Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2433
Творів: 43500
Рецензій: 84750

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціальна драма

Золотий дукат

© Шеремета Олександр, 28-03-2014
Гарна погода нині, дійсно гарна. Тепло, сонячно, барвисто так. Сиджу собі на лавочці і думки гадаю. Щось згадалось, щось таке приємне, ніжне, тепле, як цей день. От напишу я цей твір, немов би мені вже вісімдесят три роки. Ніби я вже старий дідуган, який сидить собі на цій лавочці і згадує цікаві історії свого життя. Дійсно цікаві, от тільки розказати нема кому… Та й ностальгічно так виходить. Ох, як же ж добре тоді було. І те приємне, і те прекрасне. Пригадується лише світле та добре. От мені вже вісімдесят три. Старий, та очі ще світяться молодістю, невпинною жагою до пригод, до яскравих вчинків. Сили вже не ті, ледве вийшов з помешкання. Насилу дійшов до скверику, але дійшов, і те добре. Ще тільки-но ранок. Люди квапляться на свої роботи, мамочки ведуть дітей в садок, школярі грайливо несуться на перший урок. А мені що? Вихідні до скону. Хочеш спи, хочеш їж, а хочеш, - то гуляй. Ні краще не спати.  Того життя і так лишилось лічені дні, проспати їх якось нерозумно. Хоча більшу частину його я таки проспав. Проґавив, якщо так вже геть відверто. А мав би жити і насолоджуватись кожною хвилиною. Здається, ці слова вже колись хтось казав мені. Щось у них віщунське бриніло. Забув того хто учив цінити кожен день, адже він унікальний в історії світу. Проспав я свою молодість, не послухав тієї поради. А нині страшно кожен вечір лягати, боюся не прокинутись, адже жити так хочеться. Розповісти комусь про своє життя. От жіночка іде сісти на сусідню лавочку. Підійду-но я до неї, може й розмова зав’яжеться, хоч їй розповім свою історію. «Доброго здоров’я» - привітався я. «Доброго» - відповіла жіночка. Я оперся об спинку лавки і повільно присів. Страшно щоб не впасти, бо в голові щось останніх пару років паморочиться. «Ох ця старість» - просто так, в повітря промовив я, і глянув на реакцію жіночки. Та посміхнулась. По віку десь дочкою буде мені. Видно теж не рада останнім дням народження, коли ти вже не дорослішаєш, як колись в дитинстві, а повільно рухаєшся до свого останнього дня на Землі. Ох цікаве я життя прожив, та нема кому розповісти. «Гарна погода сьогодні. Сонце таке молоде, а так вже гріє. І вітер ніжний, мов пелюстки квіт» - кинув я. Жіночка ствердно кивнула, і знову посміхнулась. «Так, погодка так і шепче. Я всіх своїх повідправляла по роботам, школам, маю трохи часу для себе. Мій молодший внук пішов вже в перший клас. Розумничка. – пишаючись, посміхнулась жіночка. - Ми вже по складах вміємо читати, а вчора тарілочку з пап’є-маше зробили.» - сюсюкала вона. Певно, дуже горда за свого внука. Любить його. Як дитину свою викохала, так і меншенького. А що їй ще лишається? Діти – то плоди любові, а внуки – мудрості. «От я б теж гуляв з онуком, та син не давав. Приїздять раз в пів року, та й то, задля годиться. Та й онук вже своє мале щастя чекає. Казали, невісточка дівчинку має народити. Так, то вже правнучка мені приходиться. От привезуть її до мене на літо, будемо гуляти, розмовляти на душевні теми.» - розмріявся я вголос. Жіночка мило посміхнулася. «Дідусю, а де ж ваша бабуся?» - запитала жіночка. «Немає вже бабусі, до Бога пішла. Лишила мене з моїми думками та старечими болячками.» - іронічна посмішка сама засяяла на моїх устах. Жіночка збентежилась, хтіла було перепросити за незручне запитання, але я перехопив ініціативу, не хотілось мені такий сонячний день сумними спогадами захмарювати. - «Хай там спочиває, не переймайтеся. Така погода мила…». Настала незручна пауза. Ми вдвох декілька митей мовчали. Щось і на думку нічого не спадало. Все забув, що хтів сказати. Все забув… «От подивіться, ну хіба так можна виряджатися? Це ж вульгарно і безглуздо. Кеди, брюки із закачаними холошами, і футболка. Що за мода така?» - перебила тишу обуренням жінка. «Експериментуй, не бійся, - лише так народжується стиль.» - відповів я у повітря, ніби наскрізь простору. Жіночка дещо здивовано подивилась