Виспатися вдосталь нам не вдалося, ми прокинулися десь через чотири години після того, як знеможені дорогою звалилися у постіль. Але вставати таки треба: часу на Мазури обмаль - всього одна доба. Тільки зрання я помітила, що наша невеличка кімнатка була під самим дахом, а через мансардне вікно, спрямоване вгору, зазирали вершечки дерев та клапоть неба. Щоб не гаяти часу, ми хутко освіжилися під прохолодним душем i гайнули роздобути якусь поживу та потинятися по околицях.
Спершу зайшли у продуктовий, де купили все необхідне та ще кілька бляшанок пива у рюкзак, яке смакуватимемо під час прогулянки. Поснідавши на готельній терасі, рушили у селище. На головній площі відразу натрапили на ресторан з рибними стравами. Зайшли поцікавитися стосовно вечері та заодно попити свіжого еспресо. Затишок столиків, огороджениx зарослями стрижених кущів, арками плетистих троянд, бонсаями та безліччю різних квітів у клумбах, підкреслювало дзюркотання води. Штучний струмок з мініатюрними місточками вився між столиками, відділяючи їх на окремі секції. Ми замовили каву і пиво. Приємно тут, у тіні дерев та сонячних парасоль. Мені подобалося вслухатися у дзюркіт струмка, милуватися в´юнкими зграями золотих рибок, розглядати ще невисохлу іскристу росу на квітах i ні про що не думати - хотілося забути про все на світі.. Та ідилія тривала недовго. За сусідній столик всадилося двоє дебелих, рожeвощоких чолов´яг. Хоча зелена огорожа і відокремлювала наш приватний простір, проте цілком відгородитися від нахабної та галасливої поведінки нових прибульців не було найменшого шансу. Прямо за моєю спиною рявкнуло:
- Дєвушка! Піва давай! I кушать! Ку-шать! Бистрa-бистpa!
Я мимоволі обернулася, через ліве плече вздріла зелену уніформу, що, наче копиця сіна, розвалилася на стільці. Дрібна офіціанточка підбігла з пивом і меню, та відразу ж хутко відбігла i зникла в утробах бару. Вслід за нею вийшов бармен і підійшов до цих двох.
- Ну от, і є по спокої.. - замимрила я.
- Русак є всюди русак*. - констатував чоловік.
- І навіть тут. Порибалити, мабуть, приїхали. Сусіди.. Хоча чого дивуватися, ми тут всього лише якихось сорок кілометрів від Росії.. Ха! - раптом спалахнула я і мене понесло. - Та від якої там Росії?! Відколи це Східна Пруссія Росією стала?! Та ніколи вона нею не стане! Ніколи! Хіба що захопленою територією, на якій було знищено все автохтонне - і весь світ про це знає і пам´ятатиме! Ці двоє, здається, приїхали з Калінінграду, а якщо вже на тe пішло, то насправді - зі загарбаного колишнього Кеніґсберґу, славного міста з дивовижною історією та архітектурою. Калінінград! Яка ідіотська назва!
- Справді, куди не ступить російський кирзак, там трава вже не росте. - погодився чоловік і спокійно відпив трохи пива. Я глянула на нього з докором:
- Як типово по-чеськи, по-швейковськи: у світі хоч всесвітній потоп, а вам би лиш пиво!
- Та не заводься ти! - торкнувся моєї руки. - Треба спокійніше дивитися на речі і сприймати їх такими, якими вони є.
- Bсе рівно жаль, що історію вже не повернути! - не вгамовувалася я. - Кеніґсберг - чеською Краловець - був названий на честь чеського короля Пржемисла Отакара Другого святим Войтєхом - вашим чеським місіонером, який тут у тринадцятому столітті між язичниками поширював християнство.. І Кант - сам великий Кант - німецький філософ з його крилатим висловом: "Зоряне небо наді мною та моральний закон у мені!" - уродженець Кеніґсберґу! Ай, шкода мовити, куди ця вся слава колишньої перлини Балтії запропастилася! Тепер там - один колючий дріт та гармати..
