Забула звук твого голосу, а думала, що любила. Минуло зовсім трохи часу, а я вже не пригадую рис твого обличчя. Лиш крапля в клепсидрі днів без тебе – і вже ім’я твоє не б’ється в пульсі.
Ти залишив свою чашку. Зітліла її пам’ять про тепло рідних рук. Вчинила спробу суїциду – зістрибнула зі столу. Хотіла розлетітися на друзки, щоб не знати інших губ. Я піймала її, наповнила свіжою землею й кинула зерня – хай живе.
Не думаю про тебе, але ти з’являєшся щопонеділка вночі в моїх химерних візіях, які оживають гостро-свіжими бризками грейпфрута, лайма, зелено-чорними м’якими силуетами прадавнього лісу, що стелить ложе шовковим укривалом моху, і запахом сонця, що стікає з дощовими краплями в долоні вікової папороті. Я впізнаю тремтливо-оксамитові нотки голосу, знайомий до щему образ, кавово-ромовий погляд й розумію: пам’ятаю. Та й хіба можна забути? Адже я тримаю тебе в золотій клітці біля серця.
А може, це ти полонив мене? Волочив, зв’язану по руках і ногах, далекими світами за собою. Навіщо пута? Я ж тінню йшла за тобою, луною відгукувалась на кожний порух душі. Я − твоє гарматне м’ясо, твій меч і щит в життєвих баталіях; бальзам на ранах; твоє медово-духмяне вино, в якому розчинений гіркий порошок істини.
Не було прощань.
Просто тиша вдарила по вухах.
Просто пустота заповнила собою весь простір. Це вона сидить на кухні, шкіриться, смалить смердючу цигарку й пускає дим мені в обличчя. Це вона дивиться на мене із дзеркала у ванній. Це вона лягає щоночі зі мною у ліжко й липким поцілунком запечатує уста, щоб незмога було кричати, коли кривим кігтем розітне мені груди й блідими, аж синіми, руками пірне в нутро… Тільки по понеділках вона безсила. Лиш тоді ця хижа пані зміїно звивається, й сичить, й виповзає крізь відчинену кватирку. До ранку.
Не було сліз.
Я оплакала цю мить давно.
Ще з першого дня, вітаючись, казала подумки «прощай». Чекала, знала, що підеш, а коли це сталося − виявилася неготовою. Тепер я вільна й геть розгублена. Не знаю, що робити з несподівано дарованою свободою. Що робити з птахом, який тріпоче під серцем?..
Колись у передвівторок ти напишеш зірками на опівнічному небі слова поета: «Любов – свобода. Прив’язаність – рабство». То буде наша остання ніч.
Зашаріється небо, зустрічаючи ранок, – а я вже буду далеко за містом, там, де немає ні душі, відчиню клітку, візьму співочого птаха, ледь торкнувшись сірих крилець губами, підкину високо вгору.
Люблю. Відпускаю. Лети.
***
І ти полетиш, щоб повернутися, коли розквітне нове життя у щасливій чашці. Я знов почую вечірні трелі й спочатку не повірю. Заплющу очі й прислухатимусь.
А ти нечутно підійдеш зі спини, покладеш руки на плечі, і нічого не треба буде казати. Я притулюсь щокою до любої долоні. І це буде насправді.
