Сама не знала, як це трапилося. Чому це вона, щойно почула про утікачів з Криму, одразу ж попросила внучку, щоб і вони взяли родину біженців. Коли ж внучка пішла на роботу, коли в будинку стихло все, довго думала: чи ж добре це: «Ой, мій язик як замолоду, так і тепер завше біжить попереду голови. Добре колись мій покійний чоловік говорив, що язик малий, а стільки біди наробив, як і хто великий не зможе…» Може, не варто було. І так родина немаленька. Донька не виходить з лікарні, бо там діти з Майдану поранені. Далеко від родичів. Каже Ірина , що вони захистили Україну, їх вберегли, не можна про них забувати. Онука Наталка , її чоловік Василько, правнучка. Та ще Рокер. Великий білий пес. І вона, стара вже…
Але як же промовчати, коли зайшлося про біженців. Пригадала, як мама переховувала їх, коли вивозили з Польщі. Мала була, заледве чотири роки минуло, а все пам’ятає. Як втікали, як ледь встигли документи взяти та паляницю. Як мама сама не їла, щоби їм, дітям, вистачило бодай дрібку того хліба. Як в дорозі плакала, як помер у мами на руках братик. Як дісталися до Львова, стояли на Двірці, а її бабуся впала і землю цілувала: «Не гадала’м, що верну на рідну земленьку, на рідні стежки ще раз ступлю… » Бабця була зі Львова, та родичі її купили хату в дуже гарному селі Лодина Нижньоустрицького району і там замешкали. Там бабця і заміж вийшла. А як вернули до Львова, то заледве рік протягнула. Все згадувала рідну церковцю, сад великий , сусідів, хату добротну… Свій втрачений рай.
Не думала, що доведеться за життя їй знову таке почути. Тому й озвалася. Бо ж там, у Криму, такі самі люди. Їх тоді старі Кульчицькі взяли до себе, прихистили, нагодували… Тепер вона має віддати той борг іншим.
Та роботи було стільки, що вже і забула за ту розмову. Треба було прибрати за правнучкою. Розкидала усе. Діти не встигають збирати. Поки поскладала іграшки, наставила варити зупку з грибами, замісила тісто на домашні макарони. Грибна зупка з домашніми макаронами найкраща. Хоч стільки є купленого, а то все не те. Та заразом розчинила тісто, напекла пиріжків з рисом та м’ясом. Сама не їсть того , бо ж піст. А онучка з чоловіком, маленька Софійка люблять її пиріжки.
Руки робили звично свою роботу, а поперек нив так, що змушена була присісти. Замолоду ніколи би не місила тіста сидячи, а роки ось змусили . Наліпила пиріжків, нарізала тоненько макарони. Взялася до цибулі… А думки не давали спокою.
Ну що то твориться на цьому світі? Чому знову мусять люди покидати рідну землю? Та ще таку прекрасну. Пощастило їй також разом з дітьми побувати раз у Криму. Донині пам’ятає ту красу, ті розкішні палаци, сади, парки, море, південні фрукти.
Приготувала все на плов, поставила його в піч і присіла коло стола. Не могла дивитися того телевізора, бачити той страх, серце тріпотіло в грудях,як маленьке пташа. А як показували ті танки, перестрашених людей, йшла пити щось від болю в серці.
По хаті пливли запаморочливі запахи.
Коли загавкав пес, засміялася Софійка. І вже всі на порозі.
О матінко, та чого ж їх стільки? Першою поріг переступила старенька бабуся. Може й старша від неї. Зморщена вся. У хустці великій. Несміло роззирається по хаті. За нею молоді чоловік та жінка і трійко діточок. З ними Софійка. Аж тоді Наталка з Васильком з двома величезними сумками.
-Бабусю, то наші гості.
Гості насторожені такі,мовляв, як сприйме їх бабуся? Але від смачних запахів розімліли.
Познайомилися, помилися з дороги.
- Прошу до столу, - мовила, хвилюючись. - Чи ж присмакує їм?
- Лахман, - почула раптом.
- Наталочко, просять якийсь лахман, змерзли, певно. - Дай їм там мою пухову хустку.
-О ні, не замерзли, - вимовляючи по складах, найстарша гостя пальцем тицяє в тарілку.
- То лагман, так у них називають, бабусю, Вашу зупку, - пояснив Василько.
А, коли на столі появився плов, пиріжки з рисом та м’ясом, на які вони чомусь казали кубете, бабуся побачила, що нарешті гості відчули себе у безпеці.
-Як вдома, - сказала молода жінка.
Коли висипали на небі зорі, дві старенькі сиділи на порозі в накинутих на плечі великих хустинах. Діти поснули, змучені дорогою . А їм не спалося. Теплий вечір вслухався у тиху бесіду…
Вже все переговорено . І стільки в їхніх долях подібного. Стільки страждань трапилося на їхніх життєвих дорогах . Операція «Вісла» в українців, велике переселення, яке тривало майже три роки, і в ті ж роки головна трагедія у кримськотатарській історії - Сюрґюн (вигнанець). Понад тридцять тисяч енкаведистів тоді виганяли їх з Криму, вбивали, знущалися. Вони потрапили в Узбекистан. З величезної родини вижили троє. Умирали люди просто на дорогах. Від голоду. Зі смутку. Половина кримських татар померли за ті роки. Живим заборонено було повертатися на рідні землі.
У1989 році повернулися в Крим перші родини. Скільки вони зазнали поневірянь вже тут, коли добивалися бодай клаптика землі. А нині появилися "зелені чоловічки". Їх стільки ж, скільки й тоді. І все повторюється… Знову ставлять хрестики на дверях будинків, парканах, де живуть татари, неугодні. На городах закопують міни, диявольські машини.
- Можна втекти з обжитого місця. Але втекти зі свого часу неможливо, - сумно так дійшли висновку обидві.
Старенька розповідала про світанки коло моря, про цвітіння персиків, яке вже почалося, про сонце, яке щовечора купається в морі, про танці дельфінів , про спів сирен. Про білі кораблі. Про загублений рай..
Коли Наталя винесла два горнятка запашного чаю, старенькі, притулившись плечима одна до одної, співали : «На чужині літа минають, думи тяжкі серце стискають, як за тобою я сумую, мій чарівний край…»
