10 грудня 1918 року,
Гременець (Полтавська губернія, Україна)
- Я вима... гик... вимагаю в панства, аби ми заспівали "Ще не вмерла Україна"! - закінчуючи неприємну розмову, дещо невпевнено й нечленороздільно вигукнув дядько Василь, піднімаючи гранчак з каламутним самогоном.
Тримав, втім, він його теж невпевнено і, поки підносив до довгих вусів, частина перваку вилилася в тарілку із солоними огірками. Дядько Василь крякнув, скривився і потягнувся за темно-зеленою, ослизлою закуссю. Ендрю Барбікен з гидливістю спостерігав за ним. Якщо це - представник нового суспільства, то чи має воно право на існування? Олена тихо сиділа поряд із ним, теж особливо не приховуючи своє ставлення до того, що відбувається. Сашко Шаргей, новий знайомець Олени - і де вона тільки їх набирала в цьому пеклі? - несхвально протягнув:
- Дядьку Василю, ми нібито на весіллі, а не на мітингу.
- Весілля, - засопів курінний, - весілля... Похорони, а не весілля. І як це вас вгородило в таку годину, а Оленко? Ну, пан Барбікен, зрозуміло...
Він замовк, знов засопів і стало незрозумілим, що ж йому все ж таки зрозуміло щодо кореспондента міцно іноземної газети, що невідь як попав на територію Української Народної Республіки. Його територію. Хоча й тимчасово окуповану союзними німецькими військами.
- Пане Трясило, - з легким акцентом і ретельно вимовляючи слова, проказав Ендрю, - я просто вимагаю від вас навчити мене пити так, як це робите ви. Після дози, вихиленої вами, я б вже давно валявся під столом.
І посміхнувся.
Становище миттєво розрядилося. Шаргей швидко реготнув. Олена ворухнулася. А Василь Трясило знов засопів, але вже схвально, і підморгнув Ендрю:
- Ось це вірно. Інакше в нашому кліматі та при наших переживаннях ти просто не виживеш. Пити потрібно уміючи. От я. Прийняв достатньо, але постав мені зараз пляшку на відстані п'ятдесят кроків, я її з гвинта з першого ж пострілу рознесу. Тільки порожню пляшку став, порожню! - зненацька хрипко закричав він, перелякано викотивши очі.
- Василю Петровичу, - м'яко сказала Олена, - ви б пішли, відпочили в сусідній кімнаті. Пізно вже... Куди ж вам додому йти?
Трясило замотав головою.
- Не п-піду... Куд-ди д-додому? Мій дім - це курінь. Моя дружина - шаблюка... Н-не піду.
Шаргей потягнувся до нього через стіл.
- Дядько Василю, йдемо відпочинемо, йдемо... І козакам відпочивати потрібно.
Він збентежено посміхнувся до Олени та Ендрю. А Трясило раптом закрив обличчя обома руками й схлипнув.
- Не треба, прапорщику, не треба. Ти людина гарна. На Кавказькому фронті мене з-під розстрілу витягнув. Але - не треба. Дружину червоні ухайдакали, сина, старшого - офіцери його величності. Менший не відомо де. Розірвали мене на клапті, розірвали! Одне ганчір'я залишилося, а душі-то!.. Душі-то й немає. Що вам тут потрібно? - визвірився раптово Трясило на Барбікена. - Що!?! Дайте нам спокою. Спокою нам дайте! Я от до війни на лісопилці гременецькій працював, що вище по Дніпру. Багато працювали, погано жили... Але, жили ж!.. До села їздили, там допомагали. Родичі жінчині нам допомагали. Один одного трималися. І жили. Жили!.. А зараз? Нічого не залишилося. От забереш ти Оленку до своєї Америки, а її родичі тут мучитися залишаться...
- Немає в мене родичів, - тихенько вставила Олена.