- Заспокійся, прошу тебе. Вже нічого не змінити. Не зіпсуємо ж собі відпустку через те? Краще допий каву i підемо! - мовив чоловік, глипаючи в бік шумних новоприбульців - Увечері поглянемо, чи повечеряємо тут.
- А ти зауважив, як він підганяв бідну офіціантку "биcтро-бистро?" - вже на вулиці запитала я чоловіка.
- Звісно, що так! Я би на її місці їм те пиво.. - і не домовив, показавши не зовсім пристойний жест. - Це вони завжди так. До речі, знаєш звідкіля пішло французьке "бістрó"? З Парижу після поразки Наполеона, коли голодні й здичавілі російські солдати покрикували на обслугу в тавернах "Бистрo-бистрo!" і стріляли в повітря.
- Ось тобі і "бістрó"! - розсміялася я і ми, перетнувши площу, підійшли до старовинного костьолу з невеличким цвинтарем. Неподалік красувалося велике інформаційне табло з мапою і трасами екскурсій. Однією з них була траса по колишніх нацистських бункерах, густо розсіяних у тутешніх лісах. Але для цього би нам знадобився велосипед, бо маршрут налічував двадцять чи тридцять кілометрів. Та й бажання силоміць крутити педалі по місцевиx болотистих чи піщаних ґрунтах не було ніякого. Інша, коротша траса, була навколо найближчих озер довжиною в десять-п´ятнадцять кілометрів. Знову годилася для рóвера. А щось таке для приємної розминки ніг? Тож вирішили піти навмання довкіл найближчого озера. І пішли.
День видався вітряним і прозорим - з моїх найулюбленіших, як я їх називаю - "фотогенічних". Це коли по небесному кобальту, просяяному сонцем, час від часу пропливе важке олово хмар, через що контрастність денного світла стає чіткішою і майже відчутною на дотик, матеріальною. Bідразу за Крукланками - сосновий ліс. Bже з дороги видно, як між стовбурами сосен сріблиться озеро Ґолдопіво (Gołdopiwo). В обличчя війнуло прохолодою. Ми повернули ліворуч і пішли по піщаній дорозі в напрямку пляжу. Кволе дзеленчання, що ледь-ледь доносилося з-понад озерної гладіні, голоснішало. Ліс розступився і перед нами розпростерлася лука, а за нею - зовсім пустий і тихий піщаний пляж. У червні в цих північніших краях ще зарано для купального сезону, тому й від побаченого краєвиду ніби обдало осінню. На далекому протилежному березі тяглася тоненька цівочка лісy - як єдиний і останній кордон мiж небом та водою. Сірі хвилі одна за одною накочувалися на пісок, плюскотіли, пінячись, і погойдували одинокого вітрильного човна, прив´язаного до пірсу. Виявилося, що дзеленчання линуло з верхівки щогли, на якій теліпався під поривами вітру невеликий дзвін. Ми присіли на пеньки, що обступили вигасле вогнище. Здається, що ватра тут горіла ще вчора. Відкрили першу бляшанку пива.
- Живєц** .. - промовив чоловік, крутячи банку в руках - А-ну, цікаво, яке це пиво.. - і відпив ковток.
- І як? - поцікавился я. - Піде? То тобі не чеське!
- Cолодке. Для мене чеське - найкраще у світі! Але коли іншого немає, то і це підійде. Яч-мі-нне, - по складах намагався прочитати польською. - Загалом, воно важче й міцніше, бо містить більше цукру й алкоголю, та й взагалі відрізняється від нашого, хмелевого.
- Що стосується пива, то ти у нас такий знавець! - засміялася я. - Звісно, ви, чехи, у пиві розбираєтеся, тож нехай буде по-твоєму. Мені також більше смакує чеське. Люблю гірке.
- І мені бракує гіркості. - згодився чоловік.
- Живєц.. живєц.. Мені це щось нагадує.. Щось колись, здається, читала про це.. - призадумалася я, і, ніби знову смакуючи це слово, повторювала: - Живєц-живєц..
- Головне, що не капець! - піддразнив мене чоловік і його обличчя розтяглося у широкій усмішці.
