Вчора, гуляючи в центрі міста (а мешкаю я в Івано-Франківську), раптом згадав, що в мистецькому центрі «Є» повинна відбутися презентація нової книжки поета, публіциста, а тепер ще й письменника Андрія Любки. Колись на певному літфорумі мені сподобалися поміщені там його вірші, потім на якійсь його презентації в Івано-Франківську я порадив поету писати ще й прозу. І от Любка взявся уже й до прози, зокрема в книжці «Спати з жінками». Цікаво було хоч трохи почути, що з того вийшло.
Спізнившись хвилин на п’ятнадцять, зайшов у зал, котрий був заповнений переважно юнками та юнаками. Презентацію вів Олександр Бойченко. Зразу ж до вух долинули просто інтимні спогади "модератора" про їхнє спільне з Андрієм перебування у Варшаві на стипендію від польського уряду. Отак-о зразу і «погонорувалися» перед публікою – мовляв, майте на увазі, ми тут вам не абихто, ми – агенти західного уряду. Не знаю, чи це так було задумано, але згадка про гранти від певних геополітичних гравців стала для мене ключем до «розшифрування» прози молодого «стипендіата». І хочу, знаєте, похвалити і його самого, і його західних кураторів: недарма кошти виділяєте, панове, - Андрій стипендії відпрацьовує старанно і совісно.
Для початку, розказуючи про своє навчання у вузі, молодий письменник осудив «совок» – котрий не пам’ятає, звісно, але якийсь дзвін чув. І про свою участь в білоруській революції знову нагадав (це вже в книжці, в «колонці» про хліб) – а саме про те, як закон в особі спецназівця завдав удару в сонячне сплетіння революції в особі юного поета, заарештував його на чотири дні та ще й дав десять років депортації. В «колонці» йшлося про прагнення закутого в тісну клітку революціонера чи то просто повіситися, чи то до свободи як такої взагалі (ну а самогубець, зрозуміло, – абсолютно вільний; тут же й натяк, в іншій колонці, де дівчина втопилася в хвилях морських, – українці, змагайте до свободи). Хоча всім притямним громадянам давно відомо, що закон на те й закон, аби будь-що не допустити свавілля озброєного натовпу– хоч в Англії, хоч в Білорусі, хоч в Іспанії, –бо те свавілля до свободи не має жодного стосунку. До речі, чи не бажає Любка «помайданити» в Іспанії? У цій частині благословенного Європейського Союзу (а Іспанія член ЄС з 1986 року) саме зараз 25 відсотків працездатного населення є безробітним – і, ясна річ, знедолений народ вийшов на вулиці міст з протестом проти політики ЄС. Але про героїчних іспанських бунтівників Любка навіть не заїкнувся – самі розумієте, се для грантоотримувачів зовсім не «комільфо». Зате він спімнув про свою участь у поетичному фестивалі в Чорногорії, про те, як там саме під час читання віршів у залі зникло світло - стався такий собі «конец света». При цьому майже «невимушено» зауважив, що назва «Монте-Негро» йому подобається чомусь більше. Хто б сумнівався, Андрію, хто б сумнівався. А прізвище, скажімо, Ліберман тобі теж пасувало би, мабуть, якнайліпше?
Але апогеєм «ідеологічно грамотної» прози варшавського стипендіата стала колонка про «Побєду». Річ у тім, що якось героя оповіді угараздило закохатися аж у двох Ань. Сяк-так йому вдавалося обманювати їх довгенький час – і, уявіть-но тільки собі! – саме на День Побєди настав «момент істини». Саме в цей день ловелас був викритий, поганьблений і втратив обох коханих. Це неабияк зіпсувало настрій донжуана-початківця! Після такого доволі прикрого випадку він люто зненавидів Побєду з її ветеранами, парадами, маршами, піснями й прапорами. Ще й зробили цей день вихідним, прокляті «совки»! Якби ж то був він буднем – хлопець, можливо, і не «спалився» би так ганебно. І от, знаєте – мене чомусь зовсім не здивувало, що такий прикрий трафунок стався з нашим героєм саме на день Побєди. Бо якби – не приведи, Господи! – таке сталося б з ним на Пасху - то він, потрапивши у вир почуттів, міг би палко зненавидіти всіх цих старозаповітних євреїв, котрі "здали" на вірну загибель «інакомислячого» "новозаповітного" єврея! Та про таке неможливо й помислити – оскільки такий «ідеологічно непідкований» автор безповоротно втратив би навіть надію на західні гранти й стипендії, та й у самій Україні, враховуючи теперішню ситуацію, був би безсумнівно і негайно поміщений в глибокий «інформаційний вакуум». Любка же, мабуть, добре поінформований, що таке «неформат», «видавець не впевнений, що книжка окупиться» та інші численні способи цензури в «демократичному» видавничому середовищі. Прикладів – скільки завгодно! А от дифамація совєцьких символів вже давно стала прибутковою справою для українських письмаків, укро-ЗМІ такі ідеологічні випади охоче підтримують і рекламують. Тому недивно, що Любка й собі осідлав український ідеологічний мейнстрім.
Вийшло якесь таке… «Спати з жінками»… «а в Києві – дядько». Аби книжка. Ветеранів совєцьких приплів – аби тільки нагода клюнути «мертвого Ведмедя». Зовсім це не по-геройськи. Та й «Ведмідь», можливо, лиш дещо знесилів, прикинувся мертвим – але ж він на очах одужує і огризається. І не дозволить себе клювати себе різним прикормленим Заходом півням.
Ось такі невтішні мої враження після цієї презентації. Не сподобалися мені ті Любчині оповідання. Та й назва «Чорногорія» більше до душі – якась вона рідніша.