Трясило поперхнувся і втупився у неї каламутними очима. Шаргей, підхопив його попід пахви, підвів зі стільця і м'яко потягнув до сусідньої кімнати. Той не чинив ніякого опору. За вікнами почулися, приглушені напівзамерзлим склом та відстанню, постріли. Олена навіть не здригнулася. Ендрю прислухався й підійшов до вікна, за яким повний Місяць виблискуючими потоками розливав холодне сяйво на засніжені гременецькі провулки. Всю Полтавщину засипало снігом дуже ґрунтовно.
- Знов стріляють.
- Казали, що між німцями та Управою розбрід пішов.
- А, що, його, хіба, коли-небудь не було?..
- Його не було водночас і в одній точці простору.
- В тій точці, в якій водночас існуємо ми з тобою, - Ендрю відійшов від вікна, сів біля дружини і міцно обійняв її.
Олена поклала йому голову на груди:
- Ти поганий журналіст, Андрійко. Навіть не знаєш, що в Гременці відбувається.
- Я хочу бути просто добрим чоловіком. І буду ним, Олено. Завтра Василь відправить нас до Києва - приятелі на залізниці у нього є. Пропуск він вже сьогодні узяв. В Директорії у мене зв'язки. У німецького командування - теж. Втім, мені й досі здається, що краще пробиватися на Одесу, а не на Петербург. Хоча, в Пітері серед більшовиків у мене більше друзів.
- Вони допоможуть нам? - великі сірі очі обмацали змарніле обличчя Ендрю.
- Я вірю в це. Так само, як вірю в їхню одержимість. Тільки от чим? Знаєш, Елен, - вимовив Барбікен ім'я дружини на англійський зразок, - мені здається, що вони поспішають. Для тих змін - добрих, у принципі, змін - які вони задумали, їм потрібно переробити природу кожної окремої людини. Такої, наприклад, як Василь, - кивнув Ендрю головою на двері, за якими чулося приглушене мимрення.
- Він добрий, Андрійко. Тільки п'яний.
- Та я знаю. Погана людина не схотіла б нам допомагати. Або зірвала б мільйон "катеринок" за допомогу в терміновій реєстрації одруження. Та й за пропуск назад до Києва...
Раптово Барбікен затнувся.
- Слухай, ти ж не думаєш, що це - наше справжнє весілля? Це - вимушена реєстрація. Справжнє свято ми влаштуємо в Балтіморі. Ти не уявляєш, Оленко, яке це буде свято! Із справжнім вінчанням, шампанським, танцями... А після ми попливемо на яхті далеко-далеко в морі і я відкрию тобі одну дуже велику таємницю.
- Відкрий мені її зараз.
- Ні, це буде сюрприз. Це буде справжній весільний дарунок, якого не одержувала жодна принцеса на всьому білому світі.
- Я не принцеса...
- Звісно. Ти - князівна. Моя українська князівна. Дивно, до російської революції я навіть не здогадувався про існування такої країни. А зараз... Вона стала мені рідною. І, знаєш, мені чомусь дуже боляче за неї. Слухай, а чому ти полюбила такого задавненого старця, як я?
Олена тихо засміялася і ласкаво погладила Ендрю по обличчю.
- Теж мені старець! Це я ще дівча. Самітне-самітне провінційне дівча, яке заблукало в Києві і на яку напали якісь бандюги.
- Ви не маєте права називати так патруль пана гетьмана Скоропадського, - роблено суворо вимовив Ендрю і вони обидва розсміялися.
- Якби не деякі дорогі мені речі, я б ніколи не поверталася до Гременця...
- Якби не деякі дорогі мені люди, я б ніколи поїхав в цю глушину...
Поцілунок був довгим, дуже довгим. Ендрю навіть задихнувся.
- Слухай, а хто такий, все ж таки, цей Сашко? З білих?
- Олександр? Шаргей? Ми познайомилися з ним у Полтаві, коли я вчилася там у гімназії. Потім він поступив до пітерського Політеху. Ще потім його забрали до армії. Закінчив школу прапорщиків і воював на Кавказі. Дуже велика розумниця, цей Сашко. Ти не ревнуй, але ми з ним трохи зустрічалися, ще в Полтаві. Він мені все про зірки розказував та про те, як на них літати можна. Уявляєш?
