-Привіт,- якось несподівано розірвали тишу ці слова.
Його слова. Я не бачила його здавалося цілу вічність. Два роки.
-Привіт,- так незвично для себе сказала я.
-Як ти тут? Що в тебе новенього? - з невдаваною цікавістю запитав він.
-Та не знаю, ніби все о’к. Ну та ти ж знаєш як воно в мене буває восени!
-Так! Осінь – це однозначно твій час! Про це неможливо забути!- сказав із такою задиркуватою усмішкою на обличчі .
-Та мабуть тому, що я осінь усередині. Ну принаймні мені так здається,- сказала я і аж сама задумалася над думкою «осінь усередині», цікаво, як то зрозуміти пересічній людині? Я ніколи раніше так чітко не формулювала свого характеру. Осінь. Ні не тому, що холод і дощ. Тому……..
Хід моїх думок перервало його:
-А ти так і залишилась філософом, так? - його очі усміхалися своїм сяючим світлом.
Давно…Дивно…
-Ну так! Куди ж тому всьому дітися! - я вже посміхалася йому у відповідь відкритою усмішкою!
-Ти ж бо як? Га?,- спитала я, - як життя?
-А, та в мене все в нормі. Наразі в пошуку. Ніяк не можу надумати назву для нового «витвору», ха-ха-ха,- дзвінко залунав його заразний сміх!
-О, то мабуть, як завжди щось геніальне!!!,- я підтримала його сміх своїми дзвінкими нотками!
-Ну буде треба допомоги, то ти не соромся!, - із сміхом та іронією додала, - звертайся, я все там же ж!
-Добренько! Звернуся, якшо шо! Ну то я побіг, бо часу не купа, в принципі як і завжди!
-Бувай, рада була бачити, до зустрічі!, - попрощалася я все ще з усмішкою на губах!
-Па-па!
І він побіг кудись у своєму напрямку. Я теж розвернулася і почвалала, повністю занурившись у думки і спогади.
Такий дивний збіг. Ми живемо в одному місті, ходимо тими ж вулицями, дихаємо ти самим повітрям… І не бачилися два роки. Отак от просто…
Два роки це все ж не мало, та проте здається що нічого не змінилося. Може я, трохи… Та хто його зна…
Пів другої. Треба гнати, спізнююсь. Іринка вже чекає, мабуть. Ох!
-Привіт! Тисячу раз вибач. У мене причина!
-Привіт! Ну і шо за причина? Ти їхала у трамваї, а він раптом полетів і приземлився в недозволеному місці, та водія оштрафували і тобі довелося бути свідком того всього борделю!, - весело фантазувала Ірця.
-Ну майже так, тільки трохи фантастичніше. Я зустріла Сашка.
-Ні! Ні! Та ну! Ти мене дуриш. Серйозно!?, - здивуванню не було меж.
-Та я аж сама не сподівалася. Так ото собі просто йшла до тебе, а тут…
-Ну, і як воно тобі! Як відчуваєш ситуацію, - Ірка вже була спрагла почути враження, почуття і взагалі усе-усе!
-Та я й сама не знаю. То все так швидко було. Так по-дружньому. Весело. Я від несподіванки вела себе так невимушено, як ніколи. Ми побалакали, як старі добрі друзяки! Цікаво, що він думає про цю зустріч?
-Ти знаєш,- далі вела я,- а він все такий же ж кумедний, безтурботний… Ох. Таке враження що ми не бачились десь років зі сто. Блін. Як то воно. Ну ти розумієш. То не пояснюється. Мені так хочеться заринутися з головою в думки і якісь спогади-роздуми! Але я не дозволяю собі. Правильно роблю? Га?!
-Питаєш! Та ясно шо правильно. Тут і думати нема над чим. Думати – то одне, але не заглиблюватись, - Ірка двилась на мене аж якимось острахом, чи то що.
-Та я постараюсь не занурюватись. Але воно усе таке не певне. Ну мозок, свідомість. Ну добре, якщо без філософії, то все залежить від того, як я себе настрою, чи то як…
-Я тебе зараз здається настрою. Пішли!
