Пройшовши обстеження, лікарі, у Васильовича, нічого загрозливого для життя не знайшли – так, вікові проблеми. «Голову треба лікувати» - сказав невропатолог і виписав пігулки. А ще, напослідок, терапевт додав: «Більше треба рухатись на свіжому повітрі», на тому й закінчилися лікарські перегони.
В цю неділю Антоніна Іванівна піднялася вдосвіта, копошилася на кухні: замісила тісто, наліпила вареничків з сиром (синок любить), в духовку поставила тушкуватись свинячий ошийок, замаринований напередодні, та й пішла в кімнату до чоловіка. Настрій у неї був чудовий. Їх ненаглядний синочок з невісткою і онучком мають сьогодні прийти в гості. Вона їх вже не бачила тижнів зо два, відтоді як синок, в складі міської делегації, поїхав до Польщі. Спершу до міста приїжджала делегація з Познані (обмінювалися досвідом міського самоуправління) – тепер поїхали наші (синок працює секретарем міськвиконкому). Антоніна Іванівна пишалася сином, молилася за нього і ставила в приклад безпутному племіннику, а той сміявся і називав міськвиконком курятником.
- Вовчику, - ласкаво, як в молодості, вона гукнула чоловіка. – Вставай, приведи себе до ладу, діти скоро прийдуть в гості. Вставай, прийде час тоді й відлежишся. Вона не знала чим зворушити чоловіка. Він в’янув у неї на очах: схуд, плечі якось дивно загострилися, завитки волосся на грудях, що так, по молодості, лоскотали їй губи, коли вони пили своє щастя, коли життя здавалося нескінченним, коли ночі завжди було мало – посивіли і стали схожими на обезводнене кошуриння; це її гнітило, навівало почуття неспокою і безпорадності.
Незвичне слово депресія, яке вона почула в лікарні, не давало їй спокою. «Чому ми раніше не знали ніякої депресії?» - думала вона. «Працювали все життя спини не розгинаючи, дітей виховували, стояли роками в черзі за квартирою, потім за машиною, за меблями і депресії не було – ніколи було хворіти, все давай і давай… А зараз, дожили до старості і на тобі – депресія». Вона вже думала відправити його на курорти, «хай там трішечки позабавляється з молодими», та боялася відпускати віжки. «Сприсне, як Степан у двоюрідної сестри Соньки, дівки зараз страшні: поглузують, позабавляються, доки висмокчуть у розслабленого депресією старого «карася» до останньої копієчки, а потім під задок буцнуть і йди, гуляй, дядьку на всі чотири сторони». Жалілася вона і сину: «Може б ти з ним побалакав, ну що ж він за тим заводом убивається?! Звичайно, сорок років це не пуста справа, але ж і життя змінюється, хіба можна мислити по інерції?» – казала вона.
З кухні війнуло духом смаженого м’яса, різаної цибулі та ароматом приправ, що вкупі збуджувало апетит. Васильович, привівши себе до ладу, стояв у дверях і з насолодою принюхувався. Він ще змолоду високо оцінив кулінарні здібності дружини. Антоніна Іванівна, глянувши на чоловіка, посміхнулась. «Який красень» - подумала вона - «Хіба можна його відпускати кудись одного?»
Васильович був одягнутий у світлу теніску кольору кави з молоком, яка ніби підкреслювала його ще не зруйнований віком торс, у літні джинси, на ногах – босоніж – домашні шльопанці, щойно голені щоки трішечки лиснилися, запах крему «Арко» навівав свіжість. – Давай, перекуси: чай, сир на столі - тай будемо чекати гостей. А сама раз-по-раз визирала у вікно, щоб не проґавити як під’їдуть діти.
Затьохкав дверний дзвінок. Антоніна Іванівна визирнула у вікно – машини не видко.
- Кого це там принесло? Вова, відчини, бо в мене руки масні.
Дзвінок знову залився гучним нетерплячим щебетом. Васильович відчинив двері і кімната враз наповнилася людським гомоном.
Антоніна Іванівна охала: - Як це я вас не угледіла? Ви що, не машиною?
Синок, Богдан Володимирович, голосом ієрихонської труби, не без задоволення, відповів: - Ми по європейські, там автомобілями, по вихідним, ганяти містом – дурний тон. Екологія і заощадливість рахується як обов’язок кожного. Антоніна Іванівна розцілувалася з невісткою, хотіла поцілувати онука Сашка, дванадцятирічного хлопчика, та він вдало увернувся соромлячись бабусиної ласки, поцілувала сина лише тоді, як він завбачливо вклонився і ніжно обійняв матір.
- Проходьте, проходьте любі. Я так вже за вами скучила. Ти, Сашко, доки ми не сіли до столу, направ нам мобілку – чомусь дзвінків не чуємо. – Мамо, це вам гостинець, - поставив на стіл гарненько наповнений кульок Богдан. – Що це? Ну навіщо? У нас і так усе є, слава Богу. – Ну й добре що є, наше теж буде не зайве.
- Таню, донечко, - звернулася Антоніна Іванівна до невістки, - там в моїй кімнаті, поглянь, я скроїла і вже наметала сарафанчик, як що сподобається то викрою і тобі, на літо зайвим не буде, а в мене на кухні справи.