Ендрю серйозно поглянув на дружину.
- Уявляю. А як він тут опинився?
- Якісь родичі в нього тут. Та і ховається він після демобілізації.
- Від кого?
- Від всіх, - Олена зам'ялася. - У нього коріння єврейське. А колишній козацький Гременець зараз, загалом, містечко єврейське.
- Ну то й що? - не зрозумів Барбікен.
- Ах, ти, військовий кореспондент, - Олена ласкаво скуйовдила волосся Ендрю. - Не знаєш ти реалій театру військових дій.
- Ти забула сказати, - вимовив Шаргей, з'явившись раптово з мороку низьких дверей, - що в моєму роду були також генерали іншої крові. І досить, до речі, знамениті генерали. Наприклад, Шліппенбах, учасник Полтавської битви. Пам'ятайте, як у Пушкіна? - і він, нарочито театральним голосом, продекламував: - "Уходить Розен крізь долини, палкий здається Шліппенбах..." Вибачте, я не підслуховував. Просто ви голосно розмовляли.
І Шаргей почервонів.
- Нічого. А вірші чудові, - цілком щиро зазначив Барбікен. - Але, друже мій, на якому боці ви воюєте зараз, за двісті років після знаменитого шведського походу?
Олександр насторожено подивився на Ендрю і перевів погляд на Олену. Помовчав, а потім тихо відповів:
- На боці розумних людей. Незалежно від їхніх політичних поглядів. Є, чи знаєте, така третя сила.
- На жаль, такої сили немає, - заперечив Барбікен. - Все розумне зникає за виморожених часів смут і потрясінь. До наступної відлиги.
- Не зникає. А зберігає під снігом свої коріння. Або, якщо хочете високим штилем, коріння людини. І людства.
- Та ви - поет, - іронічно вигукнув Ендрю. - Щодо коріння, то це ви вірно зазначили. Сиділи якось в глибинці колишньої Російської імперії американець з англосакським корінням, росіянка - з українським, українець - з єврейським, і міркували про... Яке коріння, цікаво, у пана Трясила?
- Татарське, напевно, - похмуро знизав плечима Шаргей. - Тут все перемішане. Але я не за те ж коріння...
- І я не за те. Ваше коріння має властивість відмирати. Людина, якщо брати її взагалі - лише одна зі сторінок чернеток еволюції розуму. Але ж ви не можете уявити собі книгу, що складається з однієї сторінки?
Барбікен простягнув руку і узяв з етажерки зачитаний том на англійській мові. Мигцем поглянув на книжечку, всунуту йому Ніком Хастоном ще в Нью-Йорку, як засіб від нудьги, і продовжив:
- Ось, скажімо, пан Берроуз, використавши сумнівну літературну форму, вигадав чудового персонажа - такого собі Тарзана, людину, виховану мавпами. А що в ньому залишиться людського, якщо прибрати, вподобані читачами, сентименти?
- Твій приклад невдалий, Андрійко, - включилася до розмови Олена. - Тарзан тим і привабливий, що він залишився людиною навіть у звіриному оточенні.
Барбікен злегка скривився.
- Та я не про те. Давайте підійдемо до проблеми з іншого боку. Скажіть, друзі мої, чим мавпи, що виховали Тарзана, гірше хомо сапиєнса під назвою "лорд Грейсток"?
- Н-ну, - невпевнено протягнув Шаргей, - у перших, все ж таки, більше інстинктів, а не відчуттів або розуму. Вони - ситуативні. Діють лише по мірі накопичення подій і не можуть прогнозувати їхнього розвитку.
