Я на вершині світу? Ні! Простий нікчема,
Котрий не вміє ще достойно повестись
В розмові про страшну дилему:
Кому допомогти, по кім пройтись.
Я падаю... Невже буває щось страшніше
Моєї скованості? Не знали ті слова,
Котрими спілкувався я раніше,
Чого бажатиме душа моя жива.
Я вже внизу. Я розтягнувсь долі тому лиш,
Що не признався вчасно в ницості своїй.
Скажи мені із усмішкою: “Дуриш” –
Я відповім: “Тоді брехню таку розвій”.
“Я зможу пробитись у вищі стани журналістів! Це інтерв’ю мені необхідне і я його доб’юсь. Мушу... На ту зарплату, що я отримую зараз, навряд чи хороші(і багаті) хазяї змогли б прогодувати свою собаку хоча б тиждень... Добре, пора вже заходити, аби не справити поганого ефекту.”
Скрипучі двері під не надто великим натиском Іванової руки подались вперед. Із себе цей журналіст був близько метру вісімдесят зросту, а волосся, охайно зачесане на бік, було русявим і дещо темнішим(світло-коричневим) біля коренів. Лице овальної форми, прямий ніс ніби протиставлений кільком веснянкам на щоках і таким же прямим губам. Низьке чоло та прилягаючі до голови вуха чомусь підкреслювали молодість даної людини. Коли Іван ввійшов до кабінету головного редактора, великі блакитні очі повнились надією, радістю, рішучістю. Місця не залишилось тільки для страху.
Степан Васильович Коломийко поставив на правий край столу пачку паперів невідомого Івану значення, що, в принципі, нікого з двох присутніх не хвилювало. Головний редактор був людиною розважливою і хитрий блиск в очах був зайвим тому підтвердженням. Помітивши нотки настрою “боса”, Брінчук(прізвище Івана) зрозумів, що наступ – найбільш актуальна стратегія.
– Добрий день, – почав журналіст.
– І вам того ж, – з цікавістю промовив Степан Васильович.
– Я прийшов, щоб...
– Та я вже в курсі, – самовдоволено пролунало з іншого кінця кімнати.
– Так от, мені це інтерв’ю необхідне.
– Як і всім іншим.
– Але я, як людина, що певний час пробувала бути “вільним письменником”, найкраще зможу зрозуміти хід діалогу, і, відповідно, продовжити його в потрібному мені напрямку.
– І які ж напрямки ви думаєте розвивати в розмові?
– Почну, звичайно ж, з того, коли саме виникла жага до письменництва...
– Стандартно, – дорікнув шеф.
– ...Далі, – Іван вперто боровся із наростаючим хвилюванням, – спитаю власні враження про перші твори.
– Чому?
– Та тому, що, почавши писати, пробуєш зрозуміти, зважити, чи сподобається це читачу. Адже, якщо ні, то погані відгуки критиків можуть збити з дороги письменництва навіть дуже талановиту людину, – з певним здивуванням відповів Брінчук.
Коломийко щось пробубнів під ніс і сказав:
– А які питання ви поставите до самих власне творів?
– Ну... Наприклад, про те, як виникла ідея “Життя у смерті”...
– А про що це?
Питання збило з пантелику журналіста, але зауваживши, що пауза – штука явно не корисна в його становищі, він поспішив відповісти:
– Там йдеться про думки, переживання та відчуття головної героїні після смерті.
– Прекрасно! Ви підійдете до будинку, де він живе, о пів на п’яту, – жваво промовив Степан Васильович і напружив великі руки, щоб опертись на бильця крісла, піднімаючись на ноги.
Тут Іван перестав бути впевненим, що це все реально. Як так? Він готувався до довгої боротьби за інтерв’ю, а тут кілька слів – і все, готово. Це було зовсім не схоже на шефа – той звик давати дозвіл на жадане завдання тоді, коли журналіст вже був замучений розмовою і наполовину мертвий морально, впевнений, що нічого не доб’ється. А тут, мабуть, вся фауна найближчого лісу повиздихала!