на мене, а я посміхнувся, і згадав, як майже ціле життя тому казав ці слова. Таке враження, ніби то хтось інший сказав. Ніби мені це сказали з телевізору учора, але ж ні, то таки мої слова. Як же це давно було. «Це екстравагантність, своєрідне почуття, яке випирає зо середини, змушує надати собі значущості, і як наслідок вартість цьому є. ЇЇ оцінять, але не такі старці, як ми з вами. Нам вже труну пора приміряти. Ось тут вже можна розгулятися: дуб, тополя, з різьбленнями чи без… Землею вже пора натиратися! Жаль тільки нема кому про життя своє розповісти…» - жінка збентежено подивилась на мене, і з виряченими очима встала і пішла кудись геть. От і добре, хоч в спокої посиджу. Не люблю пустих балачок із пустими людьми. «Внук у неї по складах читає, а мені що накажете робити? Що мені робити?! Куди подітись? Кому потрібен нині я?» - крикнув я її навздогін, і навіть трохи пошкодував, адже таки мила жіночка трапилась, хоча ні краплі не розбирається в моді. Та і я вже чорт знати на що схожий. Ось ця сорочка поблякла, ці брюки, ці туфлі, по всьому цьому смітник вже плаче. Ридає прямо крокодилячими сльозами. Так точно, пане. Піду-но я собі одягу прикуплю. Відкладаю ту пенсію собі на похорони. Ото вже ціль заощаджень собі вибрав. Сміх та й годі. Ховаю себе заживо. "Ні, мої дорогенькі, звиняйте, я ще жити хочу. Так, вам не почулося, саме жити, а не смерті чекати живучи.» - сказав я у голос, і подивився по сторонах, чи ніхто не бачить, ще подумають, дід геть збожеволів. А я ж тільки-но жити починаю. От прямо сьогодні, прямо-таки зараз, і хай горить воно все синім полум'ям. Сповнившись завзяттям, я насилу підвівся з лавочки, і впевнено пошкандибав додому. Пройшла якась година, а я вже гроші з-під сторінок старого «Кобзаря» дістав, чаю напився. І щось таке дивне защемило в грудях як чай сьорбав. Щось мені згадується із цим напоєм. Якась асоціація, та от яка, - пригадати не можу. Та й чорт з ним, до обіду треба встигнути в магазин одягу, бо потім ліки приймати. Тиск, сволота, вже не той. Скаче, як молодиця на козакові.
Тролейбус. Завше я любив ці тролейбуси, в них просторо, і проїзд мені безкоштовний. Якийсь парубок місцем мені поступився. Студент певно. Пари прогулює. Але вступився, і щиро так посміхнувся, - будуть з нього люди, а знань набереться, коли треба буде. Головне людиною лишатись, а лайном завжди встигнеш бути. Так мій дід ще колись казав.
«Гарно тут у вас в магазині. Все сяє так. Музика приємна грає. Одним словом, - все на висоті.» - сказав я дівчині, що з наймилішою посмішкою мене зустріла біля скляних дверей, що самі відкриваються. «Доброго дня. Чи можу я вам чимось допомогти?» - запитала вона. Я так подивився на безкраї стелажі і зрозумів, що допомога не завадить. Тут тобі і брюки, і куртки, і футболки, і светри, і кеди, і черевики. «Так. – кажу я. – Підберіть мені будь-ласка джинси, сорочку, і підходяще взуття. Що там зараз молодь носить?». «Ви на себе будете міряти?» - запитала дівчинка. Це саме безглузде запитання, яке я чув в житті. Я навіть не зразу вловив суть цієї нісенітниці. Помотав в різні сторони головою, обернувся, ніби нікого поряд нема. «А ви ще когось зі мною бачите?» - запитав я. Дівчинка так винувато посміхнулася, зронила погляд собі на груди, після чого взяла мене за руку і повела кудись. Підійшли ми до роздягальні, вона наказала мені чекати. За декілька хвилин до мене йшла ціла купа одягу. Довго я не мірявся, вибрав собі джинси по останній моді, всі якісь подерті, змарнілі, але, певно, таке зараз носять. Бавовняну сорочку у клітинку, і туфлі шкіряні. Нічого так дідок вийшов, подивився я у величезне дзеркало. Дівчинка щиро всміхалась і тицяла великим пальцем догори. Я ще так спеціально випрямився, задер голову, мало хребет в труси не посипався, але ніщо не зламає мене. Ось тільки зачіска мені моя не подобається. В молоді роки я любив чубчика догори підіймати. Волосся хоч все сріблом вкрилось, але воно є, отже і зачіску можна якусь придумати. Сума за оновлення гардеробу мене м’яко-кажучи здивувала, але відкладених грошей мені вистачає. Гуляти – так гуляти.
