Сісти в автобус, потім їхати поїздом, потім – квиток на літак. Ні! Бігти, просто зараз бігти щодуху. Тікати, треба тікати. Це єдиний вихід.
Як же важко ось так усміхнутися, як завжди − до завтра, тепер повернутися і намагатися рівним кроком дійти до повороту… Ще тяжче не оглянутися, не повернутися. Бути мужньою. Триматися. Кусати губи. Не плакати.
Іти швидше, швидше, швидше, бігти не розбираючи дороги. Тільки вперед і хай там що.
Мчати за сотні перехресть, за тисячі кордонів. Не залишати слідів – їх засипле опале листя, зрівняє вода, завіє вітер.
Летіти в обійми непролазних хащів, у пазурі хижих звірів. І хай гілля хльоскає в обличчя, хай чагарі виколять очі, що посміли глянути на нього приязно, хай видеруть серце, що мліло й тонуло в ніжності.
Не пристрасть – ніжність, несказанна, нестерпна, до сліз.
Швидше – на край світу – тікати від нього, від себе. Забігти у вічну мерзлоту. Лиш там, у білій безвісті, зупинитися.
Рубінові краплі на снігу. Вирване серце. Брязнула ним щосили, розбила вщент.
Так мені й треба.
Любов, що тулилася до мене, відірвала з шкірою, жбурнула геть від себе. Не хотіла її, пручалася, боролася. Марно. Пустила метастази в серці й мучила, терзала, вбивала.
Сама винна.
Вирити могилу, поруч – ще одну. У першу покладу її, мою вірну любов. Засиплю снігом. У другу впаду сама. Свист, хрип – вдих – видих. Тепер непотрібно. Ні горбика, ні знака над нами.
Ніхто й не шукатиме.
