Твоя душа затаврована болем. Ця чорна мітка впеклася в її серце тільки-но мама подумала про аборт. Тільки подумала – а ти вже приречений. Ця рана зяятиме криваво-чорною діркою в грудях завжди і не затягнеться аж до смерті, яка буде щасливим вибавленням, омріяною свободою. Так, ти народишся й житимеш – лікар не дозволить мамі зробити аборт – житимеш з постійним болем і так звикнеш до цього відчуття, що здаватиметься: болю не існує взагалі.
То була перша ілюзія у твоєму житті, і ти прикривався нею, ніби щитом, просто жив, як усі, а ще намагався бути хорошим, найкращим для батьків, а потім для всіх інших, і були моменти, коли це майже вдавалося – здавалося.
Розкришився щит, і тавро, поставлене ще в утробі матері, роззявило пащеку, і душа здригнулася від крику власного серця. А ти ридав без сліз, і вони лилися ріками всередину, в′їдаючись солоними слідами. О, скільки було тих гірко-солоних річок і потічків! Вони злилися в єдине мертве озеро, на березі якого стояв потрісканий соляний стовп – твоя душа.
Мав би чогось навчитися, але будував уперто свій світ ілюзій, жив в тумані омани, охоче вірив, беззастережно любив… і тебе вбивали: часом повільно, з насолодою, то стискаючи серце в кулаці, то відпускаючи на хвильку, щоб продовжити агонію; часом холоднокровно, майже байдуже, швидко − одним словом або навпаки – повільною отрутою мовчання.
Найжорстокіші ті, кого ми любимо. Вони – найвибагливіші кати. Запевниш когось у своїй відданності, продемонструєш найвищий вияв любові – і ти смертник. Сам дав у руки ніж, сам наставив його до горла. І щасливий той, кого ранять відкрито. Частіше ж б′ють у спину. Тоді падаєш на коліна, і вже несила підвестися. Чим дужче любиш, чим більше віддаєшся цьому почуттю і близьким людям, тим більших страждань зазнаєш. Сто разів по сто, поки конатимеш, відчуєш біль усього сущого від неба до землі.
Смерть не поспішала до тебе. Щоразу підводився, кусаючи губи, тамуючи стогін, ховаючи рани. Не мав часу відболіти, схоплював на нитку діри, латав душу нашвидкоруч, присипав попелом згорілих надій. А любов… Парадокс, але вона ще дихала під завалами зруйнованих ілюзій, і в тебе не піднялася рука добити її. Бо вона хотіла жити. А ти?
Ти далі йшов дорогою втрат. Чомусь ті, хто пишуть, як здорово любити, мовчать про те, що з тобою буде, коли втратиш того, кого любиш.
Якщо полюбиш, то житимеш в постійному страху, що ця людина (чи люди) зникне з твого життя; без любові життя позбавлене сенсу. Де золота середина? Кажуть, що не знайдеш, як не загубиш. І ти можеш тисячу разів переконувати себе в тому, що все на краще, що хтось приходить, хтось йде з нашого життя, що треба рухатися далі, радіти, що мав таке щастя знати його (її, їх). І обов’язково будуть інші, і забудеш, як страждав від розлуки. А якщо ти не хочеш знаходити когось чи щось ще? Тобі дорога ЦЯ людина і все, що пов’язане з нею!
І не забути ту ніч, коли в німому отупінні просидів у кріслі, не втираючи сліз, які текли й текли без упину, а потім вибуховими акордами проривалися довго стримувані ридання. Черпав кухлем своє горе з криниці розпачу, пив, ні з ким не ділячись, розливав, і воно хлюпало за пазуху, пропікало до кісток. А потім і сльози скінчились. Сухі червоні очі байдуже дивились кудись в минуле, якому ще вчора всміхався, мимоволі згадавши, а віднині воно приноситиме лиш сум, лиш біль.
Ти дуриш тих, хто намагається підбадьорити тебе, з розумним видом і напівпосмішкою стверджуєш, що все розумієш і приймаєш – справді, не голитися ж наголо й тікати в ліс. Можеш навіть себе дурити тими філософсько-іронічними штуками. Але тобі не вистачає мудрості й смирення, щоб прийняти цю фатальну закономірність. Ти – суцільний оголений нерв, і невимірна печаль пиляє смичком твої жили.
Ти біль-інфікований ще до народження. Цей вірус занесений через те прокляте клеймо, яке щемить, пече, рве душу на шмаття все життя. Він підступний і не виявляє себе якийсь час. Безліч пухирців цього вірусу зачаїлися в організмі в очікуванні слушного моменту. Це може бути музика, дитячий плач, чийсь погляд, запах літнього вечора чи сон – що завгодно. Миттю виникають асоціації, спогади, зринають почуття, які, ти думав, давно віджили своє. І тоді пухирці починають хаотично рухатися й випускають гостряки, які зсередини розрізають вени, лускають, виливаючи густу гіркоту, і хвиля не крові – конценрованого болю заповнює тебе до краю, накриває з головою, і ти захлинаєшся ним. Це може статися будь-де і будь-коли і тривати від тисячокілометрової секунди до безкінечності.
Не можна виробити імунітет до цього вірусу, не існує ні вакцини, ні пігулок проти нього. Ніхто не допоможе. Мусиш терпіти, опиратися, боротися.
Лиш опій ілюзій на деякий час приносять полегкість і забуття, і ти загортатимешся в це біле марево, як у ковдру, і вже не відрізнятимеш реальність від примарності. Тимчасова втіха, небезпечні ліки. Коли приходить неминуче прозріння, дерешся на стіни, зриваєшся на вовче виття, б’єшся в корчах, зрештою стихаєш, знерухомлений, і тихе дихання немов востаннє холодить губи. Змикаються повіки. Там, у вакуумі нічогості, біль відступає.
Мине чимало часу, перш ніж ти зрозумієш, що, мабуть, у цих муках є якась Велика Ідея, яку не можна осягнути розумом. Якщо так, то є сенс жити. А жити – значить любити. Кожен удар серця віддавати своїй любові, не шкодуючи останньої краплі крові для тих, хто поруч зараз і тих, розлуку з ким переживав ніби кончину Всесвіту. А біль? Він був, є і завжди буде. Кожна людина носить у собі цей вірус. Так треба для підтримання порядку речей у світі. Тому й ліків немає, але є дещо сильніше від усяких пігулок й мікстур − віра…
І внутрішній голос нагадає, що ти народився всупереч бажанню матері, але з волі Всевишнього. Повинен чіплятися за соломинку віри, щоб віднайти мудрість, гармонію й гідно нести свій хрест. Мусиш знайти в собі мужність і розбити задзеркальний світ ілюзій назавжди. Ніхто не обіцяв, що буде легко. Але тільки так зможеш приручити свій біль, вивищитись над ним і навіть брати з нього силу.
Це буде потім, а поки на годиннику перша ночі, і сьогодні вже завтра. І ти більше не плачеш.
