-Та це ж… Ц е "Краплини любові". Мелодія, яку вона так любила.
Далекий голос саксофону вивів його з оціпеніння. Плакав саксофон. Ридав. Сміявся. В осіннє небо жбурляв обривки недоспіваних мелодій. Її улюблений інструмент. Напевно то йому здалося. Причулося. Не може бути. А, може, то знак. Може вона кличе його? Їй же сумно там самій. Холодно. Як він міг? Як міг?!
Накинув на плечі куртку , зачинив за собою двері. Їхньої квартири. Де ще недавно звучав її сміх. Де так часто вона слухала цю музику. Малювала, а музика додавала їй натхнення. Завше питав, чи їй не заважає музика. Вона ж лише дивувалася: «Музика? Як вона може заважати? Та ще саксофон. Це ж музика Богів і музика моєї душі…»
І ця абсурдна страшна аварія. Вона поверталася з пленеру. На самому переході, порушивши всі правила, на величезній швидкості перехожих розкидав позашляховик. Швидка забрала двох. Троє залишилися лежати. Маленька дівчинка, вона, Оленка його, і пенсіонер, старенький дідусь. Ніхто не вижив. Казали, що Оленка ще щось хотіла сказати. Та лише пригорнула до себе папку з ескізами. Ще не заглядав до тієї папки. Ще не міг…
Та ось цвинтар. Сумна доріжка до тоненьких берізок. Свіжі могилки з вінками і квітами. ЇЇ могилка ближче до стежки. Поруч могилка маленької дівчинки. Як виявилося, також Оленки. І похоронні процесії зійшлися тут сьогодні разом. Як їхні долі на тому переході. Плакали батьки дівчинки, падала знесилена мати Оленки, його Оленки. Хтось кричав, хтось вимагав усіх мажорів за грати засадити. Він мовчав. Пригадував ті півроку, прожитого разом.
Полюбив її одразу. Ще в академії. Коли разом готували свої роботи на виставку. Сподобалася йому одразу. Спокійно викладала картини на столи , вносила назви до списку. Навіть йому запропонувала свою допомогу. Він спочатку глянув на неї трішки зверхньо. Мовляв , що ти там, малявко, виставляєш. Він уже випускник академії, майже відомий у мистецьких колах художник. А вона, другокурсниця. Що вона ще знає? Що може? І застиг…. З рамок виривалося світло. Золоті берізки, прозора вода, небо.. Все було таке одухотворене. Якийсь чистий світ. Живий світ. Ті її роботи замовили одразу. Він же втратив спокій. І голову.
Після виставки, коли до кімнати гуртожитку після поїздки у Венецію, з новими враженнями повернувся Ігор, його найближчий друг, він розповів йому про Оленку. Про її роботи. Того ж таки дня обидва навідалися на виставку. Бо назавтра вже могли не застати тих робіт. Ігор також був вражений, бо лише повторював: «Талантище, який Талантище!»Тоді повернувся до нього;
- Де вона? Веди.
Цілий вечір тоді вони разом в маленькій кімнаті гуртожитку, де проживала Оленка з Надією, розмовляли про різні течії в мистецтві, про нові імена, нові полотна. Все це під тиху мелодію саксофону. Оленка час від часу переривалася, змушуючи юнаків прислухатися до мелодії. Про музику вона говорила мовою художника: «Який мазок цей звук! Соковитий. Сміливий. А це пастель.. О -о… Акварель. Прозора і ніжна.»
Тоді Ігор намагався втягнути в розмову Оленчину сусідку Надійку. Та вона позіхнула на весь рот і мовила: «Не люблю саксофон. Вже краще флейта. Вона ніжніша.»
Оленка на те: «Саксофон говорить не з кожним..»
Цілими вечорами вони ділилися, що відкрили для себе новий талант. Коли ж Славко та Оленка подали заяву до загсу, Ігор поїхав в Америку. Цілих півроку вони про нього не чули. Славко навіть пожартував минулого тижня: «Напевно, зазнався наш Ігор». Оленка промовчала.
-Ігор? Ти?
Славко не повірив своїм очам. Коло Оленчиної могилки з саксофоном стояв Ігор. Він нічого і нікого не бачив. Не реагував на поодинокі постаті людей, на кроки Славка. Він грав. Боже, як він грав! Як плакав саксофон, як ридав над могилкою. Здавалося, що з його корпусу скрапували на вінки золоті сльози. Ц е була справді музика Богів. І Боги плакали.
Сиділи вони довго в маленькій кухні коло вікна. У вікно заглядали зорі . Ігор розповідав про свою любов до Оленки, про те, що покинув їх після того, як вона обрала Славка, що удосконалював свою гру на саксофоні, бо в училищі, яке закінчив до Академії, це був його улюблений інструмент. Йому навіть пророкували велике майбутнє на сцені. Чомусь покинув саксофон. Напевно, щоб тут, в Академії , зустріти своє кохання.
Їм співчував місяць. Його відблиски на саксофоні творили дивні фігурки. Гірко пахло кавою. І раптом десь заплакав срібно далекий голос саксофону. Це було так несподівано. Дивний знак небес. Звучали «Краплини любові".