Ми пішли і всадились на тротуарі одної з вузеньких, не людних вуличок міста. Я любила отак часами просто посидіти не вулиці. Інколи навіть писала так. Виходило досить нічого! Так якось дивненько собі, але прикольно. Ірка на то казала:
-Ну, то вже майже путня річ!, - і дико починала реготати.
Знала ж зараза, що я то чекаю якоїсь думки нормальної, - дражнила навмисно!
Отак от сиділи ми, тут, потиху покурюючи і балакали про все, що приходило у наші хворі голови!
Я любила свою Ірку! Ми зналися море часу. Я вже і не згадаю відколи. Певно із класу так дев’ятого, коли я прийшла у нову школу. І єдиною, хто нормально мене сприйняв, була Ірка. Бо усі якось дивакувато дивилися на дівчину у гадюках, спідниченції з кишенями, та якійсь дикій кофтині. Про зачіску вже й говорити годі.
А от Ірка нарешті знайшла собі в тому свинюшнику (я маю на увазі в класі) однодумця! Бо була принаймні такою ж, тільки ще крутіше в деяких моментах.
Ми зійшлися практично одразу, тільки но виявили що дихаємо одним і тим самим повітрям! Ось! І тут почалося наше спільне веселе-привеселе життя-буття. Супер! Дійсно, ото подарунки долі: я в неї, а вона у мене!
-Слухай, а як би ото воно, коли б ми не здибалися з тобою у тій нещасній школі? Га?, - спитала зненацька Ірця.
-Ти знаєш, тоді б усе склалося б докорінно по-іншому. І не було б усіх отих наших скаженостей, дурниць, успіхів і т. д. і т. п. Ну хоча були б інші. Але я не хочу інших. Цілком мене задовольняють оці. Наші!, - випалила я у відповідь.
Нам так затишно сиділось там. Ми розмовляли собі про усе-усе! Якось ото було так легко і весело нам разом.
Увесь дев’ятий клас ми були наче двійнята. Ходили удвох. Усе робили разом. Навіть усі катаклізми, які створювалися в класі, творили удвох. Ну часами бувало, що Ірка придумувала щось настільки за чудернацьке, що їй доводилося втілювати це самій. Та сміялися з того ми все таки разом!
І оце ж бо отак ото успішно ми подолали удвох отой дев’ятий таки клас! І з радістю у серці і душі перейшли у десятий. Так нас чекав такий собі сюрприз. А саме, у десятому класі до нас приєднався новий учень. Ми з Ірцьою одразу зрозуміли що то наша людина. Точно наша! Отак зненацька ускочив у наше життя Ігорко.
-Слухай, мені вже треба додому чухати! Дивись вже яка година! Еге?!,- схопилася я.
-Та, вже одинадцята година. Дійсно, я якось і не помітила як воно швидко той час втік. Ну давай я докурюю і валим!
-Домовились!
І хвилин через п’ять ми підняли свої м’які місця з тротуару і поповзли по хатах.
-Все, зідзвонимось! Бувай! – цьомкнула мене Ірця і погнала.
-Бувай! До зустрічі! – докрикнула я, заскакуючи у маршрутку!
«Так тяжко було мені оте вертання додому. Жити б десь в центрі, як Ірка. Ех.», - кружляли в голові різні думки, поки їхала в маршрутці.
Коли я прийшла додому мене кинуло не спогади. Чого? Я не знаю. Може, бо пізно, обо… бо музика ностальгічна: «Ч. Вересень» «Небо». Ой…
Пам’ятаю, як одного разу від нічого робити ми втрьох вирішили згаяти час призначений урокам і пішли в галерею Пилип’юка. Так я побачила стільки суперових фото, що мене годі було звідти витягти. І після того до мене привалило натхнення. Я написала такого віршика, що Ігорко потім ще довго ходив і говорив, що такої геніальної подруги як у них з Іркою, більше ні у кого нема!!!
Та, в принципі, він і досі думає так само.
Бувало, зустрінемось після уроків і йдемо лазити вулицями у пошуках чогось… Чого…? Отак могли ходити невідомо скільки. Ходити, балакати, а інколи, і так, просто мовчки.