- Це з нашої точки зору! - поривчасто подався уперед Барбікен. - Скажіть, Сашко, а найпростіший механізм - наприклад, спіраль Архімеда - може прогнозувати події? Встаньте на її точку зору. Вона знає, що воду потрібно підняти на певну висоту, аби потім вилити в підставлену амфору. Звісно, вона таким чином запрограмована великим механіком. Я згоден. Але ця програма вже несе в собі зачатки якщо не розуму, то певного механічного інстинкту. Тобто, стає продовженням людини функціональної. Тому, з точки зору змісту, який, все ж таки, височить над формою, ми повинні визначити, що вже й тварини-то з людьми, щонайменше, взаємодоповнювані. Адже, якщо ми відступимось від усвідомлення цієї взаємодоповнюваності, то докотимося до твердження щодо того, що українці, наприклад, чимось гірше за євреїв, а росіяни не йдуть ні в яке порівняння з американцями. Зграї-то різні. І в механізмах світовідчуття відмінності теж присутні.
- Якесь механічно-зоологічне у вас світовідчуття, пане Барбікен, - іронічно зазначив Шаргей.
- Одначе, я правильно розібрався в реаліях театру військових дій? - обернувся Ендрю до Олени.
Та посміхнулася:
- Тобі, Андрію, подобається будувати парадокси на порожньому місці...
За вікном знов пролунали постріли. На цей раз набагато ближче. Десь в морозній ночі рипнули різкі приглушені вигуки, розсипався тупіт коней, а потім все ізнов стихло.
Барбікен мотнув головою на вкрите інеєм вікно:
- Це - стосовно питання про зграї.
Він встав зі стільця і знаком запитання зігнувся над піччю, підкладаючи дров, що пахнули, чомусь, річковою вологою. Шаргей із цікавістю спостерігав за ним.
- Ви дещо сплутали, Ендрю, - врешті-решт, вимовив він. - Уявимо, що, як ви сказали, в глибинці колишньої Російської імперії зібралися четверо чистокровних українців. Окрім цього припущення, залишимо все, як є. Отже, один - дуже заможна людина. Ви, напевно, мільйонер, пане Барбікен? Друга - міщанка середнього достатку. Третій - інтелігент, зараз безгрошівний, але такий, який вважає, що його голова не дасть йому пропасти з голоду. І четвертий, - Шаргей кивнув головою у бік кімнати, в якій спав Трясило, - простій роботяга з селянським корінням, який на життя заробляє власним горбом. Етнографічно-зоологічних відмінностей немає. Але якісь все ж таки є! Може, ви поясните?
Барбікен важко випростався, відійшов від печі і обернув до Шаргея, розпашіле від близького жару, обличчя.
- Я розумію, куди ви хилите. Але погодьтеся, що класи... Класифікація пана Маркса також страждає певною біологічністю. Одні корені підміняються іншими. Я не здивуюся, якщо за декілька років хтось стане хвалитися не національним корінням, а пролетарським, а інша людина в цей час...
- А, може, це і є пошук того надлюдського, про яке натякав ти, Андрійко, - тихо перебила його Олена.
- Надлюдське, засноване на відношенні до власності, - іронічно крякнув Ендрю. - Друзі мої, надлюдськість - це усвідомлення того, що ми маємо безпосереднє відношення не до золота малесенької порошинки простору, не до самої цієї порошинки, а до всього простору загалом. До всього всесвіту з усіма його зірками та планетами, з усім його брудом та самоцвітами. Усвідомлення того, що і цей всесвіт володіє нами. До останнього атома наших фізичних тіл. Щосекундне відчуття всього цього - от ознака нової породи розуму. Але до цього ще...
І Барбікен з гіркотою махнув рукою.
Надворі хрипко загавкав собака - кошлатий Топко, якого Олена домовилася завтра віддати сусіду. Трохи байдужий спочатку, гавкіт швидко перетворився на клекіт, що розпочав аж захлинатися самим собою. Почулося, як грюкнула хвіртка.
- Кого це ще несе? - підвелася із стільця Олена.
- Я подивлюся.
Шаргей ще раз зацікавлено блиснув вуглинками чорних очей на Барбікена і швидко пішов до вхідних дверей. Повозився із замком і зник за щільними шторами. Крізь них трохи дохнуло холодним протягом. По підлозі потягнулися, миттєво зникаючі, примарні клапті пару. Немов привид до будинку прослизнув. На вулиці Топко захлинався студеним чорним повітрям. Поступово йому почали вторити всі собаки Занасипу, глухої околиці Гременця, розташованої майже на самому березі замерзлого Дніпра. Ця близькість робила район небезпечним під час весняного паводку. Але до весни була ще далеко. Топко раптом доброзичливо завищав і затихнув.