- Може й моя допомога потрібна?
- Ні, ні. Я вже тут сама. А потім удвох будемо подавати на стіл.
Чоловіки вийшли на лоджію яка зі смаком була об лаштована для відпочинку плетеними меблями, з вікна відкривався гарний краєвид на дитячий майданчик і невеличкий сквер, на журнальному столику лежали пожухлі газети та вже гарненько пошарпаний жіночий журнал «Бурда Моден».
- Мама казала що ти хворієш, чи то хандра замучила? Як ся маєте, тату? – на польський манер запитав Богдан. І тут Васильовича прорвало, він на одному диханні виклав сину все що він думає: і про близьких, і про дальніх, як то кажуть, і про ненароджених. Богдан не перебивав, слухав спокійно, давав вибалакатися татові. Він лише спостерігав за виразом його обличчя, як надувалися жовна на щоках коли тато занадто гарячкував, він емоційно доводив сину свою правду, і лише тоді коли тато вибалакався і вже міг слухати, невпевнено заговорив. – Ти так хотів піти на пенсію, ми раділи за тебе … а завод … заводу вже давно потрібно було міняти профіль виробництва … Раніше хто був вашим головним замовником? Військові! А зараз де ті військові? Нема, - він розвів руками. Скоротили в п’ять разів.
- Як можна скорочувати армію коли ворог навколо! НАТО стоїть на кордоні! Що ви собі думаєте? – знову зірвався аж до крику Васильович.
- Тату, заспокойся будь ласка, ніхто ніде не стоїть, це все були байки старих маразматиків, що трималися за владу любою ціною. Їм була потрібна лише влада заради влади, вони й лякали вас. А Захід завжди страшився нас більше ніж ми їх, бо їм було що губити, а нам нічого – окрім своїх ланцюгів, як казав класик… Зараз змінилися пріоритети, змінилася військова доктрина, не стало образу ворога. Ви ж раніше, щоб не виробляли: то виходив або танк, або автомат Калашникова. У нас зараз половина війська охороняє склади боєприпасів, що ви на заводах наклепали придумавши ворогів. Влітку склади палають від необачності, в наш мирний час рвуться снаряди, ракети – жах та й годі. І ти все ще жалкуєш за тією клоакою? Нам зараз, щоб утилізувати лише застарілу зброю, потрібно ще чверть століття. Так, тоді всі працювали, але результату праці не видно було. Соромно – в кінці двадцятого сторіччя полиці магазинів пусті, а весь люд виставили в чергу – від сірників і до панчіх. Зараз є все. Ну чому ти мислиш по інерції? Я не знаю, як ще тобі довести, що так жити, як ми жили колись - неможна. Перед нами зараз стоять на багато серйозніші проблеми ніж надуманий образ ворога з заходу. Богдан змовк.
- По твоєму виходить що ми прожили життя даремно? – все ще пручався Васильович.
- Так не думаю. Ви жили, вчили і виховували нас так, щоб ми більше ніколи не робили таких експериментів, як зробили над вами. Але годі про це. Тату, у мене є для тебе одна ділова пропозиція, - Богдан трохи замислився, ніби збираючись з думками, і пильно дивився на тата.
- Що за пропозиція?
- Ми оце надумали з Танею будиночок свій будувати. Я погледів як живуть поляки і щиро їм позаздрив. Вони кажуть: оселі немає – батьківщини немає. Розумієш, у них будівельний бум. Будинки красиві, ергономічні, обладнані по всім правилам життєзабезпечення. А ми що, гірше поляків? Так от, ближче до справи. Мені потрібна своя людина на будівництві, ну, як комірник, тай за робітниками приглядати… Як ти на це дивишся? Богдан чекав відповіді тата.
- А гроші де візьмете? Це ж не в пісочку гратися?
- Гроші… гроші хай тебе не хвилюють, це мої проблеми, ми ж вдвох працюємо. Візьмемо кредит, зараз і держава допомагає… Ну, то як, порукам?
Тепер задумався Васильович, перед очима в нього враз промайнуло все їх з дружиною подружнє життя: радість народження довгоочікуваного синочка, ім’я якому вони задумали відразу, коли з’явилася надія на продовження роду, вони були чомусь впевнені, що обов’язково народиться хлопчик, а тому ім’я Богдан стало звичним у їх розмовах і мріях на майбутнє. І ось, він, їх синок дорослий, сидить перед ним і мислить як самодостатній, зрілий чоловік, а йому, Васильовичу, тепер здалося, що він сам став якимось маленьким і незахищеним…
- Це добру справу ти задумав, - Васильович нарешті посміхнувся і поплескав сина по плечу. – Добре діло, за це не гріх і чарку випити. Я згоден.
- Хлопці! за стіл, - ніби почувши чоловічу злагоду гукала Антоніна Іванівна.
Накритий жінками стіл радував очі і животи. Антоніна Іванівна схвильовано поглядала то на чоловіка, то на сина, шукаючи відповідь на свою турботу, та вгледівши посмішки на їх обличчях заспокоїлася.