Приблизно так минув десятий наш клас. Було кумедно, і весело. Нічого не скажеш!
Нарешті літо і можна було вибратись кудись. Походити. Поплавати!
Якось сиділи ми в Ігорка (то, здається, була субота) і тут Ірця каже:
-Слухайте, а давайте завтра рванем кудись в гори. Бо вже нема ради. Хочу!!! – затупала вона ногами в підлогу, аж чашки затрусились.
-Та давайте, в мене теж якась така тяга є. Пора вже! Давно не ходили! Та, давайте! Яр, що скажеш?
-Я за! Завтра відчалюєм! – з радістю сказала я.
І ми дружно почали придумувати куди б нам податися. Я згадала, що мені якась добра душа колись казала про якусь гірку, Орна здається зветься, на ній є стара криниця з кришталевою блискучою водою і хмари над цією гіркою наче іграшкові, такі м’які і близькі! Диво! Та ще й річка не далеко є.
Отже моя пропозиція була успішно ухвалена, і було вирішено зранку зустрітися уже на вокзалі.
Ввечері, коли я складала манатки, мені подзвонив Ігорко:
-Слухай, привіт. Тут така пропозиція. До мене тут знайомий подзвонив, теж хоче з нами. Хороший хлопчинка. Ну як ти на то?
-Кажеш хороший?.. Ну то я не проти, але якшо шо, то я тебе приб’ю і втоплю в річці!
-Згідний. Ну то до ранку. Все. Па-па. Цьом.
-Бувай!
«Ну ще один, то ще один. Або ж не зануда. Але раз то Ігорковий знайомий , то думаю боятися нема чого! Побачимо завтра, що за один!»
Поки я зібралася, то вже була десь біля другої ночі. До того часу мені ще разів двадцять подзвонила Іринка. Ми про щось там побалакали. І десь пів третьої я заснула мирним сном! Безтурботно собі посопуючи я провела цю коротеньку для мене нічку. Бо вставати треба було раненько. В 5.30. Ех.
Зранку попила кави. Цьомкнула маму з татом і погнала на вокзал.
Коли я туди приїхала то звичайно нікого там не побачила. Ірця задзвонила:
-Я вже біжу. Не переживай, я встигну. Зараз! Зараз! Хех-хех-хех, - задихувалась вона, - зараз! Біжу!
-Привіт!
Я тільки но поклала трубку. Але то була не Ірця. Я повернулася і побачила незнайомого мені хлопця. «Ага, то, мабуть, Ігорків друг.»
-Здорів! Яра, - протягнула йому руку знайомства.
-Сашко, - потиснув мою руку.
То був хлопчик десь з нашого віку. Білявий такий. З гарненькою сережкою, яку було ледь помітно з-під волосся. Досить непоганої статури. Худий. Але нормально худий. На ньому були такі рвані джинси, черевичеська і футболка із портретом Че Гевари. Жовта!
Чого тоді так звернула увагу саме на це, досі не збагну. Може того, що і сама довгий час хотіла таку, чи що?!
-Ой, нарешті я тут! Привіт, привіт! Привіт! – захекано прокричала Іринка.
-Здоров! – сказала я і цьомкнула її у щічку.
- Знайомся – це Сашко. А це Іра! – сказала нарешті я.
-Приємно познайомитись! – сказала Ірця.
-Взаємно.
-Я нарешті тут! Привіт усім! Цьом всім. Ну Саш, тільки крім тебе! Не ображайся, - прибіг нарешті Ігорко.
-Я бачу ви уже тут познайомились! Супер. Ну то повалили!? Чи як?
І ми усі дружнесенько пішли за квитками і у електричку!
Потім нам (ну я маю на увазі після поїзду) треба було йти ще з добрих півтора години. Але то такі дрібниці, на які ми навіть і не зважали.
Ми так цікаво розмовляли, щось співали. Ігорко же ж в нас голосистий. Та і ми усі нічого! І той час так швидко збіг, що я не встигла обернутись, як ми уже розставляли намети!