От іду я собі вже додому. Паношуся перед молодицями, а ті тільки сміються. І добре, що сміються, сміх життя продовжує. Глянув я на свій старий годинник, і бачу, що скоро ліки треба приймати. А ноги ж, курва, болять. Таких дистанцій давно я вже не долав. Зате гарно вбрався. Навіть краще себе почувати став. От би комусь похвастатись. Син бозна коли приїде, а друзяки пальцем біля скроні покрутять. Вони не такі, як я. Сидять біля тих телевізорів цілодобово і смерті чекають, а я ж то жити хочу. Присів я собі на зупинці, чекаю тролейбусу, як раптом вчув приємний, теплий аромат гарячого шоколаду. Якийсь він такий знайомий мені. Знову у грудях щось защемило, я аж вставними зубами від оскоми заскреготів. Якась така асоціація дивна виринає з глибини свідомості. Щось таке тепле, приємне та болюче водночас. Пече у грудях, аж серце заколотило. Хоч би тиск не підскочив. І ліки ті кляті час вже приймати. В очах помутніло, побігли чорні плями перед очима, світ спотворився, плавився подібно металу у горнилі. Все пливе, і люди навколо, і зупинка, і тролейбус. О, мій тролейбус. Я насилу підвівся, похитнувся, і поплентався в салон. Сів. З віконця подув легкий вітерець. Ніжний такий, аж полегшало. Вийшов на своїй зупинці, дівчинка якась допомогла. Гарно пахло від неї. Якийсь знайомий аромат. До болю у скронях знайомий. Немов відголосками з глибини підсвідомості долинали мутні спогади. Ще й запах гарячого шоколаду і чай з голови не виходять. Щось крутиться таке в старечій голові. Усе змішалось і мільйони думок, і мутні спогади, і незрозумілі відчуття. Щось кружляло воно мені перед носом, доки я йшов додому. Аж раптом, наче бульбашка повітря з безодні пам’яті виштовхнулось два слова: «Золотий дукат». Що воно таке я не пам’ятаю, але це назва якась, і вона мимоволі пригадалась мені, а за нею і мила, рожева посмішка молодої дівчини. Я її знав. Зелені очі, світло-русе волосся. Вона всміхається мені і щось розповідає. І віршами говорить, а потім їх записує. Хм, смішно, вона їх на серветці записує. І я пишу. Так, я також шкрябаю щось на своїй серветці. Певно вірш якийсь для неї. Згадав!
Іду додому, повз поштове відділення. Зайду-но я туди, куплю конверт і марки. Я все згадав. Вона не звідси. Напишу їй листа. Десь іще маю її адресу. Зайшов додому, прийняв ліки одразу, ще раз глянув на себе в дзеркало. Ох, гарний же дід. Є ще порох, трясця його матері…
Сиджу я вже на кухні за столом і шкрябаю щось. Пишу, що пам’ятаю її. Не знаю чи жива вона ще, але хочу щоб знала, що я пригадав. Усе мені згадалося. І Львів, і чай, і «яблука», і гарячий шоколад в «Золотому дукаті», де ми вірші один одному писали, коли прощалися. Не знав я ще тоді, що прощались ми назавжди. Не дотримався я її настанов, цінити кожен день, як унікальну подію в історії світу. Прожив так-сяк, і от лишився босяк. Пишу ще, що зібрався їхати туди, де так зблизилися наші душі. Що як і життя тому, я спонтанно збираюся, і їду на зустріч. Там, в «Золотому дукаті» я чекатиму її. Чекатиму доки не дочекаюсь. Аж раптом сам себе спинив думками: «Чи варто? Чи приїде вона? Чи жива ще?». Ні, все, вирішив. Дописую і йду на вокзал за квитками. Дописав. В кінці листа лишив постскриптум - «яблука». Вона зрозуміє… Загорнув листа в конверт, наліпив марку, написав відомості адресанта, лишилось зазначити адресата. Насунув окуляри на чоло і пішов ритися в серванті. Довго шукати не прийшлося. В шухляді лежала течка із моїми маленькими цінностями. Хтів швиденько їх перегорнути, але стільки там всього. Стільки пам’яті. Світлини, листи, ще якісь папірчики. Все це моє життя. Аж сльози нагорнулися, і грудка серед горла стала. Душило мене щось, жорстоко та нещадно, не давало змоги удержатися. Не втримав сліз. Пустилися дрібними горошинами по щоках. Я підняв пальцями окуляри, витер очі, і далі плакати. Яке життя пройшло у мене, який же шлях посріблив моє волосся… Зуби вгризалися в уста, що скривлялися поволі. І рука сама до них підскочила щоб спинити жалібне скигління. А сльози сиплються по зморшкуватій шкірі, не перестають, паскуди.