- Там Сашко рукопис приніс, - зітхнула Олена, розслабившись, але, втім, продовжуючи прислухатися до того, що відбувалося на вулиці. - Щоб ти ознайомився. Я йому розповіла, що ти, взагалі-то, за головним фахом - інженер. А кореспондент, це - так, тимчасово.
Барбікен, повагавшись і насторожено зиркнувши на вхідні двері, підійшов до етажерки, поклав на неї том "Тарзана" і обережно узяв до рук пухку кипу, злегка пожовклого, паперу.
- Тим, хто буде читати, щоб будувати, - вголос прочитав він на першому листі. - Ну, ну, - іронічно усміхнувся, але, по мірі швидкого перевертання сторінок, погляд його робився серйознішим і серйознішим. - Чотириступінчаста ракета... - бурмотів Ендрю. - Киснево-водневе... Шахове розташування... Параболоїдальне сопло... А тут що? Ха, гравітаційне поле для гальмування!
Врешті-решт, Барбікен перейшов на англійську скоромовку і сторінки замигтіли якнайшвидше.
Спостерігаючи за чоловіком, Олена й сама зацікавилася і підійшла до нього, на мить забувши про гуркіт хвіртки. Було чутно, як в сусідній кімнаті завовтузився п'яний Трясило.
- Ну, що? Цікаво?
Барбікен здійняв на дружину ледь ошалілі очі.
- Слухай, а цей твій Сашко і дійсно зовсім не дурень. Навіть зовсім навпаки. Багато етапів ми вже пройшли, але...
В цей час за їхньою спиною пролунав гучний шерех. Подумавши, що це остаточно прокинувся їхній захмелілий помічник, Барбікен роздратовано озирнувся, але, охнувши, кинув папери на етажерку й підскочив до дверей, в які Сашко Шаргей втягував огрядне тіло, обліплене чорною холодною шкірянкою. Удвох вони притулили чоловіка до стіни. Шкірянка була не лише холодною, але і липкою від крові. Шаргей розігнувся:
- Ось... Вже на ганку знепритомнів.
Ендрю з дружиною квапливо почали стягувати одяг з млявого тіла. Сашко підтримував голову чоловіка, світле волосся, якого прилипло до високого й блідого, до білизни, лоба. Рана була, як сказав Шаргей, "погана". Втім, неозброєним оком було видно, що крови людина втратила багато. Олена дістала бинти, закип'ятила води, і розпочала медичний ритуал. Спостерігаючи за акуратними, бережливими й дбайливими порухами її рук, Ендрю зрозумів, що медсестрою на фронті Олена була не з останніх.
- Ви знаєте його? - запитав Барбікен, звертаючись одночасно і до Олени, і до Шаргея.
Сашко мовчки знизав плечима. Олена кинула короткий погляд на втихомирене обличчя пораненого і сказала:
- Лікаря йому терміново треба. Куля, здається, в грудях застрягла.
- Панас це, - пролунало за їхніми спинами. - Начальник комсомоляцький, чи що. Вони в подполі зараз, а до війни він в депо працював. Якось рибалили разом.
Від опухлого Трясила відчутно несло перегаром. Він, скривившись, потер груди і додав:
- За лікарем я зараз зганяю. Освіжуся трохи.
Шаргей кинув швидкий погляд на Ендрю. Рука Олени на мить завмерла. Трясило знов скривився.
- Та киньте ви. Не потрібен він мені. Помирає ж людина.
- Лікар тільки в центрі, на Сінний, - не здіймаючи очей, нагадала Олена.
- Я на станції фельдшера мобілізую. Досить йому спиртягу жерти. Нехай попрацює, - відповів дядько Василь, намагаючись рукою втрапити до рукава форменого кожушка.
- Я з вами піду, Василь Петрович. Може, піднести що допомогти.