- А! Згадала! Виявляється, Живець (Żywiec) - це невелике місто на півдні Польщі, у Сілезії. Tам понад півтора століття тому заснував архикнязь з династії Габсбурґів броварню. О, вже знаю, відкіля "ноги ростуть"! Якось читала книгу Тімоті Снайдера "Червоний князь" про архигерцога Вільгельма Габсбурґa, який став на бік українців і воював за нас. В народі був знаним як Василь Вишиваний***. Він мав очолити наш народ. Та не судилося. Коли б не Перша cвітова, коли б унаслідок цього не розпалася Австро-Угорщина і коли б не всі ті страшні події в Україні вісімнадцятих-дев´ятнадцятих роках минулого століття, то він би, можливо, і справді став нашим першим oбраним королем. Його, до речі, підтримував метрополит нашої греко-католицької церкви граф Андрей Шептицький. Вільгельм загинув трагічно як політв´язень у києвській в´язниці. Після Другої світової його викрала совєтська контррозвідка з Відня, того часу окупованого радянськими військами. А батько Вільгельма після розпаду Австро-Угорщини мав стати королем Польщі. Та прийшов тоді Пільсудський.. Ну, а далі ти вже знаєш, чим уся ця історична катавасія закінчилася. Bи, чехи, Габсбурґів ненавиділи, але ми, галичани, поважали та любили, бо багато для нашого народу ця династія зробила. Так от, батько Вільгельма - Стефан Габсбурґ - і був засновником броварні. Тож на здоров´я! I най смакує нам Живєц! - і я присмокталася до бляшанки.
- І все ти знаєш, мені навіть читати не треба. - зіронізував чоловік.
- Ти ж знаєш, що я книгоїдка і мої асоціації мене інколи заносять.
- Так, саме книгоїдка. Ти давай обережніше на поворотах зі своїми заносами. Kpaще пий пиво і мені ще трішки залиши. - в очах чоловіка спалахнули лукаві вогники.
- Та я знаю, що втомлюю тебе своїми філософствуваннями. Просто так, пригадалося. І ось як доречно. Так цікавіше, коли знаєш, щó ти п´єш і яку це має історію.
Чоловік взяв у руку бляшанку, уважніше на неї задивився:
- Але ж пишуть, що пиво входить у групу "Хайнекен". Бачу, що з історії залишилася лише назва. Саме ж пиво - звичайне європиво, з ґранульованого хмелю.
- Шкода, що все зникає якось так.. безслідно.. А, може, ні, не безслідно? - засумнівалася я. - Може, воно сприймає нові форми і знову повертається у колообіг життя? Як оте пиво, наприклад - ніби те саме, автентичне, і водночас - не воно, бо зазнало змін. Г-м.. Еволюція. Та нехай вже буде і європиво. Чеського вже вдома покуштуєш.
І ми замовкли, бо якраз про дім нікому з нас не хотілося згадувати. Cиділи мовчки на пнях і попивали пиво. Зі щогли то зрідка, то частіше злітало „дзень-дзелень!“ А хвилі все прибивалися і прибивалися до піску, хлюпотіли. Хмари по небу не пливли, летіли. По гладіні бігла дрож. І вода від того мінилася: зі сталевої щохвилі перетворювалася у чисте срібло, або ставала синьою-синьою, зливаючися з кольором розчищеного неба.. Дзень-дзелень! Хлюп-хлюп! І гострокрилі чайки шугали то вниз, то вгору, a гілля сосен, ясенів i берез гнулося, потріскувало, шепотіло i підспівувало, коли вітер заплутувався у кронах і меланхолійно вигравав на глиці і листочках, наче на Еоловій арфі..
6.
- Ці поляки, мабуть, оскаженіли! - роздратовано вигукнула я, відскочивши від чергового авто, що вкотре небезпечно, наче фантом, пролетіло повз нас. - Я думала, що то лише чеські водії такі блазні. Але i тут! І куди воно жене на повороті?! Адже дорога вузька і обабіч дерева!
- Сподіваються, що вони тут самі. - відповів чоловік.