– Але чому ви так легко погодились?
– Не хотіли, щоб я так зробив? – З готовністю і жвавістю запитав Коломийко.
– Хотів, хотів! Але не чекав.
– Розумієте, шановний Іване Романовичу, необхідне це інтерв’ю було й іншим, але вони про це не здогадались.
– Тобто?
– Ви були єдиним претендентом! – Усміхнувшись, відповів Степан і дав зрозуміти, що розмову закінчено.
Іван, відкинувши зайві думки, шанобливо і легко прикрив двері. В повній душевній гармонії він покинув редакцію, а Степан Васильович Коломийко стояв перед вікном і думав, що його підопічний не знає фіналу.
На місце призначення Брінчук прибув ще за п’ятнадцять хвилин до умовленого часу, тож мав нагоду роздивитись територію, де стояв нічим не примітний багатоповерховий будинок, в якому жило багато непримітних людей. Збоку росло кілька одиноких дерев, що кидали тінь на примітивну дитячу гойдалку і пісочницю. Було не зовсім зрозуміло, що в такому місці може робити Письменник. Отак, оглядаючись і міркуючи, Іван дочекався часу, коли до нього надвір вийшла висока худа постать, закутана в простуватого плаща. Лице людини було задумливе, з густими бровами, що насувались на глибокі карі очі. Орлиний ніс та тьмяні товсті губи були близько одне до одного. Високо над бровами в різні боки стирчало чорне волосся.
– Добрий день! Ви, як я розумію, Іван Романович?
– Добрий день. Саме так. Мене прислали сюди взяти у Вас інтерв’ю.
– Дуже добре, але спочатку давайте зайдемо в дім – вітер досить холодний.
Іван прослідував за Письменником у квартиру, де, знявши куртку й шапку, сів у зручне крісло. Господар сів навпроти, чекаючи.
– Зараз я увімкну диктофон і почнемо, – сказав, дістаючи пристрій з кишені, журналіст. –Отож… Добрий день! Всім нашим читачам було б цікаво знати – коли Ви відчули бажання взятись за перо?
– Ще в школі у нас був гурток юних письменників, де я дуже старався. Мені було дуже цікаво самому створювати вірші та коротеньку прозу. Звичайно, твори того періоду не відзначались художньою майстерністю, але це і був початок мене теперішнього.
– А які у Вас були тоді враження від перших своїх творів?
– Я вважав, що то дуже вдалі спроби. Мав тоді дев’ять років і не дуже розумівся щодо якості написання.
– Ну що ж, тепер Ваші твори і ідейні, і майстерні. Власне про ідеї: як з’явилось на світ “Життя у смерті”?
– Це не надто приємна смуга мого власного життя – той час. Тоді одне за одним повмирали зразу кілька близьких людей. Я дуже сумував і думав про те, як їм там. Те, що прийшло на душу в ті скрутні хвилини, я вирішив показати людям – здавалось необхідним поділитись своєю тугою з іншими, щоб на душі стало спокійніше.
– Але ж чому в період після цього твору Ви багато писали оптимістичної прози, що сяяла життєрадісністю?
– Справа в тому, що я після “Життя у смерті” продовжував багато думати про минулі події. Вони змусили мене задуматись про багато важливих речей – в тому числі й про банальне, але від того не менш важливе – про сенс життя. Аналізуючи різні випадки та події, я прийшов до висновку, що ціль життя – щастя, отже той, хто не пізнав у житті щастя, пробув на світі свій час даремно. Про таких кажуть: “він не живе, а виживає”. Я не бажаю такого ні собі, ні своїм читачам, тому попробував донести радість до всіх, до кого зміг.