- Піднести, піднести, - бурчав Трясило, перекидаючи через груди ремінь гвинтівки. - Знаю, я це "піднести". Не вірите... Не довіряєте... Може, і ви з нами підете, пане Барбікен?
- Може й піду, - розпочав було Ендрю, але, зустрівши косий погляд Олени, осікся. - Самі справитеся. Чого цілою делегацією бігати? Але до хвіртки проводжу.
Коли чоловіки вийшли з будинку, Олена вже закінчувала перев'язку. Вона схилила голову, оглядаючи результати своєї роботи, зачепилася поглядом за криваву пляму, що швидко розповзалася на грудях пораненого, і важко зітхнула. Боже, як їй все набридло! Навіть почуття притупилися. Олена пригадала школу медсестер і те, як вперше трохи було не зомліла від простого, але ядучого, запаху карболки. Розпатрані животи, відірвані з м'ясом руки, криваве місиво людських тіл - усе це було потім. На Західному фронті. Там вона навчилася палити, пити розведений спирт, не помічати крові й працювати до знемоги. Влітку сімнадцятого померла мати. У неї завжди було слабке серце. Захворів батько. Олену відпустили додому, а тут - революція. Руїна повна. Батько, колишній член управи повіту, став не до двору новій влади, а минулою зимою підхопив ще й запалення легенів. Де-небудь в Москві, Пітері або, навіть - Києві, його врятували б. Але тут... А до Києва вона його не довезла. Олена замерзнула і вмерзнула у свій час. З центральної частини міста вона перебралася на околицю. Весь минулий рік зима не кінчалася для неї. І коли б не Ендрю, що разом з більшовиками випадково опинився в Києві, то...
Олена посміхнулася. Любий, любий Андрійко! Спочатку їй було не зручно так називати цього сорокап'ятирічного моложавого американця, але потім... Закрутило, завертіло. Теплий вогник звичайної людської уваги виявився пломенем нового, незвіданого ще Оленою, почуття. Вона відігрілася, відтанула і, головне, повірила в те, що щастя, все ж таки, можливе й на цій зґвалтованій, знівеченій тортурами, а потім розстріляній, планеті. "Дивно, - подумала Олена, обережно провівши долонею по холодному лобу чоловіка, що лежав на її старій шубі, - я тепер інша людина. Не Оленка Барсукова, не просто Олена, а Олена Миколаївна Барбікен. Неначе не прізвище змінила, а єство своє. І у нас буде син. Маленький Андрійко. Ні, ми назвемо його Володимиром. І не тому, що він повинен володіти світом, а тому, що він буде жити - обов'язкове буде! - з ним у мирі". Вона приклала руку до живота, але нічого не відчула, хоча й знала: це трапилося. "Треба, все ж таки, Андрію сказати. То-то зрадіє".
"Треба сказати Елен, - думав в цей час Ендрю, видираючись на обмерзлий ганок, - що пораненого необхідно терміново перенести хоча б до флігелю. Сашко шепнув, що повністю вірить Трясилу - Господи, яке ж важке для вимови прізвище! - але... Ч-чорт, я перестав вірити людям. І це... Як там говорив Шаргей? Погано".
Він рвучко розчинив двері, в два кроки перетнув маленьку веранду, трохи було не заплутався в цупких шторах і зустрівся з очима дружини. Були вони якісь відчайдушні й перелякані водночас. Барбікен зам'явся:
- Ну, як він, Олено?
- Знепритомнілий.
- Слухай, давай-но його до флігелю перенесемо.
- Холодно там.
- Краще трохи померзнути, аніж померти остаточно.
- Андрійко...
- Давай перенесемо. Я протоплю швиденько. Раптом хтось нагряне: ми відіб'ємося, а от йому...
В кінці провулка досить голосно пролунали невиразні крики.
- Ось бачиш. Народу сьогодні гуляє!.. - невпевнено посміхнувся Ендрю.