Знайшов папірець з адресою. Навіть ті серветки з віршами трапились мені. От вже і зібрався. А що там збирати, пара трусів, пара носків, і гроші, гроші не завадять. Вийшов з валізкою і конвертом в руках. Стою, пригадую, чи нічого не забув. Згадав, забув. Забув чубчика дригом поставити. Відкрив двері і біля дзеркала тим воском поправляю зачіску. Ось так, згодиться. Ох, гарний вже дід, трясця його. І посмішка бадьора замайоріла на моїх устах. Вкинув листа в ящик і попрямував на метро.
Ось він залізничний вокзал. Сто років тут не був. Взяв квитка собі. Відправлення через двадцять хвилин. Ото пощастило. Сиджу на лавочці, а сонце грається на моєму обличчі. Гарний сьогодні день. Ліки! Забув ті кляті ліки. Та й чорт із ними. А якщо тиск підскаче? Піду таки куплю, бачив тут неподалік аптеку. Зайшов, а там продавець-фармацевт молоденька мені всміхається. І в ній я бачу її. Як же вона на неї схожа. Чи то я вже марю? Але ж схожа. Зелені очі, світле волосся, рожеві уста, прямо викопана вона. Мені аж якось не пособі стало. «Вам чимось допомогти?» - запитала вона. Я забарився, та посміхнувшись назвав потрібні мені пігулки. Дівчина пішла кудись в підсобку, але за мить повернулась. Ох, як же ж вона схожа на неї. Стоїть чекає, щоб я розрахувався, а мені очей неможливо від неї відвести. Вона посміхнулась, питаючи, чи ще щось потрібно. «Ні» - відповів я, і дістав гаманця. «Будьте здорові» - попрощалась дівчина. Я всміхнувся їй і пішов геть. А відлуння її виду все ще гуляє перед очами. Обернувся, щоб іще разочок поглянути на неї крізь величезну вітрину. Не розгледів, сонце зайцями гралося на склі. Може те все ж здалось мені? Підходжу до вокзалу, а залізний голос сповіщає, що мій потяг готується до відправлення. Я швидше йти, та ноги вже не ті. Дихання спирає мені в грудях. Важко дихати. Серце калатає, як несамовите. Ох, важко… Ох, як же ж важко. Не дай Боже спізнитися. Перебираю тими ногами, і чую як залізний голос повторює, що потяг мій вже відправляється. Щасливої йому дороги. Шкандибаю що є сили, і ось вже опиняюсь на пероні. Всі східці у вагони вже підняті, а провідники сигналять машиністу про готовність до відправлення. Я підбігаю, якщо це можна назвати «бігом», до найближчого вагону і прошусь всередину. Пухкенька провідниця опустила голову, аж на шиї зібралися складки в два ряди, зливаючи підборіддя з грудьми, які пишно випиналися із сорочки, і запитала: «Квиток маєте?». «Так, ось він» - відповідаю я. Вона здійняла прапорця, опустила східці, і подала мені руку. Минувши два вагони, я дістався свого місця. Сів, сиджу собі, зиркаю на інших пасажирів. Відхекуюсь після кросу. Навпроти сидить молода сім’я з малесенькою дитинкою. Потяг рушив. Те маля чи то злякалось, чи щось інше, та почало ридати. Плач на весь вагон чутно. Сліз немає, лише крик. Маленьке, але вже десь повинне ходити пробувати, а мамочка його на колінах тримає. І так і сяк ним крутить, а маля не заспокоюється. Спроба заткнути рота соскою провалилась, і дитина розревілась з новою силою. «Зубки ріжуться?» - запитав я. «Та напевно. Невгамовна дитина, ніяк собі місця не знайде». – відповів батько. Молодий ще парубчина. Певно не чекали собі такого подаруночка. Любилися-кохалися, а тут на тобі, і вже й не знають як дати раду тій дитині. І самі щось нервують, між собою сваритися починають, а маля ридає. Кричало-кричало доки мене не вбачило. Міна плачу змінилася на раптове здивування. «А що це за дядько такий?» - запитав я у малого, а він далі дивиться на мене. «Ходи до діда, дід тобі цукерка дасть» - потягнув я руки до