Вечір... Новорічне свято... Вона просто стояла на подвір’ї школи. Було прохолодно... Намагаючись зігрітися, дічина переступала з ноги на ногу. Довкола стояла мряка, туман. Ось і ще один силует промайнув повз неї. Вона намагалася вдивитися в обличча тій людині.
- Ні, не він, — знову тихо посміхнусь вона. Подивившись на годинник вона зітхнула:
- Ще дві години...
Озирнувшись назад вона знову подивилася на школу. В її очах стояв смуток. Дискотека... І що це за новина? Хіба це дійсно воно... Сум навіяло ще й те, що робити було нічого, голосну музику вона не переносила... А як інакше бути на цьому святі, куди вона приїхала заради участі в новорічній виставі?
Ще хтось пройшов поруч...
Ще одна галаснива тінь...Ці люди зараз повністю втратили для неї цікавість... Від них наче залишилася одна гарна обгортка, всередині якої була суцільна пустота... Або навіть гірше за те.
Вона ще раз поглянула на телефон. Пройшло лиш декілька хвилин... А ще не одна година. Він обіцяв? Чи не обіцяв... І це все було в реальності чи вона щось поплутала й то був сон.
Дівчина іронічно посміхнулася на цю думку. Можна подумати, що вона така нещасна... А проте... Може й так. Але це її власне горе від думок, що не дають їй спокою.
- А хотілося б жити вільно...
Вільно від чого від цього смутку й болу, що досі крає серце?
Та вона звикла... І це, певно, й є найгірше.
Незабаром Новий рік і хочеться чуда... Та хіба ж це реально? Чудо, чудо, чудо...
Іноді замислюєшся, чи то воно дійсно буває таке на світі?
Ще раз поглянувги на темряву довкола дівчина вирішила ненадовго повернутися до будівлі школи.
Там тепліше...
По дорозі знову пильний погляд на обличча отих тіней... А ось у комусь на секунду з’явилася людська подоба! Чи то здалося... Певно що так, а там хто зна...
А ось і ще дві тіні... Одна щось спитала, дівчина тихо й весело відповіла, наче вона частина цього світу з тінями й темрявою довкола... А хоча, хто зна... У цьому світі, чи не легше бути тінню? Вони нічого не відчувають й не бачать... Напевно добре ось так вміти раптом перетворюватися на таку собі тінь...
Та наша дічина того не могла. Вона відчувала тут себе зайвою...
Раптом захотілося кричати...
- І чого воно? Хіба я вже зглузду з’їхала?
Добре, що ці слова не дочули ті тіні, що стояли поруч. А то ж тіні вони різні бувають... Від цих ось галасу здійметься...
Певно так...
В цьому місці наче весело й галасно. А проте...
Іноді здається, що як крикнути то відлуння ще довго ходитиме по всій школі...
- Ох вже ця музика...
Їй зовсім тут не подобалося... Сумно якось, та й робити нічого...
Але ці тіні знов здійняли галас і вона поспішила пошвидше вийти звідси...
- Краще вже вулиця...
А ось і зала, де так гучно музика грає...
А хіба це музика?
Та не їй це вирішувати. Для цих тіней та дівчина була теж лиш тінню іншого світу. Всеодно вони ніколи не взнають хто вона! А хоча може й взнають - якщо її ім’я стане відомим, то тоді... Може тоді хтось із тих тіней її й пригадає... Ту тінь...
А може не тінь? Може її назали тінню, щоб лиш приховати її сутність й прикрити цим свою?
Божеволію...
Часом здається, що все те правда і вона дійсно частина того світу тіней... А може в неї власний темний світ?
Напевно все ж є за що ненавидити себе...
Думки дівчини плелися довколо одного. Вона тихою ходою вийшла надвір.
- І де ж він?
Вона ще раз подивилась на небо... Сьогодні зір не було.
А шкода...
- А ну його... Як вже так... - тихо зітхнула дівчина.
Та тільки що робити?
«Холодне вологе повітря... Так приємно...»
Але після глибокого подиху їй починає здаватися, наче вона задихається...
Просто дихати нічим... Хочется впасти...
- Божевілля?
Ще один довгий погляд на екран мобілки... Ще дві години... Напевно...
Холодно...
Але байдуже... Краще так аніж серед галасу тіней. Хоча тут теж є той галас, але не чуть того, як той пустий музика щось на вдарах витворя...
Ще раз до школи?
Бо то холодно... Трішки... Чи вже й не трішки...
Тихе зітхання...
Розуму багато взимку сукню одягти! Хоча хто зна... Бо ж покищо все добре...
- Будь ласка...
Ще один погляд у небо... То чого ж вона чекає?
Але вона вже давно не вірить в чудеса.
Чи вірить? Вона та іще дитина... Така наївна. - Це їй такуть. То й зараз трохи так видається. Чи то не так... А хто зна, що так...
А ну її ту школу. Краще вже тут. А це ще хто... Знову тіні?
Так вони... Певне що так...
Гучний галас матерщини.
- Чого ти тут стоїш? Я кого питаю?
Ледь п’яний давній знайомий... Та ж сама тіннь.
А як же грубо. Така насмішка... Та те байдуже. Вона вже давно звикла до такого...
Шкода трохи за інше...
Іще одне таке питання... І знову брут...
Ой, як же певно неприємно таке чути... Та їй байдуже. Давно наслухалася.
Річ не втім...
А ось новий тінь? Чи ні... Ось перед ним дві звичні й знайомі тіні. Від них доброти годі й чекати. Хоча хто зна...
І знову це питання.
Воно?
Ні, хоч зміст і той самий!
- Я просто ось тут стою...
І дійсно... голос...
- Та тут же холодно!
І дійсно!
«Цікаво побачити старого друга, якого вже другу годину тут шукаєш... чи чекаєш... Так, певне, правильніше», подумки іронічно посміхнулася вона.
- Ну а що ж мені тут робити?
- Можна ж було піти до школи, а не тут мерзнути!
І ще один сумний погляд на школу... Щоправда подумки... Знову ті тіні...
«Чи ж я дійсно божевільна?»
- Не знаю... Я краще вже тут...
«Когось він мені нагадує...»
Але на ті думки не було часу...
- То може й пройдемося?
«А таки цікавий вечір... не даремно тут години зо дві простояла...»
- Звісно!
Тиха хода, дружня розмова... Як ковток свіжого повітря, від якого перехоплює подих...
Світле серед темного... Чи не так?
Може й ні...
- Чого ти така сором’язлива, що завжди стоїш в стороні?
Тихий погляд на таке знайоме й чогось рідне обличча...
- Хіба так?
- Так!
Дивно...
Але може дійсно воно й так...
Якщо пригадати, то... Вона просто надто обережна. Чи то ляклива...
