-а!!! Залізна логіка. Логічно? Логічно! – бурмотів собі під ніс усміхнений Ано, - а я його хотів витягнути!