Крики змінилися доволі гучними звуками пострілів. Олена здригнулася. Обличчя Барбікена скам'яніло. Знов грюкнула хвіртка. Топко гавкнув один раз і замовк. В двері, трохи не обірвавши штору, ввалився розпашілий Шаргей.
- Синьожупанники! - вигукнув він з порогу. - Сюди йдуть. Хтось бачив, як я затягував пораненого до хати.
- А Трясило?
- Відстрілюється. Зовсім очманів чоловік. Чи то сп'яну, чи то...
Барбікену хотілося вірити, що "чи то". Але часу на виявлення почуттів не залишалося. Він накинув портупею з маузером, що бовтався на ній - подарунком кронштадтських матросів - і суворо наказав:
- Олено! Одягни пораненого. Олександре, на задньому дворі - кінь Трясила. Підготуй. Беріть Олену, Панаса цього і чекайте мене там. Я зараз.
- Андрій!... - кинулася було Олена до чоловіка, але була зупинена коротким жорстким поглядом.
- Швидше, френдс, - і Барбікен зник за дверима.
Морозне повітря обпалило розпалені легені. Сніг під ногою хруснув, немов переламана кістка. Ендрю обережно виглянув за хвіртку. В кінці провулка, на заметі узбіччя, чорніла довгаста пляма. Ось вона ворухнулася і постріл, навиліт, пронизав простір, що рипів під ногами Барбікена. Або навпаки? Він перемелював його? Ендрю, пригинаючись і не відчуваючи холоду рукоятки маузера, підбіг до Трясила, який заліг біля огорожі крайньої хати, і бухнувся поряд.
- Що там? - видихнув майже беззвучно.
Дядько Василь обернув до нього п'яні - не зрозуміло від чого - очі.
- Ось, бісові діти, не хочуть зі мною по-доброму! Я їм кажу: не можна компанію руйнувати. Тільки самий розпал пішов. А вони...
- Трясило, - пролунало з-за огорожі, - ти що, зовсім очманів від горілки? Нам Панаса узяти треба, а до тебе ніякої справи немає.
- Як так немає? Заберете ви добру людину, а з ким я чаркуватись буду?
- Та який він тобі добрий, червонопупий цей? Чи в тебе не лише ніс, а й вся решта перефарбувалася? Так у нас і інші кольори знайдуться.
- Дурень ти, ваше благородіє. Такого кольору, щоб кров людську перефарбувати, не вигадано ще.
- Ось зараз нею і вмиватимешся.
З-за огорожі вигулькнуло три фігури з гвинтівками напереваги.
Трясило, зітхнувши якось рвучко і дуже важко, завалив першого одним пострілом. Другого дістав Барбікен. Третій шмигнув назад в заогорожну темряву.
Дядько Василь гірко крутнув головою. Трохи шапка з неї не злетіла.
- Не зрозуміли. Не зрозуміли, бісові діти. Не можна пилу на повному ходу зупиняти. Потім її з дровиняки не витягнеш. Зуби, знову ж таки... Не один полетить. - Він вдруге зітхнув і додав: - Зрозумів чи ні, пане іноземцю?
Барбікен гаряче зашептав - тільки пара з роту знялася:
- Василю, біжіть до будинку: там Шаргей з Оленою пораненого вже повинні на вашого коня покласти. Йдіть. Я вас прикриватиму. Та й якщо візьмуть мене, то взяти з мене нічого. Викручуся. Йдіть швидше.
- І ти не зрозумів, - констатував Трясило, дихнувши на Барбікена залишками перегару. - Втім, йти нам, брате, нікуди. Вони зараз всю шантрапу свою сюди постягують. Хитрістю їх треба. Хитрістю. А ну, вовча шкура, - раптом загаласував він, - вставай! Вставай, кажу. Скінчилася п'янка. Ти за що другарей моїх поклав?! Вставай, кажу...
А сам підморгував Барбікену та й штовхав його в бік, у напрямку хати. За огорожею почулася метушня і ще дві фігури обережно висунулися звідти.
Трясило схопив Ендрю за комір і одним сильним рухом здійняв його на ноги. Американець навіть не уявляв, що цей немолодий чоловік може мати таку силу.
