Набирає вологи і пташиних співів пишний зелений вечір кінця травня… Дощ нагадав мені твій приємний дотик до мого обличчя, плечей, волосся, що пахло колись київськими вулицями, смак крапель небесних сліз на його губах… Неповторний аромат квітучих парків, весняна чистота повітря й води у Дніпрі, легка прохолода затінку й приємна зігрітість асфальту під ніжним травневим сонцем. Схоже на те, як тепло мені від його довгоочікуваної руки – у моїй…
Покинутий напризволяще баскетбольний майданчик, довкола весняний свіжий ліс, ми одні... Я маю здогадатися, навіщо він мене сюди привів. Спокусити. Звичайно, я вже маю трохи досвіду, тому відчуваю, що після взаємності зі свого боку можу чекати від нього тільки… зради. Не факт, але інтуїтивно не складно до цього прийти. Бо існує безліч підказок: ми ще дуже молоді, в нас немає жодних реальних поглядів у майбутнє, нам не хочеться навіть здогадуватись про існування якоїсь там відповідальності перед одне одним, перед батьками, навчанням, нашими особистими вчинками і прагненнями, і найголовніше – ми безвідповідальні перед собою, перед тим, у що насправді хочемо перетворити наші життя.
Усе просто: весна, спалахи вражень від прекрасного відчуття молодості та романтики побачень, потяг до протилежної статі і постійна гормональна напруга тіл… Мені з ним добре не від того, що це його заслуга, що це він такий неповторний для мене, ні, це я у рожевих окулярах граю з себе страшенно закохану, щасливу, бентежну Лоліту – бо сама так хочу. Мені імпонує ця зворушлива легковажна весна, моя дівоча дурість і довірливість, непередбачуваність завтрашнього дня, мені імпонує жити сьогодні й напиватися «з горла» оцим божевільним, розкішним щастям, з усіма його втіхами і гріхами!
…Наш вологий одяг на розпашілих тілах – серед магічно розчахнутого листя, з якого вітер зриває краплини й напуває ними землю, серед заслинених равликів на пеньках, серед самодостатньої картини швидкоплинної пристрасті, з якої не вийшло високої поезії...
Я спостерігаю спогади через ізольоване решіткою вікно гуртожитку, через час, рівний трохи більше за триста шістдесят п’ять днів… Я покинула всі нинішні справи у зв’язку зі смакуванням минулим, де моя душа ще не мала самотнього статусу як вироку.
Попри все, гарних спогадів у наших мізерних життях більше, ніж поганих, до того ж, пам’ять ушляхетнює події. Але численні дрібниці зміни його ставлення картають все приємне, що було, і доводять кожен раз до єдиного висновку – гра на роздягання: скажи, що тобі приємно бути зі мною, – і я тебе поцілую, скажи, що сумуєш і не зраджуєш, – і я солодко зґвалтую тебе, скажи, що любиш мене, – і я негайно тебе покину... Всі слова оголено до номіналу й зужито, а твоє тіло полишено – на існування, на самоту, на вимушену відвагу жити далі, на лямку навчання, на самозахист, врешті, на небуття сексуальним об’єктом. Він вважає, що розпізнав тебе, розсмакував, відкрив усі твої «джокери» своїми маскулінними чарами. Проте… Злякався самого себе. Навіщо йому чужий біль?
Однак можливо, він звільнив місце для когось кращого? І кожен день, кожен ранок – я сподіваюся. Contra spem spero…