Ми повинні були (ну домовились) спати з Ірцею, а Сашко вже якось з Ігорком.
Я якось з тої всієї розкладачки і не помітила, яка ото навкруги краса. Було настільки гарно, що погляд відвести було неможливо.
Ми розкладались певно десь з півтора години, бо ж неможливо було то робити спокійно. Ми бісились та казились як скажені. І тому опісля були дико втомлені, та дружно ввалились на траву.
-Хе, класно тут? Га, малі? – насмішкувато сказав Ігор.
Я легенько штурхнула його в плече:
-Так, старий, кльово!
І тут ми вдвох з Іринкою з диким сміхом і вереском накинулися на бідного Ігорка і намагалися залоскотати його «до смерті».
Сашко звичайно не міг не прийти на допомогу другові. І в результаті ми з Ірочкою були поборені і пов’язані десь через одну хвильку!
Отак ми продуріли ще десь до вечора.
-Давайте може вже вогонь розпалим?! Їсти треба би? – запропонувала Ірця.
-Гей! Особи чоловічої статі! Вогонь буде!? Ні!? – крикнула я.
-Буде! Зараз діти, заждіть кілька хвилин! Якщо зможете – знущався з нас Сашко, - голодні бідні, зараз, зараз, - і вони з Ігорком знову почали реготати. Потім той регіт вже перейшов і на нас. Хоч спочатку ми і намагалися їх «повбивати».
Поки ми готували поживу, хлопці займалися морально підтримкою: співали нам пісеньки, при чому не аби які, а власно складені. Отак то.
Спати ми завалилися одразу після вечері, майже. Були дико втомлені.
Ще перед тим як заснути, Іринка спитала в мене:
-Ну, класний хлопчик цей Сашко? Еге?
-Та, мені сподобався. Наша людина!
Наступного дня поснідавши, ми пішли в гори. Було так гарно. Хмари синьо-білим маревом кутали гірки, наче у теплу ковдру. І сонечко було таке яскраве, лагідне. Його промінчики жадібно ковзали кожною гілочкою, травинкою.
Отак ми ходили до годинки так шостої. Ще по дорозі скупалися в річці, що текла тут, недалеко табору.
Вже в таборі, коли сиділи біля вогнища (ми удвох були з Сашком) він спитав:
-Слухай, а давно ви разом?
-Та десь роки зо два. А що, Ігорко тобі нічого ніколи не казав?
-Та знаєш, може десь і прохоплювався, але точно не скажу.
-А ви з ним взагалі звідкіля знаєтеся? – спитала я.
-Та ми вчилися раніше разом, до того, як він до вас перевівся. Так то, - сказав він і випустив ротом хмаринку цигаркового диму.
Я в свою чергу теж смачно затягнулася запропонованою Сашком цигаркою.
-Слухай, а де ті лісні санітари ділись? – спитав ніби прокинувшись від сну Сашко.
-Ти знаєш, сама думаю. Десь з-пів години тому пішли по воду. Хм. Не знаю. Та думаю не пропадуть. Разом все таки!
Наші чуда приперлися десь біля десятої. І я помітила, шо то шось не то: вони прийшли тримаючись за руки???????!!!!!!!! Моя щелепа була десь біля підніжжя гори.
-Так, а то шо таке? Ви шо похворіли? – з диким здивуванням спитала я.
Сашко взагалі дивився мовчки.
-Та ми по воду ходили. І тут знайшлися трохи! – пояснила Ірця таким якимось не її, прямо кажучи, голосом.
-Ага, ну-ну! – здивування перло з мене через верх!
В цю нічку ми перебазовувались. Я йшла спати на Ігоркове місце, а він до Ірки на моє.
Хоча спати пішли ми зовсім не скоро. Десь біля годинки другої ті «імпровізовано закохані» пішли дрихнути, ну чи що там, а ми ше трохи вирішили посидіти.
-Слухай, оце я так собі придивилася твою футболку з Че, - так, між іншим, сказала я.
-Ну я подумаю, що з того зробити, - усміхнувся Сашко.
-Ну подумай, подумай.
