Старший майстер виробничої дільниці, Васильович, так його звали всі за поважний вік та батьківську турботу, чекав на пенсію, як чекають люди на сонячне затемнення – з острахом і цікавістю водночас. Він вже рахував дні до цього, давно очікуваного пришестя, нового життя. Він навіть уже достеменно знав, чого не слід робити в свій перший пенсійний день і уявляв, як сидітиме біля вікна і буде зирити на вулицю, де метушитимуться люди поспішаючи вранці на автобусну зупинку, а він, не без жалю, буде вслід їм всміхатися махаючи рукою.
Його дружина, Антоніна Іванівна, вже була на пенсії і Васильович сподівався, що і вона буде рада його новому життю. Та ось цей день настав: швидкий поїзд життя загнали в безвихідь і лише в вухах Васильовича ще довго чувся ритмічний перестук уже нерухомих коліс, він ще не знав чи радіти цьому довічному щастю, чи бити на сполох. Перед ним, уже в перші дні нового життя, відразу постало питання вибору пенсійного дозвілля, але, як пізніше вияснилося, асортимент того дозвілля не такий вже й великий: можна було ходити з друзями на рибалку і там пиячити, можна було нікуди не ходити і пиячити дома, та Васильович вирішив іти третім шляхом – гараж став для нього і роботою, і відпочинком водночас, лише без вихідних і святкових. По йому, люди, як і раніше, звіряли свої годинники, а його внутрішній годинник ось уже шість десятків років не давав збою. Яка не будь жінка, виглянувши в вікно, докоряла своєму ледачому оприску: «Вставай, он Васильович уже пішов», або «Васильович уже прийшов, а мого немає, мабуть десь на пробку наступив».
У гаражі Васильович вирішив втілити в життя свою давнішню мрію про подорожі. Він, ще в тому, минулому житті, купив атлас автомобільних доріг, нашої, на тоді, неосяжної країни. Атлас, правда, зараз застарів, бо багато чого змінилося за цей час, але дороги лишилися. Подорожувати, в тому житті, якось не за радилося: рада душа в рай, так гріхи не пускають, як то кажуть, а зараз – то інша річ – повна свобода.
Так от, відкриваючи гаражні ворота, рівно о восьмій, він на мить зупиняв свій погляд на своє відображення на задньому вітровому склі свого «Жигуля». Скло трохи потворило його зовнішність та не це було важливе, він не дивився на себе, хоча аби приглянувся, то побачив би, ще не зморене ні роками, ні хворобами мужне чоловіче обличчя з горбинкою на переніссі, залишок генів стародавніх алан, та голубі, ще не вицвілі очі – головне, щоб на склі не було ні пилинки – це, майже маніакальне тяжіння до чистоти, когось можливо довело б до сказу, а для Васильовича було звичайною справою, бо машину він любив, як свою дитину, вистраждану довгими роками праці.
Зробивши тривалий обхід навколо машини під час якого він постукував носком черевика по кожному колесу, прислухаючись до бухання визначав ступінь тиску в шинах, при необхідності виймав насос і доводив тиск до норми, а заключним етапом технічного огляду було доведення зовнішнього вигляду машини до стану першої свіжості. Покінчивши з загальними справами Васильович сідав за кермо, доставав з «бардачка» Атлас, відкривав його на потрібній сторінці і уявно їхав куди заманеться. На справжню подорож йому й зараз чомусь не вистачало рішучості, а можливо й ще чогось, бо з роками притупляється не лише зір, але й почуття захищеності, і, ось зараз, коли вулиці стали вщент заповнені новенькими, юркими, швидкими «японцями», «корейцями», «німцями» йому стало боязко випускати свого улюбленця в цю су толоку сьогодення.