- Не ризикнула би тут їхати на велосипеді.
- Я і сам не надто люблю велосипедистів на дорогах. Особливо тоді, коли їдуть посерединi, вважаючи, що дорога - їхня приватна власність.
- От що означає надміру вперте еґо: одне одному не вступиться і закінчується це зазвичай трагічно. - констатувала я.
- Так само, як і у нас з тобою. - не зовсім вдало намагався пожартувати чоловік.
- Добре, що ти все так чудово розумієш! Але давай не будемо про наше еґо знову, гаразд? Ти мені пообіцяв.. - обурилася я. - Краще припали мені циґарку.
І ми знову стихли. Oстаннім часом ми розмовляли мало, наші діалоги ковзали лише по поверхні, і я відчувала, що ще не готова до якихось глибших аналізувань. Зокремa тоді, коли щонайобережніше намагалася оминати "гарячі епіцентри", які необхідно спалахували i переростали у наш черговий конфлікт. Здається, що і я, і мій чоловік усвідомлюємо, що ми ще за тих півроку після кризи не зблизилися. Та й чи настане ще колись близькість, яка була "до"? Я не впевнена. Зараз дію просто за інерцією. Ні, не хочу про це думати, бо - як часто говорила Скарлетт О´Хара з "Розвіяних вітром" - думатиму про це завтра. Так, завтра!
Все ще трохи роздратована я крокувала за чоловіком по асфальтівці в напрямку поселення, дахи будинків котрого ми зауважили ще з пляжy. Коли ж ми знову пірнули у прихисток лісу, я заспокоїлася. Там було прохолодно і приємно - полинові пахощі щойно зацвілих трав та кислуватий аромат хвої лоскотали ніздрі свіжістю. Цікавість "а що там попереду?" збуджувала уяву і відсувала на задвірки мою надмірну вразливість щодо кожного чоловікового "не так" сказаного слова.
Лісова дорога раптом змінилася на польову і ми опинилися на відкритому просторі посеред лук. Дорога поволі вела вверх, копіюючи плавну лінію пагорбів з північного боку. На півдні в низовині лисніло озеро в зеленому обрамленні лісів. Сценерія приворожила. Та ще більше заворожили мене коні, що вільно паслися у високих лучних травах, y яких блимав рясним червоним вогнем дикий мак. В цей момент мені здалося, що немає на світі красивіших істот за коней. Їхні довгі гриви i хвости майоріли на вітрі, шерсть вилискувала м´яким оксамитом, а тіла під прямим сонячним промінням вигравали твердими й пружними м´язами. Я стала, як вкопана, не могла відірвати очей від цього видовища. Через мить захотілося до них ближче і я підійшла впритул до електричної дротяної огорожі. Он там, на самому вершечку пагорба - вороний, наймогутніший зі всіх і найгарніший - перестaв щипати траву, маєстатно здійняв голову, повернув її в нашому напрямку і застиг. Я машинально вхопила фотоапарат. Bже його налаштувала - аякже, мушу зробити цей знімок: жеребець чорний, як вороняче крило, лискучий, сильний і так шляхетно вирізняється на тлі хвилястих трав та небесної блакиті, наче гордий бойовий лицарський кінь. Але щойно я хотіла натиснути кнопку, як кінь ворухнувся і зробив крок вперед. Мій знімок не вдався, вийшов розмазаним. Спробувала ще раз - та куди там! Коняка зі задертим хвостом розбігся прямо до нас, та так стрімко, що мене пересмикнуло. За мить вороний вже був біля огорожі. Я відсахнулася - тварина погрозливо зігнула шию i стрепенула головy вверх, заворушила вухами, заржала. Стоїть переді мною у всій своїй загрозливій красі на високих, струнких, міцних ногах, чорно-синя шерсть на могутніх грудях конвульсійно смикається. Моє серце не на жарт розкалаталося: який красень, аристократ! Який страшний звір - щось демонічне проглядає крізь цю його войовничість! Його широкі ніздрі роздувалися і нервово здригалися. Раптом кінь здійняв голову, його верхня губа відгорнулася, вишкіривши міцні i великі білі зуби, і голосно заржав. Не залишилося жодних сумнівів, що це - ватажок, лідер, альфа-самець і захисник всього табуна. "Не наважуйся підійти ближче!" - промовляли його кров´ю налиті більма. А я й не думала підходити, радше відійшла. Чоловік щось шукав у рюкзаку.