Він встав і зняв футболку:
-На, тримай, дарую!
-Ого! Я на таку великодушність і не сподівалася. Спасибі.
-Тепер у мене нарешті буде така футболка! – я була рада, як мала дитина, коли дістала такий бажаний дарунок.
«А фігура то в нього нічого так»,- чогось раптом прийшло мені в голову.
І десь через хвилин п’ятнадцять ми пішли спати. А я все думала про тих двох. І надумала, що то, мабуть, дуже скороминуче. Навіяло їм свіжим карпатським повітрям.
Наступних пів дня ми знову ходили в гори. А потім збиралися і вирушали на електричку прямо додому.
-Ну приємно було познайомитися, - Сашко.
-Еге! Дуже. Ще якось зустрінемось, - я.
-Та, я думаю, що з тим чекати не доведеться, - Сашко.
-Гаразд, тоді всім па-па, - сказала я і всіх розцілувавши я всадилася в маршрутку і покотилася додому.
Зранку я встала під дзвінок будильника і почвалала в інститут. За тими спогадами я заснула пізно. Тому встати було не легко.
Коли припхала на пари, ще з Іркою обговорила свої спогади.
-Ну ти Яр даєш. Я вже й забула, як ми ото тоді з Ігорком. Блін, ото дали!
-Певно з тижні два нас так крило, - задумливо-веселим голосом прошепотіла Ірка, - але кльово крило.
-Так, на рахунок того я з тобою згодна. Класно коли криє в тому плані.
-Та ти, слухай, теж не далеко втекла! – усміхнулась вона.
-Ой….
В те літо між десятим та одинадцятим ми ганяли в ті Карпати як дурні.
Десь через дві поїздки після тої першої ми знову вирішили поїхати. І саме туди. Чого? Сподобалось, мабуть?!
І знову ми зустрілись зранку на вокзалі, та й поїхали. Ті двоє ще досі були разом, тому нам з Сашком знову судилося стати сусідами по намету.
Рано ми збиралися піти в гори, але ті дві зарази відмовились, і нам з Сашком нічого не лишалось, як іти вдвох. Ми ходили, милувалися чудесами які природа начаклувала навкруги. І повернулися ми втомленими і голодними. Увечері.
Поївши ми ще сиділи біля вогнища. Ірця з Ігорком вже пішли спати.
Ми знов палили, і якось так уже воно вийшло. Сама не знаю. Ми просто в один момент поцілувались; з такою дикою енергією ми впивались один одним.
Ходили стільки часу вдвох. Та майже місяць спілкувались і ні натяку, а тут: «на, маєш!»
Ой, поцілунок був суперовий. Дикий і смачний.
Коли ми відірвалися один від одного я усміхнулася, і він теж.
-І що то було? – спитала я, поки ми ще не почали реготати, бо відчували, що то неминуче.
-Мені якось так в один момент захотілося того. Тобі я бачу теж, - сказав Сашко невідводячи від мене очей.
-Знаєш,- я мабуть так глянула на нього, що він все зрозумів. І ми знов занурилися в смак наших губ.
-Та, Ірка, ото ти мені нагадала. Давно я собі того не згадувала. Ну маю на увазі саме це, а не його, - вийшла із спогадів я.
-Ну sorry, якшо…,- якось винно сказала Ірця.
-Та ні, ти шо! Все добре. Нема чого sorry’тись.
Та якось той спогад не давав спокою. І ввечері я за музикою знов залізла в нього.
-Я хочу намалювати тебе, - сказав мені якось Сашко.
Тоді ми вже десь підходили до кінця одинадцятого класу.
-Ну не знаю. А хоча, …, давай!
Ми сиділи на вулиці десь на площі Ринок. Він узяв аркуш і почав з легкістю торкатися до нього олівцем.
-Я віддам його тобі, коли мені буде тебе бракувати, -сказав він, коли закінчив, - дуже!...
Портрет був неземним. Точним. Ним він так зумів передати усю мене.
-Ти геній! Ні, дійсно, ти якось так то все тут виразив, так зобразив. Ух!