Він, поки що, «подорожував» у межах країни, старанно вивчав усі закутки своеї Неньки. Але з часом йому закортіло рипнутись не туди де сонце сходить , а в інший бік - де заходить, куди раніше не можливо було не лише поїхати, ай думати – бо там, казали, все було бридке та загниваюче, люди від того були там настільки агресивні, що могли любого «совка» з’їсти живцем, або ще гірше – зробити ворогом «світлого майбутнього». Та він ще й лякався побачити там не стільки недружелюбних людей, як інше життя, ніж казали колись тут. А як що то була неправда? Що робити тоді? Як змиритися, що то була лише чиясь зла витівка? Ні. Цього визнати, ось так, відразу, його свідомість, поки що, не могла і тому, щоб не казали знаючі люди, він завжди стояв на своєму – хай гірше, аби своє. Тому Васильович, «доїхавши» до Трускавця, де колись лікувався на водах, та процокавши язиком від заздрощів тутешньому життю, вирушав у зворотному напрямку. Назад «їхати» було вільніше, тут було все знайоме, рідне, своє, але й бідніше жили люди, він це вже колись бачив з вікна пасажирського вагону.
«Наїздившись» за день, Васильович надвечір зачиняв гаражні ворота і йшов додому пішки, обмірковуючи наступну подорож, та неосмислено позираючи на оздоблені різним крамом вітрини крамниць. «От житуха», - думав він, - «учора ще колісного скрипу жахались, а зараз – бізнесмени». Та він не лаяв нове життя - «нехай воно буде хоть райським» - він просто не сприймав його, як не сприймають мед алергійники. Їм хотя й бочку постав перед носом, все одо скажуть – ні. Хотя десь там, в глибині його сірої речовини, щось вже жевріло новизною під натиском об’єктивних обставин. В своїх роздумах він ледь носом до носу не зіштовхнувся з нормувальницею цеху, де він ще зовсім недавно працював.
- Васильович, здрастуйте! Що, загордилися? Своїх не пізнаєте? А ще пенсіонер, - усміхаючись торохтіла без зупинки вона. – Кажуть що на пенсії в чоловіків друге дихання відкривається, на дівчат починають заглядатись, а ви? чомусь не веселий! Га? Як поживаєте? – не давши навіть отямитися трусила його запитаннями, Женя, так звати нормувальницю.
- Здрастуй Евг… Женя, - з запізненням, ніби вагаючись, нарешті промовив Васильович. – От, з гаража іду, поспішати нікуди, Антоніну Іванівну, так він офіційно на людях звав дружину, вже ніхто не вкраде, а тарілка борщу знайдеться завжди.
- Ну, як там на пенсії живеться? Ви так з нетерпінням чекали її.
- Добре живеться, спокійно. Дожити до пенсії, Женю, це все рівно, що вчинити героїчний вчинок по відношенню до себе, але життя продовжується, лише змінилися полюси – раніше не вистачало часу на відпочинок, а зараз – на працю. Ось так і живу. Ти краще розповідай! Як там ви, як цех, як моя заміна? Надіюсь, новий старший майстер оправдав мою надію? Чи пішли на користь мої турботи? Я ж його, останній рік, ні на крок не відпускав від себе. Васильович дивився на Женю теплими радісними батьківськими очима. Женя відвела погляд, трохи зам’ялась і, невдало відхилившись від прямої відповіді, схотіла перевести розмову на завжди докучливу погоду. Васильович відразу почув як повіяло холодом.
- Кажи, коли сама зачепила. Як там справи?
- Кепські, Васильовичу. Гаплик нам. Зверху, там, - показала вона пальцем в небо, - доводять завод до банкрутства, а зараз ми на санації. Начальство потроху розкрадає обладнання, в цеху зараз гуляє вітер. Кажуть, що вже й оптовий покупець є, а нас, потім, зріжуть на металобрухт, а земельку, за зелені продадуть якомусь дурнуватому інвестору з Заходу.
Васильович сказаному не вірив, він стояв ніби за прозорою броне захисною стіною, тому слова Жені сприймав як невдалий жарт. Цього апокаліпсису не могло статися, він же здавав цех на ходу. Все крутилося, з планом завжди було не просто, але він відсотки майстерно натягував, отримували премію.