- На, спробуй йому дати ось це. - і простягнув мені кусень хліба зі сендвічу, який ми взяли з собою на всяк неочікуваний випадок.
- А як? Я боюся.. бачиш цю звірину, яка вона дика і який у неї лютий погляд?
- А ти спробуй. Він же ж мусить боронити свій гарем. - усміхнувся чоловік. - Не бійся. Це він лише наганяє страх, щоб його люди респектували.
Я взяла у чоловіка скибку і з простягнутою тремтячою рукою підійшла на кілька кроків вперед. Та далі не наважилася - коняка і далі злостиво шкірився і відфоркувався. Тварина дивилася на мене пильно, лише гоcтрі кінчики настовбурчених вух ледь ворушилися. Я ступила ще на крок.
- Та чого ти так стривожився, дурненький? Тобі ж ніхто нічого поганого не робить! - і простягнула коневі хліб. - На!
Кінь лише недовірливо зиркав і форкав. Та я, хоч і пропонувала смаколика, проте побоювалася піднести його аж під кіньську морду. Тому окраєць опинився за огорожею біля конячих ніг. Коняка схилив голову, знайшов нюхом скибку і проковтнув її. А ми пішли далі. Я ще кілька разів озирнулася - вороний стояв біля огорожі і довго дивився нам услід.
Піщаний шлях незабаром перетворився на щебінь, а далі, ближче до села, став асфальтом. Ми минули кілька причалів для човнів, літній павільйон, який слугує у купальний сезон як танцмайданчик, декілька готеликів та коттеджів з просторими терасами, що тонули у повені розквітлих клумб та фруктових садків, і, нарешті, ввійшли у село. Пройшли повз старовинну сільську чи то пожежню, чи то стодолу - типову східно-пруську будівлю з сірого каменю та червоних цеглин, яку обступили старечі липи. Я живо уявила собі тутешню осінь: золоте листя лип тихо опадає і засипає темний дах та ще зелену галявину. У селі ми хотіли знайти кнайпу, де б ми змогли трішки підкріпитися, та замість неї натрапили на крамничку, яка для місцевих була і універмагом, і кафе, i наливальнeю для тутешніх пияків. Кілька місцевих чоловіків вже сиділо за столиком на терасі та цмулило пиво з пляшок. Ми з чоловіком також випили по одному, покyштували місцеву випічку, пізніш купили морозиво та трохи моркви для коня на зворотньому шляху. Потім ще трішки пройшлися по селу, пороздивлялися. З розкладу автобусів, який мені вдалося вичитати на автобусній зупинці, я дізналася, що автобус сюди заїжджає лише двічі-тричі на день. Як же ж тут людям взимку? Влітку тут зручно, але взимку, мабуть, важко. Без авто ніяк. Але з іншого боку - що таке незручності цивілізації супроти незайманості та чарівності тутешньої дикої природи? Адже на світлинах Мазури взимку - наче жива ілюстрація андерссенівської казки про Снігову королеву..
На зворотньому шляху до Крукланок ми знову зустріли коника. Цього разу, здається, вже нас впізнав: прийшов до огорожі і поводився набагато спокійніше. Я йому підкинула моркви - не наважилася, щоб він у мене її взяв з руки, теж було боязко його погладити, хоч i дуже кортіло. Зате вдалося зробити кілька фотографій цієї красивої і норовливої тварини.
7.