Вони і далі розмовляли, журналіст і письменник: про родину, відносини із фанатами, здійснені та нездійснені мрії, хто зна про що ще. І чим довше тривала розмова, тим ясніше розумів Іван, що його співрозмовник жодної краплі чорнила не витрачає “просто так”, що всі твори мали на меті зробити світ кращим, чеснішим, іноді розумнішим, а часто – вихованішим. Івану здалось, що, можливо, це надто непосильний, а то й взагалі нездійсненний намір. Навіть не хотілось сміятись. Було якесь відчуття жалю й захоплення до худої чорнявої людини. А ще, чомусь, відчуття нереальності.
Коли журналіст назбирав більш ніж достатньо інформації для статті, обоє підвелись і пішли до вхідних дверей. Тоді Іван вирішив дати Письменнику останнє запитання. Наперед виключивши диктофона, мовив:
– Не для читачів – для мене. Я знаю, що, перед тим як стати на шлях “вільного письменника”, Ви також були журналістом – високооплачуваним і перспективним. Чому ж вирішили відійти від регулярного заробітку?
– Найцікавіше запитання за сьогоднішній день, безперечно. А я ж тоді, як і ви, писав здебільшого скандальні статейки... Така робота, як інтерв’ю у відомого письменника, була б справжнім святом. Щодня розповідати про чергову підлість, ницість, яку творять інші, я вважав за потрібне – викривати чиїсь гріхи, щоб попередити ще не скоєні, – голос Письменника став нарочито пафосним і героїчним, – показати збоку праведний жах чи відразу, навіяний на багатьох їх вчинками, самим винуватцям. Словом, доводів правоти діла вистачало із залишком.
Я ніколи не дивився далі того, про що треба було нашкрябати кілька рядків, а даремно. Якось наказали написати про знайому людину, яка взагалі-то була пристойною, вихованою, інколи навіть дотепною, а після моєї статті в неї лише тицяли пальцями, не забуваючи, звісна річ, гидливо при цьому морщитись. Авжеж, коло тих, хто був не проти зі мною порозмовляти, звузилось рівно на одну людину. За таких обставин я був змушений хоча б поцікавитись долями решти моїх “підсудних”... Виявилось, що я сів не в крісло судді – журналістське місце було на табуретці ката.
Якщо ви бачили коли-небудь кардіограму вмираючого, то зможете зараз без страху про помилку порівняти її зі зміною становищ героїв моїх статей у суспільстві. Мало кому із них вдалось уникнути падіння до самого низу. Я не Господь Бог, щоб вирішувати, хто хороший, а хто – ні.
Була і друга причина: от людина живе собі, товаришує із сусідами, справно й регулярно переводить стареньких через дорогу, але якось робить щось неправильне – не надто огидне й погане, але таке, що всі помітили. Тоді десь в офісі на іншому краю міста мисливець за новинами ставить руки на клавіатуру і настукує ледь не некролог про “того негідника”. ЛЮДИНИ відтоді немає, а є лиш джерело мого жорстокого і жалюгідного натхнення. Я не вампір, щоб жити за рахунок руйнування життів інших. Я так не міг. Я мусив покинути таку роботу...
Іван вийшов без жодного слова, приголомшений. Багато “Я”, але кожне виправдане від початку й до кінця. І справді, у цій людині, у цьому перебіжчику, було дуже багато такого, що, на жаль, більшість людей без вагань прирахувало б до когорти нереального. Брінчук перебував у дивному стані духу: хотілось плакати, ба навіть ридати через те, що насамперед здивував сам факт існування Письменника; але водночас на лиці просявала усмішка, адже це інтерв’ю таки змінило журналісту життя.
Того вечора радів і письменник, оскільки зробив хорошу роботу. Він був впевнений: все вийшло, бо це було відверто, чесно та правильно висловлено. Так, він дійсно фанат своєї справи. О, невже щось могло бути кращим в цю хвилину!
Степан Коломийко роздумував, податись йому до найманих вбивць, до садівників квітів чи ще кудись. Коли він над таким замислювався, то вічно подивовувався абсолютній універсальності власної професії. Дійшовши до цієї думки, він раптом голосно розсміявся. До чого все-ж таки цікава й незвична робота. І звучить весело, сказати кому – не повірить. Це ж треба було – стати “навертальником”.