- Ти що, розігруєш мене?
- Васильович, правда. Вам повезло, що всього цього безладу не прийшлося бачити. Робітників партіями скорочують і відправляють на біржу. Капіталізм – йо-ки-ли-ме-не.
- А як моя заміна – Гриша, Григорій Степанович?
- Гриша сплутався з якимись пройдисвітами, стали тирити на заводі кольоровий метал, а ті хлопці, десь в Миколаєві, попались, може з кимось не поділилися, органи розкрутили клубок, а ниточка привела і до нашого Григорія Степановича. Гришу посадили. А я зараз допомагаю другим пройдисвітам розпродавати обладнання. Отакі наші справи.
Васильович стояв ніби облитий крижаною водою, він відчував як холод сковував його тіло, йому стало бридко від почутого.
- Ну, я побігла. Допобачення. Зробивши свою чорну справу, Женя на прощання змахнула рукою, і зникла за дверима крамниці. Васильович теж рушив, ішов несвідомо – інстинктивно, він пропускав вперед поспішних і зупинився лише тоді, коли пронизливо рипнули гальма чорного, як ніч, «Мерседеса». – Старий, - крикнули з машини, - на кладовище захотів? Так візьми мотузку і задушись, клопоту всім менше буде – йо-пе-ре-се-те. Васильович почувався кепсько, він злегка відштовхнувся від капоту машини і перетнув вулицю.
- Де тебе носило до сих пір? – витріщилася на нього Антоніна Іванівна. – Хай вже молоді є де тинятися, а ти? Може в генделику сидів? Га? Ану дихни?
- Тоню, не приставай. Він мовчки роздягнувся і ліг на кушетку.
Антоніна Іванівна клацала тарілками на кухні, а Васильович лежав підпираючи стелю очима.
- Вечеря готова, - гукнула його дружина. Він тяжко підвівся, йому очевидно було зле. – Ти сьогодні якийсь не в собі. Що трапилось? – вона доторкнулася долонею до його чола. – О, голубе, та в тебе жар!
Васильович, захворівши, душив ліжко вже цілий тиждень. Йому їсти не хотілося, вставати не хотілося, тай взагалі – нічого не хотілося, хоть вовком вий – особливо вночі. А коли він забувався у нетривкому сні то раз-по-раз опинявся у своєму цеху, серед гулу верстатів, людської су толоки, шуму-гаму буденного життя. Він кудись поспішав, чогось не вистачало, лаявся на слюсарів – тут, звідкілясь, з’являвся Гриша, його помічник, і заспокоював його. Він чомусь клявся в вірності, називав його, старшого майстра, татком, а потім раптово кудись зникав. «Гаплик на-а-м», - хтось кричав зверху і він біг на допомогу, але тут, як з під землі, виринала велика чорна бульката машина і притискала його до стіни бампером. Йому спирало дихання, не було сили навіть скрикнути, а машина все тиснула і тиснула, двигун аж завивав від натуги, через скло він чітко бачив розлючені обличчя пройдисвітів готових розчавити його. «З дороги, з дороги!» - кричали пройдисвіти, - «Це зараз наш завод!». І коли вже здавалося, що з ним все покінчено, з’являлась Женя і кричала на пройдисвітів: «Не чіпайте його, він зараз на пенсії!». Васильович відкривав очі і примара страшного сну зникала, та боліло в грудях куди тиснула машина.
Скрипнуло ліжко дружини, - «не спить», - подумав Васильович.
Антоніна Іванівна увімкнула світло, потім увійшла в його кімнату і пильно, підсліпувато, придивлялася до чоловіка.
- Не спиш? – тихенько запитала вона.
- Тільки-но проснувся.
- Ти знову стогнав у вісні, вночі лунко, аж лячно стало.
- Мене знову душила машина.
- Я тебе на сьогодні записала до терапевта, треба обстежитися, в тебе мабуть проблема з серцем, зараз накапаю корвалолу, він заспокоює і серцю дає відпочити.