нього. Мамочка насторожено поглянула на мене, потім на чоловіка. Той стверджувально кивнув. Взяв я малого на руки і посадив на коліна. Цукерка при собі не було, забув, що у новій одежі, в старому піджаку завжди якась валялась. Та не за ласощів малий до мене пішов, щось інше його зацікавило. Я почав гратися з ним. Пальцями по ніжці вів «козу-дерезу», а він заливається сміхом. Потім зробив йому «Баран-буц», а дитина вся сяє від щастя. Так із ним ще не гралися. Батьки вже зачали діставати пожитки з пакетів і накладати на стіл. Вони собі вечеряли, а я їх малого забавляв. Зупинились на якісь станції. Я взяв хлопчину і поставив на ніжки. Притримую за ручку і кажу, щоб пробував йти. Він так на мене поглянув, і прямо сказав мені тими оченятами: «Що це ти, діду, хочеш від мене?». А я йому: «Давай, не лінуйся, топай ніжками.» Той стоїть хитається на слабких ніжках, і пальчики його дедалі сильніше стискаються в моїй руці. «Топай» - кажу йому, а він на місці ніжками чеберяє. Повільно так, боязко, але зробив те, що я попросив. Розуміє мене. «Пробуй тепер до мами дотопати» - наказав я. Малий тримаючись за руку зробив перший крок, за ним іще один, і навіть не помітив, як я його відпустив. А він вже сам стоїть. Слабенько, невпевнено, але стоїть. Крок, іще один, і він впав прямо в матері біля ніг, але не заплакав, продовжив рух навкарачки. Дівчина підняла його, і сама мало сліз не зронила. «Це його перші кроки! Ти бачив, наш синок пішов?!» - радісно скрикнула вона. Ось так я ще одну в своєму житті дитину навчив ходити. А що ж там мій синок? Хвилюватись певно буде, як не застане мене вдома.
- Ти вже не поїдеш сьогодні до батька?
- Ні, не поїду. Пізно. На наступних вихідних постараюся.
- То може, хоч подзвониш йому.
- Подзвоню згодом. Що там внучка наша? Не збирається народжуватись?
- Та вже ось-ось. Зранку сину дзвонила, каже кесарева будуть робити. Сама не може народити.
- Ну, дай Боже їй сили та витримки.
Ось, приїхав я вже до славного міста Лева. Вокзал під накриттям. Завше він мене дивував своєю старизною. Своїм розмаїттям. Немов то уся держава символічно зображена у ньому. Такий величний та могутній, як сам Київ. Такий широкий, як степи наші на півдні, такий високий, як Карпати, такий теплий, як сонце в світлім Криму. Всюди добре на рідній землі, всюди мило серцю бачити квітучу Україну. Та Львів завжди був, і доки я живий – є для мене чимось над особливим. Щось приховано у ньому, якась таємниця. Чи то вона у «Криївці» схована, чи у копальнях, де запашну львівську каву добувають, чи у піднебессі Високого Замку? Не знаю, і розібратися не можу. В цьому і весь шарм міста Лева, що ти любиш його, але не мислиш за що. Нічого тут не змінилося: все та ж бруківка, все ті ж кав’ярні, все ті ж храми.
       Світає. Вранішній холодок сором’язливо бігає дрижаками по моїй спині. Сонечко он-он вже сходить, а місто оживає. Люди виходять зі своїх домівок і прямують хто куди. І якось все це відбувається спокійно, буденно, без метушні. Усі вітаються, бажають один одному доброго дня. Тут не зустрінеться гарячкове метушіння, як у Києві. Складається враження, що львів’янам немає куди квапитись. Вони розважливо, неначе у вихідний день, розбрідаються по кав’ярням, частуються усілякими тістечками, струдлями, і запивають по-львівському запашною кавою. Аромат її насичений, п’янкий, з гірчинкою, його не сплутати ні з чим. Навіть, якби мене сліпого привезли сюди, і запитали назву міста, по запаху я б його визначив. Запах доброзичливості, спокою, толерантності, та неземного тепла у будь-яку пору року.
