Кожен її рух – помах крил метелика, який готується злетіти. В його обіймах вона знову почувається невагомою пір’їнкою, котру підхопив вітер і кружляє у шаленому ритмі вальсу. З потужних приймачів, що займають половину сцени, завішаної різнокольоровими повітряними кульками і вирізаними з блискучого паперу зірками, лунає: «Когда уйдем со школьного двора под звуки несмолкающего вальса…»
Вони не могли пропустити цю пісню. Їхній останній танок… Хоч він і повторюється знову і знову протягом багатьох років. І чому цю пісню ніяк не забувають?
- Сучасні дівчата зовсім не вміють вдягатися, - шепоче на вухо Олексію Марта. В її часи випускниці уміли себе подати, їхній одяг зберігав таємницю, лишав простір для роботи уяви. А що зараз? – Такий несмак!
- Чому ж, - Олексій зупинив погляд на високій білявці у коротенькій рожевій суконьці, яка ледь прикривала те, що краще не виставляти на показ. – Мені подобається.
Він зробив різкий поворот і застогнав від болю. Гострий, наче шило, підбор Марти з усієї сили врізався йому в ногу.
- Слідкуй за своїми рухами, - незворушно відповіла вона і ледь чутно додала: - І не забувай, що ти тут зі мною.
- Уже вкотре, - зітхнув він.
В центрі зали з’явилася доволі колоритна пара. Дівчина у пишній блакитній сукні з корсетом і діадемою на голові і хлопець десь під два метри зросту з хвилястим волоссям до плечей. Танцюючи вальс, вони повільно витісняли Марту і Олексія до стіни.
- Яке нахабство, – прошепотіла Марта і потягла Олексія вперед. Кружляючи в танку, вони з розгону наскочили на ексцентричну парочку і, пройшовши крізь них, опинилися біля самісінької сцени.
Дівчина в блакитній сукні нічого не відчула, лише здоровань невдоволено покрутив пишною шевелюрою.
- Чутливий, - засміялася Марта, обіймаючи Олексія за шию. – Шкода, що нас не бачать. Повчилися б танцювати.
Вальс скінчився. Заграла інша, швидка музика. Олексій з Мартою відійшли до вікна. Ні, такі танці не для них. Хоча вони вже не один рік спостерігають за цими хаотичними і дивними рухами, повторити таке не вдається. Олексій починає сміятися з Марти, а вона і сама заходиться від сміху, кидаючи в нього своїм віялом.
- Як ти думаєш, скільки це ще триватиме? Невже вічно? – запитує Марта.
- Не знаю. Мабуть, доки ти не скажеш…
- Що я маю сказати? – перериває вона його.
- А хіба я знаю? Це ж твоє дежавю.
- Чому це моє?
- Бо жінки завжди у всьому вині, - сміється він.
Марта відходить, штовхає ногою букет із повітряних кульок. Її ніжка у прозорому, схожому на кришталевий, черевичку просто зникає серед білих надувних хмаринок.
- Я думаю, що причина в тобі. Може вони хочуть, щоб ти навчився керувати? Це ж через тебе ми стали такими.
- Чому це через мене? - огризнувся він. – Це ти наказала мені негайно зупинитися.
- А ти не зміг нормально пригальмувати!
Музика заглушила останні слова Олексія. Марта і так знала, що це щось образливе. Невдоволено зморщила носик, насупилась.
- Тоді, до аварії, ти збиралася мені щось сказати. Що саме? – уже спокійніше запитав Олексій.
Марта знизала плечима. Він здався їй нестерпним ще з першої зустрічі. Новенький в їхньому класі, розумний і симпатичний, ласий шматок для будь-якої дівчини. В їхніх нібито стосунках ніколи не було ясності. Його незрозумілі ігри, її ображена гордість… До випускного вечора вони так і не визначились, хто для кого хто.
Що вона має йому сказати? «Ти мене так дратуєш, бо я, певно, тебе кохаю». Слова вертілися на язику, вона вже відчувала їхній смак, але так і не відпустила на волю.
Чому вона має йому щось казати? Він же пішов на випускний не з нею, а з Галькою. А їхній вальс… Можливо, він запросив її на танок лише із престижу. Тільки тому, що вона стала королевою балу.
Тоді, у машині, погодившись з ним проїхатись, Марта збиралася піти ва-банк і зізнатися Олексію у своїх почуттях. Буквально за мить до того, як машину затрясло і вона побачила залитий сліпучим білим світлом тунель. А наступної миті вони з ним знову були на випускному балу. Зовсім іншому балу…
За межами цієї зали їх не існує. Вони просто зникають, і з’являються вже через рік. Для них це одна мить. Не довше, ніж кліпнути оком чи поплескати в долоні.
Марта повернулася до Олексія, котрий супроводжував поглядом кількох гарненьких випускниць.
- Я вже не пам’ятаю, що збиралася тобі сказати.
Вона підняла руки вгору і, розхитуючись в такт надто дикій для її барабанних перетинок музиці, стала рухатись до виходу.
- Бачиш! У мене з кожним роком виходить все краще.
- Ти куди? – крикнув він.
- Готуватися до наступного балу.