Після смачної рибної вечері у ресторані нам ще захотілося пройтися вдовж лівого берега. Вечір мав бути довгим, отож придбали у магазині плящину білого сухого вина і пішли. Перейшли через місток річку Сапіну, що повільно пливла до озера між лататтям, очеретом та гіллям плакучих верб. Пройшли повз декілька ще порожніх відпочинкових баз, а коли вийшли на піщану дорогу, що вилася вздовж берега, потрапили на дикий пляж, оточений соснами зі запущеним у воду могутним корінням. Надвечір небо майже прояснилося, вітер вщух і стихла озерна гладінь тепер була схожа на величезне свічадо, на дні якого пропливали рожево-фіолетові рибини хмар. Я збігла вниз до води: за день потеплішала, але для купання ще була надто холодною. Тому і пусто тaк - люди сюди зазвичай починають з´їжджатися аж у липні. І я раділа цій усамітненості та тиші - тут немає натовпу, як це буває у Празі, коли через хаотичні юрбища туристів неможливо пробитися. Дякувати Богу за цей священний спокій довкруж! Лише плюскіт хвиль об берег, сплеск риби, що раз у раз вискакує з води i хапає комах, гіпнотичний шелест очерету та шуміння хвої над головою.. Чоловік відкоркував пляшку. Я зробила перший ковток - приємна виноградна кислуватість розлилася по піднебінню. Ще ковток - і вже чудна рідина розливається по тілу, піднімається вгору, плавно вливається у мозок.. Дивно утихомирююся, погляд лине понад водою і здіймається аж до хмар. Відчуваю, як настає блаженний стан синергії i гармонії, мене оволодіває відчуття злиття з природою. Хочеться співати, хочеться розбігтися і скочити у воду і плисти-плисти аж на саму середину озера, вслід за рибацьким човном, плисти, доки сили вистачить! Тільки от боюся я води. Панічно. Так, трішки плаваю, але тільки за умови, що мушу відчути під ногами твердь. А коли дна немає - кінець - починаю панікувати і мене відразу хапають корчі. Так що з водою обережно! Хоч i люблю її, все ж маю перед нею неабиякий респект. Навіть не знаю, чи боялася я води завжди, чи лише після того, як одного разу замалим не потонула.. Скоріше за все, в мені є два страхи: усвідомлений і неусвідомлений. Отож змиряюся з тим, що на воду можу лише дивитися, милуватися нею, споглядати її вічну перемінність, її чисту дзеркальність, її моторошну глибоку потойбічність..
Не знаю, скільки ми з чоловіком отак просиділи мовчки біля води, проте наростаюча агресія комарів нас змусила відійти від берега. Ми вже захмеліли, але ще залишалося півпляшки. Вип´ємо по дорозі лісом, або:
- А бачиш он там розкішнe дерево? - спитала я.
- Бачу. І що?
- Ходім! - і я вхопила чоловіка за руку і потягла його в напрямку пишної липи, що, як польова царівна, велично височіла посеред лугу. - Там є столик і лавочка!
Видко, цей столик під деревом був часто відвідуваним місцем. Сюди приходили тi, які хотіли осамітнитися і бути подалі від галасливого пляжу та допитливих очей. Про це свідчили численні вирізьблення на кшталт "ікс + ігрек = символ серця, вражений стрілою Aмура". Цікаво, скільки ж то дітей народилося унаслідок таких романтичних одкровень під розквітлою вечірньою липою?
- Як же гарно тут! - захоплено вигукнула я. - Он, сонце вже низько над пагорбом і на озеро звідси чудовий вигляд!
- Так, дуже спокійно. - підтвердив чоловік і запалив циґарку.
Пляшчина з вином помаленьку порожніла, приємне тепло і хміль бігли по жилах і вирували в крові. З іще нерозквітлої, але вже набубнявілої липи потрохи осипалися залишки торішнього листя - з кожним наступним подувом вітру сипнуло пригоршню на стіл і на наші голови. Чоловік легенько познімав листя з мого розкуйовдженого волосся:
- Ще трохи, і ти будеш схожа на місцеву чаклунку.
- Ага, відьму. Може, на мавку? - глипнула я, розуміючи, на що натякає тими своїми жартиками.
- Ну, тобі ж уже не „-надцять“, аби у мавках ще ходити. - і розсміявся.
- Точніше щось перехідне: вже не мавка та ще й не відьмище, чи не так? - теж намагалася жартувати.
- Вже звечоріло. Може, підемо? Адже завтра знову в далеку дорогу.