У мрійливому мареві я прямував куди серце вело. Йшов пішки, на своїх двох. І йшлось мені так легко, неначе хто вів мене. Не встиг озирнутися, а я вже біля Храму святих Ольги та Єлизавети. Страшно навіть озирнутися, яку ж відстань я подолав, і це у вісімдесят три роки. А я йду, мені не важко, навіть ще більше хочеться рухатися. Отак зірвався б і полетів, та крил не маю. Мотаю головою навкруги, мов хлопчисько, що вперше втрапив до Львову. Дзвенить перший трамвай. Він якось пронісся повз мене і зник, розчинився у повітрі. Все кружляє навколо, обертається у гротескному вихорі. І бачу я її. Вона тримає мене за руку. Така молода, така гарна. Сяє уся, неначе сонячне проміння заплела собі у коси. І посміхається мені. Недовго, бо зникла десь. Закружляла і полетіла у вирій, лишивши мене самого серед вулиці, поруч з палацом Потоцьких. А пригадую, колись ми тут гуляли. Тримаючись за руки, безтурботно мчались вулицями щоб встигнути все розгледіти. І кожен фасад, кожна вітрина мені збираються із мозаїки в картину. Буцімто не роз’їхались ми тоді по домівках, не розбіглися по різним сторонам світу, а завжди були тут і гуляли, як перше. «Добридень, Тарасе Григоровичу! Як ся маєте? От і добре… Ну дай вам Бог і далі стояти, нагадуючи українцям чийого вони роду. Щасливо вам!» - звернувся я до монумента, і був би він живим, то, певно, посміхнувся мені. Ось і ратуша. Площа «Ринок». Можливо львів’яни мене поправлять, але вважається мені, що це серце міста. Звідси усі основні артерії розбігаються. А ще тут багато каналізаційних люків. Я ступив на одного з них, і по тілу моєму старезному наче струмом ударили. Як я міг не оминути його? Їй же я обіцяв колись не ходити по люках. В неї пунктик був, - вона страшенно боялась провалитися у каналізацію, мовляла таке раз у житті а статися може. І страх цей настільки врізався їй у підсвідомість, що вона не задумуючись їх минала. А коли я наступав, вона реагувала так, наче я вже провалився. Я й забув за цю маленьку нісенітницю, але торкнувшись підошвою сталевого кола, мене аж паралізувало. Я навіть оглянувся чи не стоїть вона десь із широко розкритими очима, і не показує мені пальцем. Не було її.
- Не бере батько слухавки.
- То ще рано. Може він на базар десь пішов.
- Він і на мобільний не відповідає… Слухай, кохана, щось я хвилююся за нього. Вже десь місяць не чув його.
- Я іще три дні тому нагадувала тобі навідатись до нього. Так і будеш чекати до вихідних, чи може вже змарнуєш ту годинку для старого?
- Вірно ти кажеш. А як же ж невістка?
- Без тебе народить… Та й не збирається вона іще.
- Добре. Поїду, провідаю батька.
- Ти вже не дмися через його історії. Йому виговоритися хочеться.
- Та його ж не переслухати.
- А ти хоч раз спробував?