Десь через місяць ми відгуляли випускний. І відразу після урочистої ми погнали вчотирьох в рідні Карпати. Бо бажання потусуватись ще хоча б один день із однокласниками у нас не було, та думаю і у ниух теж не було сліз за нами.
В горах ми влаштували дике свято. Відірвало нас на повну. Наслідки того знайшли нас наступного ранку, тому йти кудись не було здоров’я. Того день ми провели в таборі.
І якось так вже вийшло, в нас все саме собою. Тієї ночі я переступила поріг диниства.
Потім ще з Ірцею ділилася і обсмоктувала це ще мало не ого скільки.
-Ярусь, ти знаєш, а ми з Ігорком також якось дойшли до того, але то все одно нічого нам не дало, бо, мабуть, ми друзі вже занадто! Чогось прорвало Ірку.
-Та, мабуть, ви дійсно надто друзі, щоб ще й спати разом! – і ми чогось розреготались.
Літо закінчилось. Ми розійшлися по навчальних закладах. Ми з Іркою пішли на журналістику, Ігорко на архітектуру, а Сашко на художній в Академію Мистецтв. Та вся ця штука зовсім не заважала нам і досі міцно дружити один з одним.
Знов поки згадувала, то прийшла дика ніч. І то не то шо спати, вже вставати треба було. Але я якось і ніби все о’к. Встала і погнала на пару з основ філософії. Ірка ненавиділа цю пару і тому її не було. А я чогось сприймала так нічого.
-Ну і де ти, - задзвонила я їй на перерві.
-Слухай, та мене тут Ігорко з Сашком затримали трохи. Ну майже трохи. Підбивають зустрітись і не йти взагалі на пари, ти як?
-Взагалі? Ну…? Добре. Йду!
-Привіт! -цьомкнула всіх у щоки.
-Здорів! – Сашко мило усміхнувся у відповідь.
-Привіт! – одночасно виголосили Ігорко з Іркою!
-І як то ви так здибалися? Га? – спитала я, бо дійсно дивно шоб отак зранку…
-Та ми з Сашком ішли на пари, бо ж живем поруч, а оту радість здибали по дорозі.
-Уяви собі, так і було! – підтвердив усю Ігорову тираду Сашко.
-Ой ви! Підбили мене на … прогул!
-Ой, ой, які ми стали вчені, - сміявся з мене Ігорко. І я як завжди штовхнула його в плече.
І ми пішли кудись лазити містом. Про щось балакали. Конкретно ні про що. А так.
-Слухайте, я сподіваюся вас побачити післязавтра? – спитала я, - га? Чи вже позабували?!
-Післязавтра, ну не знаю. Треба в розклад глянути, чи нема бува якихось справ важливіших, - з дико серйозним виглядом сказав Ігор.
Я із дитячою образою на обличчі відвернулася вбік.
-Та куди ми від тебе дінемось. Чудо ти наше! – закричала Ірця.
-Звісно нікуди,- задоволено сказала я і міцно всіх обійняла
-Щей відсвяткуєм початок четвертого курсу! – заплескала в долоні Іринка.
-Точно! Ну а наразі розбігаємось, бо вже пора мені додому, спати хочу дико, - стомлено повідомила я.
-Ну о’к. Тоді до післязавтра. Все, Ярцю, тримайся! – цьомнула мене Іринка.
-Бувай! – попрощалися хлопці.
Блін, так несподівано ото ми зустрілися. Аж прямо якось від одного факту було суперово радісно на душі. Як колись зібрались!
Студентське життя у всіх нас склалося краще ніж шкільне. Можна сказати все у нас вдалося.
Ми і надалі бачились і збирались чи не кожного дня. З Сашком ми теж були не розлучні. Якось усе в нас складалося. Приємно було так.
Ми часто любили блукати містом. Піти десь на Кайзервальд, сидіти там, щось малювати, писати. Мені з ним часто приходило якесь натхнення. Він дарував мені свої картини. І часто дивлячись на них приходила думка, точніше рядки з пісні: «Картини твої тримають мене у неволі». Так, вони були магічні. В них була його душа. Його почуття. Він освідчувався мені ними. Я ж відповідала словесно.