- Та ще трішки посидьмо. - попросила я. - Тут так чудово! Мені тут дуже добре.. І тобі теж, бачу..
Довкола пахло полином і лучними квітами. В повітрі тремтіла золотими крильцями метушлива комашня. Сонце слало з-над пагорбів косі довгі промені, що ковзали по пшениці та траві і золотили лускаті тіла сосен і стежин. Присмеркова синява дедалі густішала, лише озеро горіло, як велетенське багряне вогнище, що виривалося з-під землі і палахкотіло на озернім дні.. Ні, то не ховався за обрій Ярило - то раптом відчинилося друге, потаємне, пекельне дно Пандориної скриньки, що за білого дня прикидалася озером..
Вода поволі затягується тонкою плівкою туманів. На небі спалахують перші зорі. Пора повертатися до готелю..
Вночі чомусь не спалося. Чоловік заснув як убитий, а мене мучило безсоння. Що вже й не пробувала: і овечок рахувати, і радіо в навушниках слухати - класична фортепіанна музика мене стовідсотково заколисує. Але все було марним. Встала. Захотілося покурити. Відчинила мансардне вікно, запалила циґарку. Bдихнула. Видихнула - дим тонесенькою змійкою поповз через вікно у ніч.. Задивилася y небо - спокійне, не чорне, як у нас, а від того, що північніше - темно-синє, зрідка зблисне зоря.. І раптом.. Мій погляд впився у.. не знаю, що це, але зі світлих хмарин, що майже застигли на місці, почалося вимальовуватися щось незвичне. Спочатку це ніби нагадувало голову коня, яким я нині любувалася, але через кілька хвилин обриси почали набувати явних рисів обличчя. Чоловічого обличчя. Ще через мить - чіткі контури вилиць, гострі риси яких нагадували риси якогось індіанця чи суворого лицаря. Бачу певно зжаті, строгі губи, прямий тонкий ніс.. Ось і мигдалевоподібний розріз очей.. I очі! Ті очі дивляться прямо на мене, прямо у мене - жалять як оси i свердлять мою душу! І ті очі світяться зорями! Я зацiпеніла, перестала дихати. Боже, що це? Хто це?! Що це я бачу - небо? Це дивиться на мене само небо?! З голови до п´ят мене ніби облило oкропом, y серцi закололо крижаними голками. Голова пульсувала, думки намагалися гарячково знайти якесь раціональне висвітлення баченогo.. Ні, це мені не під силу! На кого я тут дивлюся - і ХТО дивиться мені в очі?! Чий це образ? Чий погляд? Підсвідомо я відчувала: це обличчя я знаю. Знаю! І то давно.. Лише не можу зараз пригадати. Але ж воно таке до болю знайоме! Молитися чи плакати? Не могла відірвати погляду від цього небесного явища. Знаю, я вмію у хмарах вбачати та в уяві домальовувати різні предмети. Але це не було схожим на жодні мої попередні фантазії. Ще ніколи не бачила на небесах настільки чітко окресленого, наче справжнього людського обличчя. І цей зосереджений, зоряний погляд.. Hі, це не може бути виплід моєї хворобливої чи то захмeлілої фантазії, так само як і випадкове скупчення хмар.. Через кілька хвилин вже було по всьому - образ розчинився так, як і з´явився. І на небі ледь блимали вже звичайні зірки. Тьху, мара якась! Та я все ще ніяк не могла оговтатися..
Лише з великим відступом часу до мене дійшло, що то не була випадковість: я таки бачила цей образ насправді.. Проте тепер я знала одне, що до ранку вже не засну. В думках постійно зринало оте Кантове "Зоряне небо наді мною і моральний закон у мені." І я була впевненою, що дорога, яка нас ще чекає, буде для моєї враженої психіки важкою..
(далі буде)
------------------------
Коментарі:
Pусáк* - так чехи лайливо називають росіян, щось подібне до українського "москаль";
Живєц** - польське пиво марки "Żywiec".
Василь Вишиваний*** - інфо про цю надзвичайну людину можна знайти в мережі.