- Е-гей, братва, - кричав тим часом Трясило, - узяв я цього охламона. Ви мені поки тут баки забивали, він іззаду підкрався, зараза. З пістолетом. Все відігрався, вовча паща! Гей, пішли й того червонопупого брати!
І штовхнув Барбікена в спину.
- Біжи! Я зараз тут виставу виставляти буду.
Часу на роздумі у Ендрю не було. Від поштовху Василя його за інерцією кинуло вперед і він, аби не впасти, був змушений зробити декілька швидких кроків. Спіткнувся. Уперся руками в рихлий сніг і не відчув холоду. Клацнув затвор гвинтівки. Вгорі грохнуло. Трясило палив над самою головою.
- Стій! Стій, матінку твою!
Озирнувшись на бігу, Ендрю побачив, що ті двоє, які виплигнули з-за огорожі, підняли зброю.
- Не стріляти! - репетував Трясило. - Не стріляти!!! Він мій! Я його, гада, сам візьму!
А сам потихеньку задкував до темних фігур. І Ендрю, знов повертаючись вперед, краєм ока встиг помітити, як один з силуетів провалився кудись вниз від удару прикладу. Другий злився з тінню Трясила.
Далі Барбікен діяв чисто автоматично. Він випростався і побіг до будинку. Але встиг зробити тільки пару кроків...
Шаргей, що біг назустріч, мало не збив його. У хвіртці маячила фігура Олени.
- Назад, наза-а-ад!!! - вивернув Барбікен горло навиворіт, кидаючись прямо на Олександра і завалюючи його в замет. Раптом його спину немов огріли здоровенною дубиною і якась нелюдська сила кинула їх з Шаргеєм на землю. Позаду хрипів Трясило, схопившись за живіт, розпатраний багнетом. Хрустів сніг і чулося чиєсь важке дихання.
Олена завмерла над впалими, схопившись руками за горло і не звертаючи уваги на те, як останній з синьожупанників, тицьнувши ще раз багнетом лежачого Трясила, узяв гвинтівку напереваги й обережно пішов на неї. Побачила вона його лише тоді, коли між ними залишалося з десяток кроків. Під безжиттєвим тілом Барбікена завовтузився Шаргей. Обережно перевернув його на спину і спробував встати на коліна.
- Не рухатися! - хрипко видихнув синьожупанник, спрямовуючи на нього дуло гвинтівки. - А ти, сучко, ходи сюди!
Олена невпевнено зробила перший крок і раптом, підпірнаючи під гвинтівку, кинулася на вояку, хватаючи його за ноги. Водночас Шаргей схопив маузер, що випав з руки Барбікена, і не цілячись, на зліт, випустив в падаючого синьожупанника цілую обойму. Той вже завмер на снігу, а Сашко все всаджував і всаджував гарячі кулі в швидко холодіюче тіло.
- Заспокойся, Олександре, заспокойся, - торсала його однією рукою Олена, розмазуючи другої сльози по обличчю. - Що з Андрієм? З Андрієм що?
Вони схилилися над тілом, яке завмерло на почорнілому, якомусь обгорілому, снігу. Тільки за мить вони зрозуміли, що це була кров.
- Андрійко! - охнула Олена, підводячи його голову. - Андрійко, ти як?
Барбікен застогнав, важко розплющив очі і вдивився в щось, видиме лише йому самому. Слабко посміхнувся:
- Елен... - і, скосившись, додав: - Сашко...
Знов застогнав, судомно хапаючи ротом по інопланетному морозне повітря.
- Елен... К-кохаю... Сашко... Молодцем... Польоти... Можливі... Знайди в Америці... Арданьяна... Хастона... Олену відвези, - раптом майже викрикнув він, тяжчаючи й вигинаючись всім тілом.
З-за низьких чорних хмар, що розпласталися над Гременцем, на мить виглянув Місяць і відбився в широко розплющених очах Ендрю Барбікена. Вітер дбайливо укрив його краєм хмари, і знову настала темрява.