Підходив до кінця перший курс. Вже було так по-літньому тепло, хоча на вулиці була весна. Ми гуляли. Просто.
-Яр, давай усе це гарно закінчимо…? – сказав Сашко.
-Закінчимо?... Усе? Гарно… Так, зараз, тут. Блін, що я мелю. Ненавиджу меланхолію. Просто я не сподівалась на то. Мабуть є причина? – чогось спитала я, ніби і так не ясно що є.
-Так. Я… Давай я все розповім при іншій нагоді. Тільки без образ.
-Я просто знаю, що ти теж не дуже любиш усі ці витребеньки, - вів він далі, - пояснення, розтягування. Ну ти зрозумій мене. Просто так виходить, що…
-Ти знаєш просто я так відчув, чи то що? Я й сам не знаю толком.
-Може то вже так мало статися. Доля така. Ну менше з тим. По-дурному, але хай!...
-Я… тільки не хочу щоб боляче було, - глянув на мене.
-Не турбуйся. Переживем, - сказала я і поплескала його по плечу.
-Побачимось ще якось, може.
-Бувай, - сказала я, і то було останнє.
-Мабуть ви просто переросли вже це, чи як, - прокоментувала новину Ірця.
-Може. Я й сама не знаю чи не відчувала того, що і він, ну в тому розумінні що треба вже припинити.
-Все може бути. Може ви ще і колись зрозумієте усе! – підбадьорила Іринка.
-Може…
Після тої розмови ми якось дивним чином віддалилися один від одного. Маю на увазі нас із Сашком. Віддалилися. Бачилися ще спочатку кілька разів, але потім просто розірвалося все.
Мені часто думалось тоді, яка причина і я вирішила, що мабуть просто два роки – ще його якось притискала, він був настільки творчим і нереальним, що то, скоріш за все, просто дуже мучило його. То була моя версія. Я поділилася нею з Іринкою.
-Ти знаєш, мабуть то так і є. От ми витримали десь два чи три тижні. На нас то тиснуло, ми настільки звикли до якогось, ну не те що вільного; він малював, робив проекти, я щось там писала. Просто нас лякало те, що все так і залишиться. Я буду останньою для нього, (ну принаймні на невизначений термін) а він мені.
-Та мабуть ти маєш рацію. Можливо ми просто що спрагли дожиття по одному.
-А тобі Ігорко не казав, Сашка терер пішов із головою в науку. Спілкується з ним навіть рідко. Але Ігор казав, що картину йому одну показував, то просто нереал якийсь.
-Хм…, - тільки й витягнула з себе.
В мене традиція така була, ніколи нікого на день народження спеціально не кликати. Той хто хоче сам і прийде!
Ну цього разу я, якось так вийшла, вже своїм ледарям нагадала. Цікаво, а як Сашко… Він завжди вітав мене. Навіть у ці два роки. Міг подзвонити або слав e-maile чи sms.
Десь біля шостої подзвонили у двері.
-Привіт сонце! Вітаймо. Усього тобі красивого і сяючого! – виголосили мені Іринка з Ігорком.
-Заходьте…, - не встигла я договорити, як знову пролунав дзвінок.
-Привіт!
Ми всі ошелешено дивилися. Прийшов Сашко.
-Це тобі! Вітаю! – сказав він якось так боязко чи то як???
Я подякувала. І ми всі пішли в кімнату. Подарунки як завжди лишила не вечір. Відкриваю завжди їх сама.
Ми так повеселились. Було чарівно. Тільки от Сашко бул якийсь не такий. Чому?
Десь біля дванадцятої ми розпрощалися. І я сіла розпаковувати дарунки. Ірця з Ігорком подарували кльову скульптурну композицію «життя» (ну так принаймні було підписано у відкриточці). Дуже красиво. Нереально просто.
Коли відкрила Сашковий пакет я просто не знала, я була в шоці. Там була картина… Мій портрет. Той…
Я з точністю згадала той вечір. Його слова.
І тихо сказала:
-І мені тебе…
