Місто засинає неоновим сном, небо – вигнуті ворота у відкритий Всесвіт, тільки сьогодні без зірок Роблячи кожним кроком зліпки своїх підошов із мокрого снігу, крокую до машини. Вона мені тепер – мов новий друг, товариш, і як кожна людина – я сподіваюсь на його вірність. Відчиняю дверцята, розслабленим точно розрахованим рухом упівоберта ввалююсь до салону – на сидіння водія. Чи водійки. Я ж тут керманич. Не поспішаю прибирати з долівки ліву ногу, якусь мить так і завмираю – мабуть демонструю собі і всім, що я нікуди не поспішаю. На мобільнику, який лишився на сусідньому сидінні блимає центральна кнопка, але я вже знаю – то Дмитрові пропущені. Втома. Молода жінка у розквіті літ, найсоковитішого середнього віку – втомлена й пасивна. Здавалося б – тільки-но все справдилося: заможний залицяльник, телефони, одяг, тачки, кожен мій прорахований рух – от тобі й довгоочікувана тремтлива увага досить симпатичного чоловіка. А тут… втома. Аж злюся на себе – тільки-но досягла міжнародної жіночої мрії - залишилось тільки не випустити з рук таке добро. Але через таку втому – то зробити ненароком вкрай легко… Навіщо я йому така буду треба – жінка, нецікава навіть особисто самій. Нічого не можу запропонувати – бо не хочу. Втома. Завідома з ним знаю: він не матиме від мене ані дітей, ані красивого додатку до ресторану чи бізнес-паті, ані скаженої коханки, ані інтриганки чи жіночки-вамп, ані здобного пряника домашньої випічки, ані розпеченого шкіряного батога випещених мрій грішника. Я йому чомусь табу. Відчуваю до нього тільки втому. Вихід вільний – от що найважче…
Таки захлопую за собою дверцята, гучним шлепом відриваючи свої мізки від трансу. Розминаю шию перед тим, як завести свого слугу, який готовий везти свою мадам, куди тій заманеться. Вези мене, любчику сьогодні нічним містом, яке меланхолійно спить наприкінці зими. Може, це останній снігопад на тлі підсвічего чомусь помаранчевого неба. Бруднопомаранчеве небо, індастріл запацьораних районів урбану, які випросталися в цілі кілометри вздовж і впоперек міста. Дороги порожні й нечищені. Швидко минаю останні магазини й ларьочки, заправні станції, ліхтарі-путани, обираю дорогу подалі від головних магістралей. Машина йде м’яко й рівно. На дистанції світла фар – ловлю романтичні сніжинки поглядом, мені млосно й чудно. Між двох пальців правої десниці, окутаної у тоненьку коштовну шкіру дамських рукавичок, в’ється пастельний дим, smoke & fly… Чомусь, якщо втома – то сум, то сон, то транс… Зупиняю на узбіччі, фари не вимикаю. Салоном стелеться тютюновий гіпюр, свідомість розкачує музика релаксу. Сьогодні я зрадила усім - з собою. Отак, на узбіччі, прямісінько у салоні авто. Під час снігопаду вночі, на тлі підсвіченого брудно помаранчевого неба міста. Воно теж – вкрай втомлене… Моя пасивність скінчиться разом з поворотом на магістралі свідомості, здавалося б – пам’ятати, що ти живеш, можна тільки будучи при тямі. Але моє життя виповнюють миті офлайну – десь у своєму трюмі, моторному відсіку, де під трансцендентальний білий шум я перечікую свою втому… Тільки так я себе і пам’ятаю.