Чоловік років п’ятдесяти увійшов до під’їзду старої п’ятиповерхівки. Його зустрів спертий запах онуч, пилу та чорносливу. Пройшовши по коридору, він краєм ока помітив папірець, що стирчав із поштової скриньки. Чоловік підійшов ближче, щоб дістати його. Він знав що це скринька батька. Зазвичай трапляється усіляка реклама, а тут справжній лист. Хто ж ними в наш час користується, окрім бухгалтерів? Чоловік пробіг очима по конверту, і прочитав, що адресований він комусь невідомому, а відправник його батько. Що ж це за дивина така? Підіймаючись сходами, чоловік розгледів наліпку від поштамту, в якій зазначалось, що лист не відправлено по причині неіснуючого адресату. Спочатку в його серці спалахнув інтерес, а за ним тривога. Пальці нервово тиснули на дверний дзвінок. Відповіді немає. Чоловік дістав ключі. Руки почали труситися, і він не одразу вцілив у замок. «Тату! Тату, ти вдома? Тату…» - на заклики ніхто не відповідав. Чоловік присів на стареньке крісло у вітальні і чекав, може той повернеться. Може просто вийшов десь за покупками, а хвилювання його даремні. Пальці судомно теребили конверт, а очі гарячково бігали по кімнаті. Тривога не полишала його. Не спокійно було на душі. В очі кинулась привідчинені дверцята серванту. Нічого не звичного, меблі старі, ось і не тримаються купи. Але щось таки штовхнуло чоловік встати і закрити їх. Підійшовши впритул, він помітив якусь папку всередині. Вона була розкрита і виглядали з неї якійсь світлини. Чоловік не здолав інтерес і все ж потягнувся до неї. На зображеннях він розпізнав молодого батька з якоюсь невідомою дівчиною. Вони скромно стоять на пагорбі Високого Замку, а позаду рясніють дахи та дзвіниці Львівських будівель. Світлина вся пожовкла, вицвіла, але краса незнайомки все ж вражала. Світле волосся розвіювалось, і пасма сором’язливо припали до милого личка. А батько всміхнений стоїть. Щастя видніється в очах його. Далі йшли якісь серветки з нерозбірливими фразами. Розібрати бодай слово було важче, аніж розшифрувати клинописні таблички. Щось там про голубку, про обійми, дотики, і розлуку. Сенс тієї писанини можна були лише надумати собі. Ще якісь пожовклі папірці тіснилися у течці, чоловік їх вже не перебирав, він згадав за дивний конверт, що лишився на кріслі. Вмостившись зручніше, він акуратно відкрив його, і вийняв листа. Трохи ніяково було читати, але коли вже воно не дійшло до адресата, то можна глянути одним оком, та й час змарнується швидше. Чоловік читав, і на очах його поволі зібрались кришталеві сльози. На одному папірчику було вміщено стільки щирої любові, стільки сердечної ніжності, та відчайдушної туги. Батько із ностальгією пригадував давнішню зустріч. Звертався до когось, неначе до за Божим спасінням. Каявся у безтолково прожитому життю. Просив іще одної зустрічі перед смертю.
Чоловік вилетів із квартири, ніби з пожару. Очі сповнені тваринним переляком, дихання спирає, а підборіддя труситься у силкуванні заридати. Вибігши на вулицю, він сів у авто, і помчав світ за очі.
- Алло, алло, кохана. Я до Львову терміново їду.
- Чекай-но, що сталося? Чого ти туди їдеш?
- Батько там! Не знаю скільки часу вже. Я листа знайшов, що повернувся з поштамту, по причині того, що адресата не знайшли.
- Стій. Нічого не второпала…
- Батько якійсь жінці написав, і зі сподіванням умовився в якомусь «Дукаті» зустрітися. Я так розумію, то кав’ярня якась.
- Дід геть з глузду з’їхав! Може він придумав собі якусь особу і до неї поїхав? Тоді шукай вітру в полі. О боже ти мій…
- Ні вона існує! Я світлини бачив. Все, не можу говорити, даїшники стоять.
- Гроші хоч маєш?
- … «короткий гудок»
Надвечір чоловік вже перетнув міську смугу Львову. Червоне сонце поволі спускалося за горизонт. Зупинившись серед вулиці, він відчинив вікно щоб запитати у перехожих де «Золотий Дукат» знаходиться. Тільки скло опустилось, як в обличчя йому ударив потужний шквал вітру. Ні з того ні з сього закрутився ураган. Небо умить почорніло, і поодинокі крапельки дощу вже збігали вітровим склом. Природа неначе розтривожилась, підняла бунт. Далеко на заході багрянів сонячний диск, а прямо над головою напирали чорні грозові хмари. Люди заметушилися. Подібно мурахам у розореному мурашнику, вони хаотично носилися у пошуку прихистку від грядущої зливи. Чоловік зупинився біля чергового пішохода. Це була світловолоса дівчина із великими смарагдовими очима, та ніжною рожевою посмішкою. Погода її неначе не бентежила зовсім. Вона спокійно гуляла у легенькій сукенці коралового кольору.
- Дівчино, я перепрошую, ви не знаєте де кав’ярня «Золотий Дукат» знаходиться?
- Рroszę?
- Я питаю, чи знаєте ви де «Дукат Золотий» знаходиться?
- Tak, wiem. To jest moja ulubiona kawiarnia.  
- Так-так, кав’ярня… Де її знайти можна?
- W centrum miasta. W pobliżu «Rynku».
- Біля площі «Ринку»?
- Tak!
- Бардзо дзенькую! Чи як там по-вашому?
- Proszę.
