Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2571
Творів: 46714
Рецензій: 91094

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Новий етап

© ХЮ, 29-03-2014
Спека пролазила через прочинене вікно, повзала далі й далі, доки не наповнила собою всю залу. Здавалось, вона була скрізь: заважала дихати, пекла тіло, сліпила очі, сідала на плечі, вкладалась на руки,  вмощувалась на коліна.  Однак, головне  було в іншому - жара наче сковорідка, підігрівала ту напругу, що по-німому висіла в повітрі.
У огрядного, передпенсійного віку, судді спека стікала струмочками по скронях і по шиї. Він з поспіхом витирав потік поту  акуратною, напрасованою  хустинкою, аби той часом не потрапив на комір і не наробив на ньому брудних рубців.
Була така тиша, як на хвилині мовчання. У судовій кімнаті, крім нього,  - троє людей. Він, вона…. І осторонь, позаду якась літня жінка, яка могла б бути йому одноліткою.
Суддя, крізь лінзи своїх габаритних окулярів, уважно глянув на подружжя, яке  передало свій шлюб в його руки. Обом до тридцяти. Молоді – золоті, тільки жити й жити. А вже поспішають зруйнувати те, що  зовсім недавно створили.
У часи злету його кар’єри  розлучень було куди менше. І це факт. Тепер наче бум який,за примхою моді, всі навипередки  розривали законні стосунки. Більшість – це пари, котрі не перетнули п’ятирічний рубіж. Хоча нерідко  тріскали  по швах й «старі весілля».
А недавно, взагалі, стався випадок, котрий сколихнув здивуванням всю область, - двоє стареньких, під сімдесят, розлучались. Це ж треба: вивели в люди дітей, виховали внуків, правнуків дочекалися,  та й самі вже на пів ноги в могилі, а вільної свободи на остаток віку захотіли.
- Прошу присутніх зайняти місця. Слухається судовий позов  громадянина Заджерельного Івана Петровича до громадянки Заджерельної Ніни Миколаївни про розірвання шлюбу. Слово надається заявникові, - нарешті розбив безслівну паузу преставник правосуддя.
Молодик піднявся з місця. Емоцій не було. Він зовсім не шкодував, що зважився на таки доленосний крок. Колись він мав необережність і легковажність пов язати себе з нерідною душею, його діаметральною протилежністтю за сприйняттям світу. Настав час виправити  помилку!  Він відкрив рот аби виголосити підготовлену заздалегіть промову, але спека застрягла в його горлі сухим,твердим жмотом.
- Ми не підходимо один одному по типу характеру. Прошу розірвати шлюб, - тільки зміг видавити з себе чоловік, ковтнувши кудись далеко своє красномовство.
Після цих слів Ніна почервоніла. Це було від спеки, котра підпалила їй щоки. Вона почувала себе на диво спокійно і комфортно, так наче перебування в судах - це її професійний обов язок та багаторічна звичка. Їй здавалось парадоксальним те, що розривати  шлюб, куди легша справа, ніж його укладати. Дівчина пригадала, як непокоїлась перед весіллям, як від сказу думок не  могла дві ночі  спіймати сон, як  на церемонії вінчання її серце билось так сильно, що, здавалось, от-от вистрибне з грудей і почне жити своїм, цілком автономним, життям.
Суддя намірився сказати звичне: «Слово надається відповідачеві», але Ніна вже з кивка голови в її сторону, все зрозуміла і промовила:
- Не заперечую!
Вони ніколи не кохали один одного. Думали, що кохали, але не кохали насправді. То була лише ілюзія. Хоча... Можливо,  любов таки існувала, але була  якась крива, коса та шкутельгава на обидві ноги. Вона була така ж несправжня, чужорідна,  як для немовля сурогатна мати.
Він не кохав її, бо ще зі шкільної лави обожнював її сестру. Котра була богинею! І ,як кожна богиня, була недосяжна. Він повдюдно бігав за нею, дивився їй в пятки, облизувався і крутив хвостом. Він був її слухнянним песиком, не більше і не менше.
З Ніною одружився тільки тому, що вона зовнішністю дуже нагадувала ту, котрій в душі постійно беріг вірність.
«Копія – це ще не оригінал» - тисячі раз переконався на власному досвіді Іван. Дружина була лише блідою, безколірною тінню його фаворитки. З нею була не та розмова, не тіє слова, як співається в одній українській пісні.
Вона не кохала його. Бо була закохана у свій ідеал, який намріяла  задовго до їхнього знайомства. Ще в дитинстві вона сплела з чеснот (котрі так цінувала)  образ бездоганного мужчини, який і був об’єктом її справжнього кохання. А коли з’явився симпатичний хлопець, то вона просто підставила «витвір фантазії» під «якісну зовнішність» - так створила  людину-примару, котрої на яву ніколи не існувало.
У шлюбі вона нарешті перестала примружувати очі і  побачила істиний стан речей.  Її психіка давала збій, конфліктувала сама із собою: з одного боку -  творчість її уяви, а з іншого – дійсність.
Їх повільно, чайною ложечкою, з’їдала повсякденність. Звісно, побут  - сторогий, ні до кого не всміхається приязно, але, є дефіцит любові, - то його тиск  особливо помітний.
ЇЇ дратувало домашнє господарство, котре вона повинна була тягти на своїй спині так, як черепаха тягне панцер. А його - її нелюдська байдужість, відстороненість, невдоволеність. Вона була схожа на стіну, холодну, нерухому. Вони жили під одним дахом, але були далекі та чужі, як планети в космічному просторі.
- Потрібен термін на примирення? – знову озвався голос Феміди.
- Ні,-  хором відповіла пара.
- Ну от і добре, - втішився від такої категоричності представник правосуддя,  бо тепер справа ставала прозорою та однозначною. - Задовольняю позов заявника. Шлюб вважати розірваним.
Вони зустрілись поглядами, всміхнулись один до одному, легко й невимушено, як колись у давню безхмарну пору їхнього штучного кохання. «Нарешті» - подумала вона. «Слава Богу» - зітхнув полегшено він.
Тепер вони вільні, як птиці, котрі скоро розлетяться у різні небокраї. Починається новий етап їхнього життя. Цього разу – для кожного свій.

Підстаркуватий служитель Феміди швидко ніс своє велике, обросле жиром, тіло, котре від спеки відчувало на собі  ефект- "спа".  Він квапився додому на обід. Настрій був піднесений, грайливий і навіть трохи збуджений. Кожного разу після вбивства чужих подружніх відносин у нього виникало садистично-егоїстичне відчуття - задоволення. Від того, що він - щасливий сім’янин, любить дружину, а його родина хоч не ідеальна, зате благополучна. Він самостверджувався на фоні людей, які не мали талану в осбистому житті. Хоча  собі не зізнавася в цій думці.
І лише одна, єдина людина  страждала від такого рішення суду. Це була матір чоловіка. В її грудях кипів жаль. Жаль до самої себе.  Син нескоро порадує її спадкоємцями. Не з’являться в її оселі дитячі голоси. Вона буде стара і самотня, не зможе побачити внуків, бо захворіє на катаракту, чи взаглі помре.
Дорогою додому жінка плакала. ЇЇ сльози, наче губка, вбирала в себе літня спека.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 31-03-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.71917796134949 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …