Ви знаєте, де живуть чарівниці? О, то як це Ви не знали, що вони існують? Але ж вони є: звіичайнісінькі, живі, такі собі достатньо матеріальні чарівниці! Невже не вірете? Ну то я Вас зараз же познайомлю з однією! Ба навіть щонайменш з двома!
А почнемо ми наше знайомство з невеликої історії...
Як налякати грім?
Кап, кап, кап — гучно стукотіли крапельки дощу по даху будиночка. Ці маленькі часточки з водички швидко знаходили одна одну, й зціплюючись в одне ціле, швидким і бурхливим потоком збігали зі стріхи на землю. Їх малюсінькі крапельки-сестрички падали скрізь, де тільки мали змогу впасти. Вони, такі маленькі й тендітні, хутко збиралися у великі поважні краплі, що перекачувалися із місяця на місце, пишаючись своєю величчю, доки не потрапляли у спільний потік води.
Маленька Чарівниця Марійка сиділа коло вікна і дивилася на все те своїми великими й гарними блакитними очима. Особливо пильно дівчинка дивилася на волошки, які росли прямо під віконцем, біля якого вона сиділа. Маленька Чарівниця особливо любила ці квіти, бо ж з їх кольором частенько порівнювали очі самої Марійки. Колись її мати, Доросла й Поважна Чарівниця, пояснила дівчинці, що люди вважають ці квіти невимовно прекрасними. З того часу Марійка пишалася своїми прекрасними очима й навіть умовила свою неньку посадити багато волошок у їх саду. Тож вона частенько милувалася ними у погожу днину...
Але то було раніше, а ось зараз... Блакитні квітки погойдувалися з боку набік під поштовхами вітру й дощу. Здавалося, що вони от-от впадуть на землю, зламані цими жорстокими силами. Маленькій чарівниці стало шкода їх. Дівчинка навіть вже зібралася побігти до мами, аби та допомогла захистити тендітні квіточки, але тут їй дещо завадило... Ні, ви тільки не подумайте нічого поганого, адже Марійка була далеко не з тих, кого лінощі б обсіли в такий відповідальний момент! Зовсім ні! Завадило їй дещо інше...
Раптом у вікні щось яскраво блиснуло й все довкола зайнялося якимсь жахливим гуркотом, що нагадував рев величезного чудовиська - ба може навіть того Змія, що його здолав був колись вельмишановний пан Котигорошо.
Дівчинка була далеко не з лякливих, а проте ця несподіванка таки змусила її скрикнути й швиденько сховатися під стіл. Вже за хвилину по тому вона наважилася визирнути звідти й подивитися довкола: чи не завітав Змій до них у гості. Бо хто зна: може вона злякалася даремно й цей Змій, на відміну від казкового, був добрим і завітав до них у гості шукаючи можливості сховатися від дощу. Тоді його треба було б негайно пригостити гарячим чаєм з медом та малиною і вкрити теплесенькою ковдрою: щоб не захворів від холодного дощу й вітру. Керуючись цією думкою Марійка одразу ж забула про ляк і хутко визирнула у вікно. А проте не побачила там жодного гостя. Лише краплі дощу і далі стукотіли у віконце.
- Пане Змію! - покликала вона його, але у відповідь почула лише гуркіт дощу.
Здивувавшись, Марійка вирішила спитати поради у Дорослої й Поважної Чарівниці. Аж тут все повторилося. Цього разу дівчинка дивилася у вікно і тому побачила у небі величезну блискавку. Перелякавшись гуркоту, що за мить знову оповив усю кімнату, вона гучно покликала матір.
Коли та зайшла до кімнати, Марійка одразу ж кинулася до неї, оповідаючи свою історію про Змія, що на її думку все ж таки був злим, бо інакше б не лякав її так своїм риком. Послухавши цю дивовижну історію пригод і здогадів дівчинки, тітка Ганна, якою, як виявилося, і була та Доросла й Поважна Чарівниця, з лагідною усмішкою погладила маленьку мрійницю по голівці й пояснила, це зовсім не Змій, а грім та блискавка вчинили такий ось ґвалт.
Тут шалений гуркіт грому знов заповнив всю кімнату і перелякана Марійка сховалася за мамою подалі від вікна. Коли він стих, мати нахилилася до доньки і спитала:
- Невже ти боїшся грому?
- Зовсім ні! - запевнила її дівчинка, хоча це і була цілком видима річ.
- А ти пригрози йому пальчиком, то він сховається і не буде тебе лякати, - порадила тоді ненька.
Марійка хотіла заперечити матері, адже вона була дійсно сміливою дівчинкою! Але, трохи поміркувавши, передумала: сміливість свою вона тут вседно не втратить, а навіть навпаки — цей невихований грім налякає! Тож їй нічого не залишилося, окрім як погодитися з пропозицією матері.
Коли ж наступного разу пролунав гуркіт грому, Марійка сміливо пригрозила йому пальцем:
- Йди геть, громе! - сміливо мовила вона.
І враз, мов по велінню чарівної палички Дорослої й Поважної Чарівниці, грім притих.
Невдовзі небо розвиднілося, серед хмар де-не-де почали проглядатися теплі й яскраві промінчики сонця, що враз обігріли волошки, які тепер блищали своєю красою та веселістю, як і очі самої Марійки.
А смілива дівчинка з того часу більше ніколи не боялася грому, бо відтепер знала, як його лякати.