«Це ж треба на весь Львів, тільки одна полячка знає, як «Дукат» той знайти. І обличчя в неї знайоме якесь…» - подумав чоловік. Він натиснув на педаль газу і рушив до центру.
На площі біля ратуші, людей майже не було. Лише поодинокі бігали із газетками над головою, тікаючи від зливи. Погода завирувала не на жарт. Почало блискати і гриміти. Вітер віяв скажений. То був справжнісінький ураган. Здавалося черепиця з дахів зніметься і понесеться бозна куди, за обрій. Чоловік вискочив з авто і увійшов у стіну дощу. Він розгублено крутив головою. Туди-сюди, туди-сюди. Не видно батька. Серце калатало неймовірно гучно. Здавалося воно десь у горлі вже б’ється. Скроні давив гуркіт грому. Блискавки освітлювали вулицю, неначе гігантський спалах фотоапарату. На мить розвидниться і знову вкриється свинцевою темрявою. Чоловік стурбовано носився навколо ратуші. Ноги його незграбно втрапляли в калюжі, а одяг натужно звисав під тяжем води. Оббігши площу навкруги, він звернув у першу вуличку, яка трапилась. Людей навколо не було взагалі. Здавалося, всі умить десь зникли. Навіть вітрини кав’ярень, у яких не вгадувалась назва «Золотий Дукат» пустували. Місто неначе вимерло. Нікого навколо, ні душі. Чоловіку лячно стало. Такої пустки він ще ніколи не бачив. Та страх його миттєво заступив шок. В одному провулку, біля сходів до підвального приміщення, лежав його батько. Чоловік підбіг до нього, і почав трусити за плечі, благаючи отямитись. Йому хотілося кричати, кликати на допомогу, але гукати не було кого. Навколо все змертвіло, лише бронзовий лев прискіпливо глядів на нього. Він наче стеріг тут когось, наче охороняв батька, і коли хтось йому не відомий почав старого ворушити, заричав. Чоловік налякано обернувся. Лев збуджено кружляв, готуючись до нападу. Його пишна грива була недосяжна дощу. Краплі оминали його. Вони оминали і батька, який вже стояв поряд з тією дівчиною і посміхався. Витираючи промокле обличчя, чоловік підвівся і поглянув на двох молодих людей, які так, як на світлині сором’язливо стояли, і було їм добре удвох. А ще чоловік впізнав у дівчині, перехожу, яка допомогла знайти «Золотий Дукат».
- Батьку, стій. Прошу тебе, не йди. – ледь чутно зронив він.
- Синку, я чекав її усе життя. Я хотів цієї зустрічі, і ось вона сталася.
-    Я… Я Прошу тебе, татусю, не покидай мене. Ти… Ти ж мені стільки всьо-о-го хотів розповісти, а я не… не слухав тебе… П-проб-бач мене, будь-ласка, таточку… - пхикав чоловік. Важка грудина в горлі душила і не давала дихати. Хотілося кричати. Навзрид дерти горлянку в благаннях. Та батько лиш легенько опустив свою ласкаву руку на плече сина і промовив:
- Чого ти так, синку? Старий погуляє трохи, розвіється. Нам багато про що є поговорити з цією юною панянкою. Я ж тільки-но жити почав. Все буде добре, синочку, я обіцяю. Все обов’язково буде добре… - батько поцілував сина в чоло, всміхнувся на останок, і наче пух легко пішов на зустріч сяйву, тримаючи дівчину за руку.
Чоловік лишився сам серед зливи. Краплі дощу цівками збігали по обличчю, і сліз видно не було, лише втуплений погляд кудись за обрій людського життя. Поряд непорушно сидів бронзовий лев. Скульптура гордо дивилася туди ж, куди й чоловік. Провадила двох в останню путь.
Дощ стих. Коло чоловіка, та тіла старого зібралися люди. Вони щось репетували, махали руками, смикали чоловіка за промоклий одяг, але він їх не чув. Вчув лише дзвінок телефону, який дістав із карману і притулив до вуха.
- Любий, невістка народила!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 03-04-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.2715859413147 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …
Свято на вулиці книголюба: 10 найочікуваніших новинок весни
Українські видавці вже звично, і це прекрасно, не припиняють тішити книголюбів все новими й новими перекладами …
Матриця як вона є: Відгук на нон-фікшн книгу Манфреда Лютца
Скажіть чесно, хто за нинішніх обставин для країни важливіший — солдат чи митець? Певно, дехто одразу …